У черкаському Будинку вчителя, де сорок років тому Україна прощалася з 28-річним поетом Василем Симоненком, зібралися люди, які знали його, і молодь.
Магнітна стрічка відтворила голос Василя: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути Людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю село Біївці, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найбільше боюся нещирих друзів...»
Запис цей зробила у Києві на початку 60-х сестра Івана Світличного Надія. Нині у Черкасах зберігає ту голосову пам’ять товариш Поета, артист Юрій Смолянський.
— Я ніколи не розповідала про останні свої зустрічі з Василем, — поділилася потаємним редактор обласного радіо, колишня колега Симоненка по літстудії Ніна Черняк. — Та настав час сказати правду про його загибель. Василь потрапив до лікарні після побиття у міліції. Його привезли у відділення зі зв’язаними руками. Катували довго, жорстоко, відбили нирку. Після цього почали «лікувати»: гріли ушкоджені внутрішні органи, кололи. Врешті, прооперували. Однак не дозволили рідним чергувати біля нього. Непритомний Василь скотився з ліжка, лежав у кривавій калюжі, аж поки червона цівка не просочилася у коридор. Після повторної операції його не стало. Поета вбила Система, яку він зневажав. Та вона не змогла знищити його слово. Він сьогодні з нами. Його «Воскресайте, камінні душі!» звернено до багатьох з нас...
На вечорі лунали також спогади колеги Симоненка, колишнього кореспондента «Черкаської правди» Петра Жука, линули вірші та пісні на слова Поета у виконанні черкаської молоді. Артисти обласного муздрамтеатру показали уривок з вистави «Остання мить». А він, живий і натхненно-красивий, дивився з портрета вдалечінь.
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.
Черкаська область.
