Минуло 200 років від народження французького композитора Гектора Берліоза. Він за життя не пізнав слави. А сталося б інакше — чи не втратили б ми в ньому геніального музичного критика?
Ще недавно, в рамках ювілейних заходів, присвячених пам’яті Берліоза, в Києві пройшли фестиваль та науково-теоретична конференція. Виконання невідомих берліозівських романсів було не меншим відкриттям, ніж виконання масштабних композицій — «Гарольд в Італії», «Ромео і Джульєтта», «Реквієм», які на київській сцені виконувалися вперше.
Але варто фестивалям завершитися, і маловідомі твори композитора знову забуваються, а Берліоз, як і раніше, лишається автором знаменитої «Фантастичної симфонії». Принаймні, це єдиний його твір, який час від часу ще виконується в Києві.
Він не терпів розважальної музики, ненавидів «легкий жанр». Коли його запитали про естетичну насолоду від музики, композитор відповів: «Невже ви вважаєте, що я слухаю музику заради якогось задоволення? Я хочу, щоб від музики мене лихоманило, щоб мої нерви напружувались до краю!».
Берліоз до всього ставився вкрай суб’єктивно. Можливо, ніхто інший не дозволив би собі назвати видатного італійського композитора Россіні «паяцом», італійську оперу з її колоратурами та прикрасами — «повією», а про Моцарта і Гайдна висловлюватися з «розкішним презирством». І робити це публічно: «Це музика їдалень, написана для того, щоб полегшити процес засвоєння їжі князю Естеразі, патрону Гайдна».
Воюючи проти консерватизму, стандартності в музиці, Берліоз-критик саркастично підмічає, що у зловживанні готовими формулами є один позитивний момент — «це зберігає композитору багато часу та позбавляє від зайвої праці».
Перечитуючи статті й рецензії Берліоза, можна лиш позаздрити його влучності та точності висловлювань, тонкій саркастичній манері письма. Таке враження, що він смакує кожним словом, фразою. Насправді ж критика була для Берліоза єдиним джерелом заробітку. Писати він не любив, а змушував себе. «Скільки даремно втрачених сил! Скільки даремно втраченого часу!» — вигукував він, згадуючи безсонні ночі над аркушем паперу.
З цим важко погодитися, перечитуючи нині статті Берліоза. Але уявімо себе на місці композитора: немає нічого страшнішого, ніж ненаписана через злидні симфонія. І, можливо, не одна. Річ навіть не у славі. Її він прагнув найменше: «Слава — чудова річ. Але найпрекрасніше те, що називають Свободою!».