Парламентські слухання стосовно компенсації знецінених заощаджень громадян, які відбулися 8 грудня, змушують укотре замислитися над цією складною проблемою. Не маючи змоги швидко і повністю вирішити її, ми принаймні маємо відповісти на низку принципових питань.

Передусім ми повинні чітко визначити, чи є суми вкладів Ощадбанку СРСР внутрішнім державним боргом України? Адже з суто юридичної точки зору держава може взагалі відмовитися виплачувати ці гроші, оскільки український парламент не ратифікував угоду, підписану 13 березня 1992 року у Москві, за якою кожна з країн СНД сама вирішує проблеми з вкладами населення в Ощадбанку. Якщо ми офіційно не визнаємо цю суму в 131 млрд. грн. державним внутрішнім боргом, то цей борг залишатиметься «суто моральним», як у нас люблять казати. Тобто «можу повернути, але не зобов’язаний». І хто дасть гарантію, що наступна Верховна Рада взагалі не заявить: «Кому винен — всім прощаю»?

Тим часом у Росії законом «Про відновлення і захист заощаджень громадян Російської Федерації» № 73-ФЗ від 10 травня 1995 року гроші, вкладені в Ощадбанк до 20 червня 1991 року, офіційно визнано державним боргом. А загалом у Росії ухвалено п’ять законів, які повною мірою відновили майнові права власників заощаджень, зроблених за радянських часів. Зокрема, у 1997 році було запроваджено поняття номіналу цільового боргового зобов’язання Росії (БЗР) — один заборгований рубль дорівнює рублю СРСР. В тому ж році БЗР почав офіційно котуватися: Держкомстат, виходячи з цін поточного тижня, визначає величину БЗР, а уряд її контролює і затверджує. На сьогодні курс БЗР становить приблизно 27 рублів, тобто один радянський рубль у Росії майже дорівнює долару США. А загалом внутрішній борг Росії перед вкладниками Ощадбанку СРСР становить понад 8 трильйонів рублів — це близько 270 мільярдів доларів. Механізму переведення боргових зобов’язань у реальні гроші немає, але важливо, що держава визнала свій борг і виявила готовність його повернути.

Вважаю, і це принципова позиція: гроші, про які ми сьогодні говоримо — це борг, який влада не повернула народу. Не має значення, яка це влада — колишня чи теперішня. Це — влада. А сьогодні влада — це ми. Нас з вами ніхто не тягнув у владу! Ми самі хотіли нею стати. Ми знали, коли йшли на вибори, що беремо на себе величезні борги. Але пішли на це! Тому ми зобов’язані офіційно визнати вклади радянського періоду державним боргом України. І повинні чітко визначити — в якому обсязі визнаємо і як збираємося погашати. Це має бути законодавчо закріплено — раз і назавжди.

Зрозуміло, що влити в економіку України суму готівки, вдвічі більшу за річний бюджет країни — це вбити економіку. Можна мріяти, що ці гроші стануть потужним джерелом внутрішніх інвестицій, підуть на розвиток малого і середнього бізнесу, впровадження у виробництво інноваційних технологій. Але це — утопія.

Незалежно від того, як ці гроші потраплять в економіку, їх буде відразу викинуто на ринок товарів і послуг, що призведе до лавиноподібного зростання попиту. Але український ринок не в змозі забезпечити цей попит адекватною пропозицією. Спершу буде сплеск дефіциту, потім ціни різко підуть угору і ми вже не втримаємо інфляцію.

З другого боку, нинішні темпи виплат також неприпустимі. Так ми ніколи не вирішимо проблему, бо для вкладника виплата 50 гривень раз на рік — це мізер. Тому я вважаю, що виплати потрібно збільшити. Щоб у людей була можливість розплатитися з боргами за комунальні послуги, зробити велику покупку або вигідно вкласти гроші. Адже на 50 гривень навіть рахунок у банку відкрити не можна. Та й навіщо? Щоб одержувати копійку відсотків на місяць?

Мені можуть заперечити, що, одержавши гроші, люди не погашатимуть комунальні борги, а витратять їх на споживання. Але я вважаю, що тягти до суду людину, перед якою у держави є великий борг, також несправедливо. А повернувши всі борги, можна в судовому порядку вимагати того ж від громадян.

