— У народі кажуть: яблуко від яблуні недалеко падає. У вас, Юрію, вийшло дещо інакше. Ваш батько —Віталій Іванович — був щиро переконаним комуністом. А ви стали соціалістом. На якому роздоріжжі розійшлися ваші світоглядні шляхи? Та, може, щось істотне збереглося?
— Дехто намагається спекулювати на наших із батьком ідеологічних розбіжностях. Насправді батько не лише до кінця життя залишався переконаним комуністом, а й був членом Соціалістичної партії у той період, коли Компартію було заборонено. Після відновлювального з’їзду 1993 року він одразу поновив своє членство у КПУ. А мені тоді сказав: «Я певен, що ти обрав правильну дорогу, залишаючись соціалістом. Це шлях завтрашніх лівих». Про себе і свій вибір батько сказав так: «Не можу залишити людей, які відкрили мені життя, і я повинен до кінця бути з ними». Я вважаю цей вибір одним із найчесніших батькових вчинків.
У останній день батькового життя (а це було під час президентських перегонів 1999-го) за чашкою кави він пророче зазначив: розбіжності між Симоненком і Морозом призведуть до перемоги Кучми. Він глибоко і болісно переживав амбітні устремління тих політиків, які невідворотно призвели до програшу.
— Вас знають як радикального політика, але в політиці без компромісів не обійтися. Яке ваше ставлення до конформізму?
— Украй негативне. Бо однією з найвищих чеснот людини вважаю щирість і відвертість. Відповідно це унеможливлює позицію пристосуванства, нашого анемічно-капітулянського «голосуй чи не голосуй, а буде, як начальство скаже!».
Якщо чесно, мені не зовсім приємно усвідомлювати свій імідж як політика надзвичайно радикального, у чомусь навіть «зашкалюючого». Але у рідких випадках, коли в мене на телебаченні або радіо випадає дві-три хвилини спілкування з масовою аудиторією, я просто змушений говорити радикальні речі, щоб донести до людей головне — не можна й далі дрімати, не можна миритися з наругою й ошуканством.
Але я категоричний противник конформізму. Поважаю людей з означеними поглядами, навіть протилежними моїм власним. Тож щиро тиснув руку унсовцям, які 1991-го у Рівному мене били, але під час акції «Україна без Кучми» стояли поруч на майдані Незалежності у Києві.
— Однак ви також були вхожі у досить високі владні «верхи». Натомість пішли на барикади...
— Так, я обіймав досить високі пости у промисловій політиці. Але водночас був членом Соцпартії, не приховуючи ні від кого, що я — соціаліст. І коли мене призначили заступником голови Рівненської облдержадміністрації, той зажадав мого виходу із СПУ. На що я відповів: членський квиток можна заховати під подушку. Але куди заховати переконання, якщо вони є? Тож і коли працював помічником прем’єра (В. Пустовойтенка. — Ред.), і коли залишився безробітним, я не змінював переконань. Соціалістом був на барикадах, ним залишаюся і в статусі народного депутата.
Щодо можливості увійти до владної еліти — ніколи цього не прагнув. Невелика честь бути серед нинішньої «еліти». А справжня еліта нації, на жаль, мало відома. Це, наприклад, Ліна Костенко, Микола Амосов та чимало інших гордих імен.
— До речі, щодо вчинків. Чи може політик відбутися без знакових учинків?
— Політик повинен мати громадянську мужність на здійснення вагомих учинків. Без цього він не може бути лідером. Добре пам’ятаю свій перший, на мій погляд, знаковий вчинок. Це сталося 9 травня 1992 року в Рівному. Багатотисячні колони городян традиційно йшли через усе місто до військового цвинтаря, щоб ушанувати пам’ять радянських воїнів, які віддали своє життя за Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Але на це святе дійство тодішня прорухівська міська влада наклала заборону, зокрема, на проходження з червоними прапорами. У мене, вихованого на шанобі до солдатів Перемоги, це викликало спротив. І я взяв червоний прапор, який зберігався у нас удома, і став із ним у колону ветеранів. Історію не можна ні переписати, ні, тим паче, «скасувати». А здобута під червоним прапором Перемога — одна на всіх, незалежно від політичних уподобань.
— Який ви у парламенті та під час масових акцій —бачили й знаємо. А який удома?
— На жаль, бувати у колі родини доводиться не стільки, скільки хотілося б: депутатська і партійна робота забирають надто багато часу. Та якщо випадає вільна неділя, то з дружиною і синами або виходимо у місто, або виїжджаємо кудись у ліс. Сім’я — мій надійний тил. На День Збройних Сил я і сини вітаємо дружину, як «начальника тилового забезпечення». Ірина водночас і мій надійний соратник у політичній боротьбі.
— А як щодо захоплень?
— Дуже люблю читати, особливо історичні твори. А під час відпустки — у машину, і гайда через усю Європу до Іспанії чи Італії. Мовні бар’єри — не завада. Знаю англійську, польську, болгарську мови. Все це дає відчуття повноти життя.
