До Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації надходить багато звернень від громадян України, представників підприємств, установ і організацій, органів державної влади і місцевого самоврядування. Всі вони потребують ретельного вивчення. Щодо них приймаються виважені, обгрунтовані рішення. Зазначу, що контроль за дотриманням законодавства про приватизацію майна державних підприємств, житла, земельних ділянок — справа складна, оскільки у кожному конкретному випадку доводиться глибоко вникати у суть проблеми та всебічно аналізувати надані факти. Всі заявники отримують виважені, обгрунтовані чинним законодавством відповіді, а якщо виникає потреба у проведенні додаткових перевірок чи досліджень, комісія звертається до органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органів і тісно співпрацює з ними. Враховуючи, що робота відповідальна й обсяг її надзвичайно великий, комісія діє у межах компетенції відповідно до положення про Контрольну комісію Верховної Ради України з питань приватизації, затвердженого постановою Верховної Ради України від 24 червня 1993 року за № 3317-ХІІ.

Найчастіше до комісії звертаються громадяни, які уже походили по усіляких інстанціях і не вирішили свої проблеми. Комісія не залишає без уваги такі звернення і намагається допомогти кожному у вирішенні його питання в межах норм чинного законодавства України.

Так, наприклад, до нас звернувся Григорій Лисенко, онук Натана Григоровича Рахліна — людини, відомої кожному освіченому громадянину України. Діяч культури, всесвітньо відомий, уславлений диригент, народний артист Радянського Союзу, Росії і Татарської АРСР, професор. Наближається його 100-річчя, яке відзначатиметься на рівні ЮНЕСКО. Вже розпочалася підготовка до цієї знаменної дати, поновився цикл «Рахлінських концертів» у Києві і Нью-Йорку.

У 1956 році Натан Рахлін придбав земельну ділянку в Місхорі у Криму. На свої кошти побудував будинок, де відпочивав разом з сім’єю, приймав гостей —знаменитих акторів, музикантів. Через п’ять років його без будь-яких підстав позбавили дачі. Повернення будинку нащадкам великого диригента в 1997 році було актом поновлення соціальної справедливості, це широко коментували засоби масової інформації. Будівлю було передано в напівзруйнованому стані з великою заборгованістю за комунальні платежі. І онуку диригента — скульптору Григорію Лисенку довелося витратити значні кошти на поновлення будівлі та відкриття меморіального музею свого діда. Для цього він продав квартиру в Києві. У створення музею було вкладено й усі авторські гонорари Григорія Лисенка та його дружини — членів Національної спілки художників України. Тепер у колекції музею майже чотири тисячі експонатів. Серед них є й унікальні: музичні інструменти Натана Рахліна, меблі з його кабінету, партитури з автографами всесвітньо відомих музикантів тощо.

У вересні 2002 року Григорій Лисенко довідався, що Кореїзька селищна рада за протестом прокурора хоче скасувати рішення про передачу будинку і створення в ньому меморіального музею. Причиною було названо невиконання селищною радою деяких юридичних правил. Проте музей єдиний у селищі, цілком утримується за рахунок спадкоємців диригента. І тут почалися суди, виклики до прокуратури, розслідування різних комісій.

Все йшло до повторної конфіскації дачі-музею, позбавлення власності й житла його онука. І це, звичайно, викликало б небажаний резонанс і в Україні, і в світі. Зазначене питання перебувало на контролі в нашій комісії. Нині розпочався примирливий процес. У позасудовому порядку було вирішено всі спірні питання, зокрема, і стосовно функціонування приватного меморіального музею Натана Рахліна. І тепер кожна людина, яка хоче ознайомитися з творчістю славетного митця, може це зробити.

До комісії надійшло звернення депутата Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області З. Мачуговської з приводу позбавлення дітей міста Боярки приміщення музичної школи. Діти віком від семи до шістнадцяти років навчалися в музичній школі у дві зміни. З великим задоволенням відвідували заняття, що давало їм можливість естетично та духовно розвиватися. Протягом п’ятнадцяти років вони представляли українське мистецтво в різних містах за межами України, були посланцями нашої культури у Франції, Німеччині, Польщі.

Чомусь ніхто не задумувався, що забираючи в дітей приміщення, у них відбирали віру в добро й любов до української культури та залишили в їхніх душах вакуум, який міг легко і швидко заповнитися злом і насильством. Створюється враження, що доля дітей нікого не хвилює. Та не слід забувати, що гуманність і цивілізованість держави завжди визначається її ставленням до малолітніх і пристарілих. А чим керувалися окремі посадові особи виконавчого комітету міської ради, які 20 грудня 1999 року прийняли рішення «Про визнання права власності на нежитлове приміщення в м. Боярка по вул. Лінійній, 26 КП «Ліфт-Сервіс», у якому розміщувалася музична школа?

