2. Верховенство суду чи права?
У вчорашньому номері автор тільки мимохідь торкнувся масиву аргументів і доказів, наданих суду захистом Геннадія Китайника. А головний козир, який фактично не побито судом, — алібі засудженого.
Олійник, Казахстан
У 34-річного Ігоря Олійника алібі крутіше, ніж у Китайника: хлопець з грудня 1988-го по жовтень 1990-го служив у Радянській армії. В Казахстані.
Чи означає це... А нічого не означає, переконані панове слідчий Литвинова, народні засідателі, суддя Задорожний і прокурор Демченко. Отакий у них внутрішній голос справедливості. На їхню думку, Ігор, перебуваючи в «учебці» (підрозділ, який готує сержантів), домовився з командиром і гайнув на побивку до Харкова. Під час відпустки до нього «підкотився» дружбан і вмить умовив його з’їздити на вулицю Світлу — забрати боржок. Приїхали, вбили серед білого дня ні в чому не винну жінку, забрали грошики і золото її благовірного чоловіка, за версією — боржника, і спокійно ретирувалися.
Втім, про це в явці з повинною пише і сам Ігор. Неважливо, що пише через шість (!) місяців після арешту. Неважливо, що в карцері СІЗО. Неважливо, що писався документ, мабуть, не з доброї волі, вважає адвокат. Хлопець багато місяців до цього категорично заперечував участь у розбійному нападі. Після «приступу одкровення» в карцері він у залі суду відмовився від написаного, пояснивши свою слабість тим, що на нього фізично і психологічно впливали.
Якщо вірити свідкам обвинувачення, Ігор у бігах з лютого по травень 1989-го. Та в якій армії таке терпітимуть?!
Той, хто служив у Радянській армії, знає, що таке «учебка». Там дисципліна і повага сержанта завидні. І щоб у цьому підрозділі, де навчають щонайбільше півроку, солдат був відсутній три місяці?.. Нісенітниця. Товариші Ігоря по службі, котрі живуть нині в інших країнах, свідчать: не був Олійник у відпустці. І потім: як можна було поїхати неофіційно на батьківщину, не маючи відповідних проїзних документів? Не на верблюдах, треба думати.
До речі, 17 квітня Олійника було відряджено із Джамбула до Леніногорська. Є архівний витяг з наказу. Отже, бути в кафе й одержувати свої кревні за виконану «роботу» — участь у вбивстві — він аж ніяк не міг. Навіть якби поспішав до місця служби літаком.
Слово адвокату Олійника Олені КУТЕПОВІЙ:
— Свідок Валентина Б. зізналася, що її матір і сестру співробітники правоохоронних органів примусили обмовити мого підзахисного і його товаришів по нещастю. Є факти невідповідності показань, зафіксованих в обвинувальному висновку, і фактичних показань у суді, а також перекручування висновків судекспертів.
Крім того, наявні факти грубих порушень норм КПК.
У кримінальній справі (увага!) немає документів, які доводять факт перебування засуджених на місці злочину. Там не виявлено ні їхніх відбитків пальців, ні знаряддя вбивства. Не знайдено якихось слідів злочину і за місцем проживання засуджених.
А що є? Зізнання, від яких Олійник і Височиненко відмовилися. Є лист із СБУ голові Верховного Суду, що проливає світло на форми і методи роботи окремих слідчих.
«Факти мали місце, — читаємо на сторінці 75 тому 31. — 7 червня 2001 року СБУ направлені до Генпрокуратури для прийняття рішення матеріали... на 144 аркушах щодо неправомірних дій посадових осіб управління МЗС України в Харківській області, які під час слідства з метою отримання потрібних доказів щодо вбивства Князєвої застосували фізичне насилля і моральний тиск на підозрюваних та обвинувачених...».
Є в матеріалах суду листи матері Олійника, переадресовані фактично тим, на кого скаржилася жінка. Чи не це цинічне панське ставлення прокурорів підкосило здоров’я бідолашної?
Чи не знущання з дружини Геннадія Китайника змусило її кинутися з шостого поверху? Міліція на момент мого перебування в Харкові за цими трагічними фактами розслідування не проводила.
І тільки один у ногу
У Юрія Височиненка теж алібі. І якби слідство хотіло, воно докопалося б до істини. Але заява Височиненка про його перебування в день убивства в Москві залишилася без реакції. Чому? А тому, що вся увага була прикута до Сергія Ровенського, котрий стверджував, що він брав участь у розбійному нападі на квартиру. На ньому, по суті, усі ці роки трималося обвинувачення. І в слідства, і в суду, гадаю, були всі підстави вірити Сергію. З 1990-го по 1995-й він тричі стояв перед судом. Востаннє, в 1995-му — за розбійний напад і вбивство був засуджений до 10 років позбавлення волі. У 1998 його достроково звільнили. У липні 2000 року заарештували у справі Князєвої. А в червні 2002-го з-під варти відпустили. До вироку залишався рік.
