У Львові пишуться й видаються книжки різними мовами, в тому числі, хоч, може, хтось і не повірить, російською мовою. Помітним двомовним львів’янином є Юрій Чернявський, людина вельми цікава: він учився в 60-х роках на Вищих сценарних курсах у Москві разом з Алесем Адамовичем, Іваном Драчем, Фрідріхом Горенштейном, працював на Одеській кіностудії, а потім у Львові, де півтора десятка літ вів сатиричну телепрограму «Стоп-кадр».
Деякі з книжок Чернявського наша газета вже згадувала. Приміром, «Стук выходящего» (про українця Й. Тимченка, який винайшов кіноапарат раніше за Люм’єрів) та «Три смерті фрекен Зоряни». Цей досить крутий історичний детектив вийшов нинішнього літа й має чималий попит на ринку. Згадаємо ще одну книжку Ю. Чернявського, що теж вийшла нинішнього року. Буде шкода, якщо читач її випадково прогавить. Книжка зветься «Я был левшой» (Львів, «Ахілл», 2003). Для того, хто бодай трохи знає творчість Чернявського, цей роман буде цікавим подвійно. Річ у тім, що Чернявський, як журналіст, любить певний ефект власної присутності — і в художньо-документальній (як було в книзі «Стук выходящего»), і в суто художній прозі. Власне, це особлива художня проза — ніби вільні варіації на теми власної біографії, починаючи з воєнного дитинства і майже до наших часів. Навіть серед нинішнього моря мемуаристики ця сповідь не губиться — завдяки прецікавим подробицям і свіжості авторського погляду.
Якщо ви трохи знайомі з творчістю Чернявського, роман «Я был левшой» нагадає вам його давнішу повість, видану львівським «Ахіллом» ще 1999 року — «Печальный римейк или Марущак по матери». Порівнювати ці книги дуже цікаво, бо автор, по суті, зробив простий, але надзвичайно ефектний хід: він з однієї біографії (в основному, здається, власної) написав дві різних книги! Кому з нас не мріється прожити одне життя двічі? Юрій Чернявський спробував — і у нього вийшло добре. Перша спроба була — «Печальный римейк». Книга, як свідчить сам автор, написана ще у 70-х роках, але тоді не могла побачити світ. Друга — «Я был левшой» — спроба повторити, переосмислити й доповнити практично той самий особистий досвід, свою Епоху — але вже тепер, коли «про все можна».
Якщо ви, читачу, любитель «подвійних порцій» (кави, віскі чи будь-чого) — вам варто дістати обидві книги й прочитати їх підряд. Я це зробив і маю несподіване й дивне враження: той, молодший, Чернявський мені чимось ближчий! Може, тим, що самоцензура мимоволі робила текст економнішим, стриманішим, шляхетнішим. А коли стало можна писати «всю правду», ця правда виявилась місцями дріб’язковою й надмірно крикливою.
Допускаю, що це суб’єктивно, як на чий смак. Як на мій — то мені ще здається, що в романі «Я был левшой» надто багато такого собі еротичного перламутру: всі дамські сідниці обов’язково «рожеві», а всі бюсти — обов’язково «великі». Ну, що кому до смаку. Щодо мови — часом задумуєшся над поняттям «беглый язык». Тобто, «беглый» — ніби вільний, але водночас — утікач, аж такий «бєглий», що не дає себе спокійно роздивитися. Але коли забуває про свою «беглость» — тоді ми маємо те, що хочеться тут процитувати: «Скажу тебе, как родному, читатель: то, что изображено на обложке — не рисунок и не карикатура, это фотография моего героя, со всеми его изломами и смещениями, с бушующими в венах и артериях морскими волнами... с выпученными глазами — от безумных мыслей, набившихся в череп, как комары в плафон светильника душной черноморской ночью, с кистями рук, повторяющими изгибы сине-зеленых волн. Особое внимание хочу обратить на левую руку, волнистую и волнующую, прикасавшуюся к дивным складкам женского тела, волшебной глади бумаги и полированным поверхностям скрипки и гитары...»
Далі можна читати й без допомоги рецензента.
Христофор ГРУША.
Камерне кредо
«Кредо» — це молодіжний камерний хор, диригент Богдан Пліш. Колектив утворено торік із студентів та випускників Національної музичної академії, Національного університету культури. Своє творче кредо — «єдність високого художнього рівня з теплотою та щирістю молитви», хор виправдовує. В цьому я переконалася, побувавши на недавньому концерті в Києво-Печерській Лаврі. Звучали маловідомі духовні хорові твори Шнітке, Щедріна, Стравінського, Кучмета. Здавалося, що спів хору — то і є молитва, щира, справжня. Та, яку, бува, читає мама. І Бог її чує.
