Ці вірші писалися, коли у 1971 році Олекса Різниченко вдруге вже став політичним в’язнем компартійного режиму, що ніяк не міг простити поетові вільнодумства. У Кучинському таборі в Пермській області сонця й тепла було не більше, ніж у камері Одеського КДБ, де очікував присуду. І єдиним, що зігрівало й додавало снаги, були спогади, які виливалися у віршовані рядки:
Сьогодні знов не спав я уночі,
дививсь на тебе. Подумки, звичайно.
Ловив твій порух, лагідний і файний,
і що згадав? Не взнаєш ніпочім.
Світанок той. Піднісши вгору чайник,
ти п’єш із носика. На голому плечі
краплина сонця грає і блищить,
я руку простягнув і мовив: «Дай-но!».
Ти сміхом прискаєш без видимих причин,
вода із вуст випорскує фонтаном
і падає-стікає по плечі...
Аж не віриться, що отакого світлого вірша написано десь на нестерпно-холодній півночі, в бараці, таємно від наглядачів. Поет жив надією (про це йдеться у багатьох сонетах) на те, що колись таки вирветься на волю, зустрінеться з близькими людьми й рідним південним сонцем. Й порадіє не тільки цьому, а й новій долі своєї любої України. Олекса Різниченко, не відділяючи себе від решти земляків, мучиться запитанням, чому «не втямили ще, хто ми, до пуття?», — усвідомлення кожною людиною своєї ролі в перебудові суспільства на засадах справедливості й любові може, на думку поета, творити дива. За таким життєвим кредо він жив до в’язниці, у в’язниці, живе після неї. І спонукає до цього всіх оточуючих — своєю поезією, своєю правозахисною діяльністю.
Наведені вище рядки одного з віршів засвідчують, що Олекса Різниченко відійшов від характерних для канонічного сонета правил (чотири чи п’ять рим), залишивши для себе тільки дві. Чому так? Сам поет пояснює: «Паганіні зумів зіграти на одній струні не гірше, ніж деякі маестро на чотирьох». Річ, отож, не в кількості рим, а в повноті передачі душевного настрою. В умовах табору мати аж чотири «струни» — недозволена розкіш. Постійне стеження за політичними, жорстока цензура спонукали до стислості і обмежень. Ось і обійшовся двома римами. Додамо від себе: не на шкоду думці, почуттям, поетичній витонченості. Звідси й назва книжки, яка щойно вийшла: «Двострунне грало».
В ув’язненні він зумів написати сотні чудових віршів (не лише сонетів), що проходять, за висловом самого поета, «крізь клапани серця» кожного, хто їх прочитає (ні, не про свою, а про взірцеву поезію загалом так сказав Олекса Різниченко, який вирізняється надмірною скромністю). Він зумів усе це зберегти, щоб аж тепер покласти своє «Двострунне грало» з 170 щемливими сонетами перед шанувальниками поезії.
 
Одеса.