Згадаймо: Геннадія Китайника, інваліда другої групи, який мав алібі, а також неповнолітньої дочки, дружини-інваліда, старих батьків суддівська гуманність не торкнулася.
...Суд виніс вирок: Китайника і Височиненка — до довічного позбавлення волі; Олійника — до 15 років, а Ровенського — до 9 років 10 місяців і 23 днів. «У зв’язку з фактичним відбуттям Ровенським призначеного покарання (? — Авт.), вирок... вважати виконаним», — читаємо у вердикті.
Замість коментарю
Свого часу слідчий В. Литвинова вела кримінальну справу, в якій харків’ян Бутенка, Полушкіна і Лаптєву було засуджено Харківським апеляційним судом до 15, 11 і 9 років позбавлення волі відповідно. До вироку Роман Бутенко, зокрема, просидів у СІЗО майже п’ять (!) років. Вирок суду (головуючий Кушнаренко) докорінно змінив той самий суд (головуючий Камишев), що виправдав незаконно засуджених...
3. «Негайно припиніть процес...»
Один суддя — це вже колегія?
Що найнеприємніше для слідчого? Нерозкриті злочини, так звані «висяки». Чого тільки не зробиш заради «справної цифри» з розкривання.
Тому жашківські холмси, мабуть, невимовно зраділи можливості «навісити» вбивство і викрадення автомобіля на сільського хлопця Віталія Мельника.
Його затримали за підозрою у зґвалтуванні восьмирічної Каті Тараканової. Він одразу написав явку з визнання провини, «щиро і добровільно» розповівши, як, будучи п’яним, знущався над дитиною, переплутавши її... з матір’ю Одаркою (імена потерпілих змінено. — Авт.).
Маячня? У прокуратурі так не вважали. Ось, мовляв, визнання ґвалтівника, а ось і свідки — шестирічний брат Катюші, який бачив дядька в темній кімнаті. Зі свічкою, схоже, стояли і півдюжини міліціонерів, яким у різний час Мельник так само «щиро і добровільно» розповів про свої пригоди того пізнього вечора в серпні 1997-го.
Вони переважно і свідчили в суді. Цього мало? Тоді ознайомтеся з показаннями вітчима, Молдованином кличуть. Він прийшов із Одаркою з гостей, а на печі дитя плаче. У крові вся і постіль у слідах злочину...
Та такому нелюду не гріх приписати й убивство К. Нехай відповідає.
Приписати-приписали, але довести не змогли. Брат Мельника Юрій перешкодив. Це він оббігав десятки свідків і, зібравши письмові свідчення, переконав «слідаків» у невинності Віталія. Під час скоєння вбивства той, з’ясувалося, сумлінно працював... на Рівненщині. Це алібі, певно, помітно засмутило слідство — треба ж так «промахнутися». І головне, хто носа втер? Не адвокат, не професійний юрист. Звичайний громадянин, який просто добре вивчив Конституцію, КК і КПК.
Розчаровані співробітники слідчих органів змушені були повернути «висяк» на місце. Як повідомила Юрію Мельнику прокуратура Черкаської області, кримінальну справу за фактом убивства К. «виділено в окреме виробництво... Особистість злочинця ще не встановлено».
Уявити страшно, що чекало Віталія, коли б не його брат-боєць. Тоді перед Фемідою відповідав би за два найтяжчі злочини.
За твердженням засудженого до дев’яти років позбавлення волі Віталія Мельника, справу про зґвалтування сфальсифіковано. Проте вирок набрав чинності, хлопець відбуває покарання. Але винним себе не визнає.
«Того вечора, 7 серпня, я збирався до клубу, — пише до редакції з колонії 28-літній засуджений. — Зайшов до Одарки Тараканової, удома вона була з дітьми. Покурили й вирушили до її сусідів на телевізор. Фільм мене не зацікавив і я пішов додому. Дорогою заходив до товариша, якого вдома не виявилося, бачився з його братом».
Слідству було неважко, знаючи час скоєння злочину, піти, що називається, по слідах підозрюваного і з’ясувати, де, в кого і скільки перебував Віталій.
«Дівчинка казала, що боляче їй зробив чорний невисокий дядько», — пише ув’язнений, себе до таких не зараховуючи.