Вказану будівлю було зведено разом з першою чергою заводу «Іскра» в 1975 році. У подальшому завод приватизували і перетворили у відкрите акціонерне товариство «Арксі». При цьому зазначену будівлю до статутного фонду не включали, а залишили на балансі у товариства. У листопаді 1992 року було укладено договір про шефську взаємодопомогу між «Арксі» та музичною школою на строк до 1997 року, згідно з яким музичній школі надавалися приміщення для організації навчально-виховного процесу серед дітей мікрорайону. Термін його дії закінчувався 11 листопада 1997 року, але вже 19 травня 1997-го нежитлові приміщення було передано на баланс іншому підприємству.

У грудні 1996 року КП «Ліфт-Сервіс» на замовлення ВАТ «Арксі» провело ремонт двох пасажирських ліфтів. Як оплату за проведені роботи за актом приймання-передачі від 19 травня 1997 року товариство передало на баланс колективного підприємства «Ліфт-Сервіс» нежитлове приміщення, не маючи при цьому повноважень власника про розпорядження цим приміщенням.

На підставі зазначеного вище рішення Боярського міськвиконкому від 19 травня 1999 року КП «Ліфт-Сервіс» отримало свідоцтво про право колективної власності. А 1 листопада 2000 р. КП «Ліфт-Сервіс» уклало договір оренди нежитлового приміщення з Києво-Святошинським відділом культури терміном на рік. Директор колективного підприємства «Ліфт-Сервіс» О. Зозуля здавав в оренду приміщення, не забезпечуючи при цьому їх теплом. Дітям доводилося навчатися в холодних класах, оскільки з ладу виходила система опалення, систематично від’єднували енергопостачання, що не давало можливості плідно навчатися. Але є ще в нашій державі люди, небайдужі до долі дітей. Керівництво школи було змушене укласти договір з підприємством теплових мереж, терміново ремонтувати придатне до експлуатації теплове обладнання та купувати нове. Але під час укладання договору О. Зозуля відмовився його підписувати. Тобто робили все можливе, щоб виштовхати музичну школу з приміщень. І поступово юні музиканти та їхні вчителі опинилися на вулиці.

Рятуючи дітей та музичні інструменти від холоду серед зими, керівництво музичної школи змушено було тимчасово переїхати до загальноосвітньої школи № 5, яка прийняла їх, як біженців. Відсутність звукової ізоляції у приміщеннях цієї школи, обмеженість площ, заняття в одну зміну — ці та інші незручності призвели до того, що діти не могли відвідувати музичну школу. До того ж на групові заняття з сольфеджіо, музичної літератури, хору діти змушені були їхати у віддалений район міста. На очах громадськості почав розпадатися високопрофесійний колектив учнів і педагогів, знаний у багатьох країнах за кордоном.

Але особливе обурення громадськості міста викликав факт продажу О. Зозулею частини приміщення школи загальною площею 81,3 квадратних метри приватній особі Т. Шапран за 11710 гривень.

Прокуратурою Києво-Святошинського району було подано протест на рішення виконавчого комітету Боярської міської ради від 20 грудня 1999 року. Є підстави вважати, що скоро це питання буде доведено до логічного завершення.

Останнім часом надходить багато повідомлень про порушення чинного земельного законодавства, про передачу водоймищ у оренду, в результаті громадян, які мешкають біля них, фактично позбавляють права деякі «хазяї» на відпочинок на березі природної водойми та ловіння риби в ній. Або трапляється і навпаки: орендарі намагаються доцільно використовувати отримані земельні та водні ділянки, хоча їм чинять усілякі перешкоди. Зазначу, що користувачі земель водного фонду зобов’язані виконувати заходи з охорони земель від ерозії, підтоплення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування, суворо дотримуватися встановленого режиму для зон санітарної охорони, прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів, запобігати проникненню у водні об’єкти стічних вод, пестицидів і добрив через прибережні захисні смуги. Порядок користування землями водного фонду визначено постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року № 502. Згідно з цим нормативним актом право користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає після встановлення меж цієї ділянки в натурі на місцевості і одержання відповідного документа, що посвідчує це право.