Ще одне важливе питання — кому виплачувати і які суми? Восени 2001 року Конституційний Суд вирішив, що не можна проводити виплати за віковими або соціальними пріоритетами, оскільки це порушує рівність громадян перед законом. Я переконаний, що це рішення, незважаючи на його конституційність, було абсолютно неправильне з точки зору суспільної справедливості. Першочергове право на відшкодування має старше покоління.

Зокрема, в Росії компенсацію передусім отримують інваліди та громадяни до 1945 року народження включно. У Казахстані цього року розпочалася компенсація громадянам, які народилися з 1936 по 1991 рік включно. Компенсація проводиться державними казначейськими зобов’язаннями, які погашаються трьома емісіями. Реально людям на руки гроші буде видано до кінця 2005 року. Стосовно інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни і пенсіонерів, які народилися до 1936 року, то їм повну компенсацію вкладів провели ще в 1996—1997 роках.

А Україна навіть на похорон виплачує лише 150 гривень так званих «гробових». Для порівняння: в Росії ця сума становить 6000 рублів — це всемеро більше. І нараховуються вони за курсом 1 до 15. Тобто радянський рубль оцінюється в 50 американських центів, а не у 20, як у нас.

Є й інший механізм якщо не повної, то хоча б відчутної компенсації залежно від суми вкладів. Станом на 2 січня 1992 року левову частку вкладів (54 відсотки, або 26 млн. 606 тисяч вкладів) становили суми від 1000 до 10000 радянських карбованців. Їхня частка в загальному грошовому обсязі вкладів становила 76,7 відсотка, тобто 81 млрд. 622 млн. карбованців. Виплативши по цих рахунках хоча б один раз, але по тисячі гривень, ми і реально допоможемо людям, і зменшимо напруження в суспільстві. Тому що в такий спосіб ми віддамо весь борг або принаймні його частину більш як трьом чвертям з тих, кому винні.

Звичайно, в цьому випадку йдеться не про 500 млн. грн., як закладено в бюджетах 2003 і 2004 років, а про 26 мільярдів. За один рік це нереально. А за чотири роки, по шість з половиною мільярдів на рік — цілком реально. Особливо, якщо оголосити жорстоку війну всім зловживанням у бюджеті і нецільовому використанню бюджетних коштів!

Якщо протягом чотирьох років поспіль підживлювати український споживчий ринок шістьма з половиною мільярдами, то, по-перше, не буде лавиноподібної інфляції, по-друге, простимулює виробництво. Бо знаючи, що наступного року теж можна розраховувати на зростання попиту, виробник розширюватиме виробництво, завантажуватиме виробничі потужності, створюватиме нові робочі місця, і все це слугуватиме механізмом стримання цін.

Звичайно, ідеального вирішення проблеми знецінених заощаджень немає. Але ми маємо розуміти, що поступове погашення проіндексованих вкладів з держбюджету — мета, може, й благородна, але практично нездійсненна. Різницю між 500 мільйонами і 131 мільярдом розуміють усі. Такими темпами, як сьогодні, ми виплачуватимемо вклади 260 років!

Погашати заборгованість не грошима теж не можна. Усі ми пам’ятаємо досвід впровадження приватизаційних та компенсаційних сертифікатів. Останніх, до речі, громадяни України отримали лише 30 відсотків від випущених, а реально використано взагалі 15 відсотків. Це не вигадка — це дані Національного банку України. Люди так само продадуть за чверть вартості будь-які папери, котрі держава запропонує їм у вигляді компенсації вкладів, а потім ці папери акумулюються в одних руках. Що буде далі, пояснювати не варто.

Уже час від популізму переходити до реальних дій. Я переконаний, це питання можна і треба вирішувати. Буде дуже важко і парламенту, і уряду. Але вирішувати потрібно сьогодні. Україна повинна визнати знецінені заощадження своїх громадян внутрішнім державним боргом і ухвалити стратегічну програму його погашення. Це має стати для нас справою честі.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ, народний депутат України.