Отже, свідчення Мельника, котрі він дав у явці з визнання провини, стали для суду, як і для слідства, базисними. А ще — дані, отримані від свідків. Зацікавлених, треба сказати, свідків. Із восьми допитаних — семеро працівників міліції, прокуратури і той-таки Молдованин.
Суд встановив, що судово-медичну експертизу проводили 13 серпня і не виявили яких-небудь тілесних ушкоджень на тілі Мельника. Чому, питається, аж 13-го, через шість днів після того, що сталося? Чому судово-цитологічну експертизу білизни хлопця робили лише 25 грудня 1997-го?
Експерти відзначили, що отримано були «нечіткі результати». Виходить, сумніви на користь обвинувачуваного? Ні, сказано у вироку, такі дані «знову ж таки не спростовують показання потерпілої та інші докази...»
А чи був суд? Питання з питань. Він насамперед мав зацікавити вищу судову інстанцію в Києві. Там можуть відповісти, чи можна вважати колегією у кримінальних справах суд в особі одного головуючого В. Євтушенка? А де народні засідателі в такій серйозній справі? Їхні прізвища не згадуються у вироку, а тому не ввійшли в історію юриспруденції. А от сам Черкаський обласний суд створив прецедент, думаю. І не тільки вищезгаданими ноу-хау.
«Я, як мати потерпілої Каті Тараканової, прошу вас негайно припинити судовий процес проти Мельника Віталія. Він непричетний і невинний... у згвалтуванні моєї доньки. Мельник навпаки врятував життя дочки, викликавши «швидку допомогу» і міліцію».
Таку заяву написала Одарка прокурору Жашківського району за два місяці до винесення вироку. Хочете знати, хто ґвалтівник? Запитайте в Одарки, вона про нього казала односільчанам уже на другий день після НП.
У суді про це скромно промовчали. І прокурор, і суддя. Тому що найнеприємніше для слідчого — «висяк».
Обвинувач був гуманніший
Унікальний випадок стався свого часу в Кам’янці-Дніпровській Запорізької області. Там, використовуючи психологічний тиск, змусили Дарину Плаксюк (прізвище змінено. — Авт.), як вона стверджує в листі до «ГУ», обмовити... свого коханого. Слідчий зіграв на недосвідченості дівчини, змушуючи її розповісти про розбійний напад, вчинений її хлопцем.
Вона написала, що в ніч пограбування Сашко Самарець ночував у неї. Але на світанку кудись відлучався. Ранком він прийшов із грошима, котрі вони пізніше витратили на покупку речей.
Сашко, довідавшися, що кохана його «здала», чинив опір слідчому недовго. Нетрадиційні (чи вже традиційні?) методи отримування показань зломили волю дуже хворого хлопця.
Отже, слідство володіло інформацією, добутою, м’яко кажучи, неправомірними слідчими діями, про що в усі інстанції повідомляли батьки, протестував адвокат. Безрезультатно. Хворого хлопця тримали в СІЗО до самого суду. Котрий, був упевнений захист, дасть справедливу оцінку зібраним матеріалам і виправдає Олександра. Впевненість ця ґрунтувалася ще й на тім, що Самарець мав алібі. Дарина, за її твердженням, задовго до початку судового процесу відправила до прокуратури листа, в якому повідомила, як з нею «працював» слідчий, а, головне, зізналася, що обмовила Сашка. Всю ніч він був з нею, не відлучався, переконувала автора дівчина.
Заяву не долучили до справи, тому й не було жодної реакції. Районний суд (головуючий Юхно) призначив Самарцю 14 років «лікування» в колонії.
Алібі не спрацювало і в обласному суді. Але там зменшили термін засудження до 8 років. Помилки Юхно, до слова, вищі інстанції виправляли неодноразово, про що автор уже писав («ГУ» від 6.06.2001р.).
Чи мучать суддів докори сумління, як Дарину, яка мимоволі обмовила близьку людину? Втім, не про совість, мабуть, потрібно говорити — суддя завжди виправдається тим, що діяв винятково відповідно до закону й особистих переконань. А може, справа в професіоналізмі? Адже недаремно дедалі голосніше звучать вимоги виробити критерії оцінки роботи суддів. Зробив три—п’ять помилок, виправлених колегами, — здавай кваліфікаційні іспити. Продовжують скасовувати рішення — здай мантію, не каліч долі людей. Судова система має бути така, щоб вона сама позбавлялася випадкових слуг Феміди. Багато суддів, які отримали право на безстрокове правосуддя, ще, треба визнати, не готові до цього.
Ну як довіряти суддям, які нехтують, зокрема, алібі обвинувачуваного. Невже і справді самообмова й обмова — королева доказів?