В окремих випадках договори оренди водоймищ не виконуються однією із сторін. Так, наприклад, голова сільського фермерського господарства «Сагаї» В. Сагай, який мешкає у селі Пряжево Житомирського району, повідомляє: він уклав договір з Сінгурівською сільською радою, що на Житомирщині, на довгострокову оренду двох ставків для вирощування риби. Але з якихось причин сільський голова не виконав умови договору й уклав ще один договір з іншою особою, хоча орендар вчасно сплачував податки та за оренду. У такий спосіб у нього забрали ставок для вирощування малька. «Я не можу зрозуміти, яким законодавством, якої саме країни керувався чиновник, порушуючи мої права та приймаючи рішення про відбирання в мене приватної власності, а згідно з українським законодавством це є свавілля та безчинство», — з такими словами звернувся В. Сагай, який не міг відновити законність, оскільки його дії стосовно цього й можливості надалі вирощувати рибу тільки викликали негативну реакцію посадових осіб Житомирського району.

Рішення про передачу у власність земельної ділянки В. Сагаю було скасовано сесією Сінгурівської сільської ради (на підставі припису прокуратури Житомирського району), до якої надійшло звернення від одного з громадян про буцімто незаконне використання земельної ділянки. Після вивчення матеріалів у прокуратурі Житомирської області було встановлено, що прийняте сесією рішення не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме вимогам ст. 143 Земельного кодексу України, якою передбачено, що питання про примусове припинення права власності на земельну ділянку, в тому числі на підставі її нецільового використання, вирішується лише в судовому порядку. Сесія сільської ради вийшла за межі своїх повноважень.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 85 Водного кодексу порядок надання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу встановлено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади. Розмежування земель державної і комунальної власності має принципове значення для досягнення режиму законності у земельних відносинах. Прокуратурою області на незаконне рішення сільської ради внесено протест, який розглянуто на сесії сільської ради 14 жовтня ц. р. та задоволено.

До контрольної комісії надходить багато звернень від мешканців міст і сіл, які проживають у гуртожитках і потерпають від їх нових власників, котрі порушують статтю 47 Конституції України, що гарантує забезпечення житлових прав громадян України. Незважаючи на вимоги норм цієї статті щодо неможливості примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, в деяких випадках мешканців гуртожитків намагаються виселити з них усілякими незаконними методами.

З початку приватизації майна державних підприємств та із зміною їх форми власності, коли державні підприємства перетворювалися у колективні, до статутних фондів цих підприємств включали і будівлі гуртожитків. У більшості випадків це були звичайні житлові будинки для малосімейних, яким тимчасово надавався статус гуртожитків. І нині окремі нові власники намагаються усілякими способами звільнити для своїх потреб житлові приміщення або пропонують мешканцям викуповувати їх. Після нашого втручання, з’ясування обставин, надання роз’яснень, пропозицій тощо окремі справи вирішуються позитивно. Але це буває лише тоді, коли власники гуртожитків уболівають за долю людей і приймають рішення відповідно до вимог чинного житлового законодавства. В інших випадках протягом довгих років мешканці гуртожитків змушені виборювати свої права в судовому порядку, втрачаючи при цьому віру в закон і право.

Так, розпорядженнями Київської міської держадміністрації від 03.07.2003 р. та від 04.09.2003 р. «Про вирішення квартирних питань окремих громадян» мешканцям будинку № 96 по проспекту Перемоги виділено ізольовані квартири в будинках: № 9 по вулиці Осиповського, № 28-в по вулиці Мілютенка, № 65 по вулиці Леніна, № 6 по вул. Оноре де Бальзака та інших. Так 26 сімей поліпшили свої житлові умови і отримали 1—3-кімнатні квартири.

Відповідно до розпоряджень Київської міської державної адміністрації від 27.12.2002 р. «Про надання житлових приміщень окремим громадянам» та від 11.02.2002 р. «Про використання житлових приміщень у будинку № 26 на вул. Чистяківській у Святошинському районі» мешканцям гуртожитку надані для постійного проживання житлові приміщення у будинках комунальної власності по вул. Новоукраїнській, 1/3-а, вул. Чистяківській, 26 та в гуртожитку на вул. Туполєва, 5-б з видачею ордерів на надану житлову площу та збереженням черги квартирного обліку.

У Києві гуртожитки передаються до комунальної власності міста — до КП «Спецжитлофонд». Станом на 20.08.2003 р. на його утриманні перебувало 55 гуртожитків; у стадії реконструкції — по вулицях Межовій, 23, Уссурійській, 2; у стадії завершення реконструкції — по вулицях Стальського, 30, Світлицького, 26, Ломоносова, 34/1-а, пров. Волго-Донському, 5/2.

І наостанок зазначу, що й надалі контрольна комісія з питань приватизації робитиме все можливе, щоб норми законодавства України про приватизацію втілювалися у життя.

Валентина СЕМЕНЮК, народний депутат України, голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації.