Популярне видання «Український футбол», назвавши найкращого футболіста країни нинішнього року (нагадаємо, лауреатом став дніпропетровець Олег Венглинський), зробило черговий традиційний крок і підбило підсумки опитування, мета якого — визначення найкращого воротаря України-2003.
Абсолютну перемогу здобув страж воріт національної збірної та київського «Динамо», 28-річний Олександр ШОВКОВСЬКИЙ. Фахівці, журналісти та вболівальники були одностайні. Адже нинішній сезон і у збірній, і у своєму клубі він провів з неабияким піднесенням, часто виручав колективи в найскладніших ситуаціях. І не його провина, що збірна України вкотре залишилася за бортом фінальної частини одного з головних турнірів (цього разу Євро-2004), а «Динамо» не продовжило виступи в Лізі чемпіонів. Навпаки, якби всі гравці віддавалися матчам так, як Шовковський, так переживали за справу, либонь, настрій у всіх нас був би значно ліпший.
Шовковський — корінний киянин. Мешкав на Оболоні й навчався у знаменитій середній школі №170, де директором Віктор Павлович Заболотній. Його однокашниками були Сергій Федоров, Владислав Ващук та Сергій Баланчук. Дружбу цей квартет проніс через дитячі та юнацькі роки. Були разом у динамівській ДЮСШ, третій, другій і, нарешті, в першій команді клубу.
До речі, тато й мама Олександра — Володимир Станіславович (за фахом будівельник) та Ольга Корніївна (інженер) — завжди серйозно ставилися до вподобань сина, перешкод йому не чинили, а завжди підтримували. Тому Олександр вдячний своїм батькам, любить їх і цінує. Повагу до старших Олександр Володимирович старається прищепити своєму синові, третьокласнику Владиславові. Але намагається не нав’язувати нащадкові своїх уподобань. До речі, Владик Шовковський — палкий прихильник... тхеквондо та комп’ютерних ігор.
А ось як згадує про дебют в «основі» «Динамо» сам лауреат:
— За півтора року мені вдалося здійснити стрибок з третьої команди до головної. Тоді в «основі» грали вже досвідчені майстри — Ігор Кутепов, Вальдас Мартинкенас та Андрій Ковтун. Навіть і не мріяв посунути когось із них. Але допоміг мені повірити у власні можливості чудовий у минулому воротар «Динамо» і збірної країни Михайло Михайлов — один з наших тренерів. Сказав він це через кілька днів після повернення команди з відпустки 1993 року. Підготовку до другого кола чемпіонату відпрацював добре. Однак дуже здивувався, побачивши своє прізвище у стартовому складі на перший матч другого кола проти кременчуцького «Кременя» (6 березня 1994 року). Була нічия — 1:1, але ніхто мене не звинуватив у пропущеному м’ячі. Нападник суперника після флангового проходу і з-під нашого оборонця поцілив у дальню «дев’ятку». Із 17 весняних матчів я зіграв дев’ять. Тоді за кілька турів ми достроково стали чемпіонами України...
Ще один штрих до портрета лауреата. Він — студент інституту журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. Своїм хрещеним батьком у репортерській справі вважає колишнього директора інституту Анатолія Захаровича Москаленка. На жаль, цієї чудової, чуйної людини, блискучого фахівця і педагога вже немає серед нас.
Поки що в Шовковського триває період розквіту у спорті. Отож казати про можливе журналістське майбутнє ще зарано. Однак чомусь віриться, що й у цій царині Олександр неодмінно досягне вершин.
Указом Президента України від 15 жовтня 1999 року Шовковського нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Такою високою нагородою його разом із Йожефом Сабо, Олегом Лужним та Андрієм Шевченком відзначили за чудову гру української команди проти росіян у важкому матчі в Москві — коли наші здобули перепустку у плей-оф відбіркового турніру чемпіонату Європи.
Відтоді спливло вже чимало років. Тому Олександр вважає: уже час працювати на нові звершення вітчизняного футболу.
