Ліквідатори

На територію Костянтинівського чавуноливарного заводу автора цих рядків не пропустили. У той момент, коли я телефонувала до начальника охорони, на прохідній з’явилися двоє робітників. «Різальники прийшли», — доповів вахтер. Різальник — найзатребуваніша нині спеціальність на колишньому металургійному підприємстві. На брухт ріжеться все, що дзвенить. Навіть на місці каупера доменної печі зяє красномовна дірка. І теперішні господарі заводу, схоже, зовсім не зацікавлені афішувати свою бурхливу діяльність. Масштаби якої, втім, не сховаєш за воротами.

Із добровільним гідом із числа колишніх робітників ми йдемо вздовж паркана заводу. На території то тут, то там зустрічаються купи звалених металоконструкцій. В одному місці добре видно, як між цехами їде жовтий легковик. За ним суне вантажівка. Обидві машини зупиняються, водії виходять і господар легковика дає інструкції водієві вантажівки. Потім робить дзвінок по мобільному телефону, і за хвилину на майданчику з’являється підйомний кран. Повний комплект для роботи з металобрухтом. Робимо кілька промовистих фотознімків. Ось і все, що хотілося побачити на власні очі.

Досвід доведення до банкрутства Костянтинівського чавуноливарного повчальний і, на жаль, типовий. Керівники підприємства взяли кредит у банку на суму 2,2 мільйона гривень, заставивши всі основні фонди. Гроші не повернули, і тоді майно заводу перейшло до рук банківської установи. А вже у банку його придбала така собі фірма «Спецторгпостачання». Отже, на момент банкрутства в металургійного підприємства не залишилося «за душею» практично нічого. Колишні працівники почуваються ошуканими. «Хто і як довів завод до того, що коли почалася ліквідація, залишилися лише шафи, стільці 20-річної давності і будівлі бельгійської забудови, які нікому не потрібні?» — запитують люди в колективних листах, адресованих в усі інстанції — від Генеральної прокуратури до Уповноваженого з прав людини.

— Так, завод не існує, але ж ми живі люди. Ми віддавали своє здоров’я, сили, працювали не складаючи рук. Нам весь час казали: потерпіть, ось розкрутимося і будуть гроші. А тут навіть одноразову допомогу під час звільнення не виплатили, хоча це першочергове. У нас із чоловіком на двох 16 тисяч гривень боргу. Дочці треба робити операцію на очах, вона школярка, в одинадцятому класі учиться. Як би нам знадобилися ті гроші!

— Я працював горновим доменного цеху. Звільнився за два місяці до скорочення, тому що чекати не міг. Дружину двічі оперували в онкології, а це — гроші, гроші, гроші. Стою як безробітний на обліку в центрі зайнятості. Роботи за моїм фахом немає. Живу невідомо як. Хто запропонує яку роботу, ту й виконую. Починаючи від кладки цегли і закінчуючи підмітанням. Руки є, але жити так... Ну півроку, рік ще можна, а далі?

Вже третій рік ми б’ємося за наші гроші. Рік виповнився, як ліквідатора призначили. Жодної копійки ніхто з нас не отримав! І важко підрахувати, скільки за цей рік із заводу було вивезено вагонів з майном. Шлаковозний ківш вагою 30 тонн із 15 тоннами металу оцінювали в 1 гривню 38 копійок. І це тоді, коли металобрухт у місті коштує 30 копійок за кілограм. За місяць відвантажується 15—20 вагонів з металом. Ніхто не знає напевно, скільки було вивезено, на яку суму. Тому що ці документи нині не дають.

— Я на заводі пропрацював 46 з половиною років. У мене теж великі борги у зарплаті, 8 тисяч 200 гривень. Але я отримую пенсію, мені легше. Одна пенсія у нас із дружиною йде на ліки, друга — на життя. А сьогодні мені пред’являють папери із тепломережі, мовляв, будемо описувати ваше майно. Що, старі шафи прийдуть описувати? Хоч би із мого боргу ліквідатор перерахував, але він цього не робить. Вважаю, банкрутом завод зроблено навмисне. Ще коли працювали, у нас у доменному цеху масово цупили феромарганець. Приходили вночі бригади по 40 осіб, горнові по кутках ховалися, щоб не стукнув хто по голові...

— Принизили людей і скривдили. Хто їм дозволив так? А, видно, хтось дозволив. Ну вже «угрохали» завод, але ж ви хоч із людьми розрахуйтесь. І не думають. Ми, колектив, звикли довіряти. Нас заколисували обіцянками. А ми також могли стати на воротах, організувати протест. Чи контору блокувати. Але ж цього не робили, вірили! А нас просто обдурили.

Цитата. «У нашій організації понад дві тисячі пенсіонерів-ветеранів. Раніше нам допомагав завод. Вже не кажу про матеріальні блага. Але принаймні кожен пенсіонер був упевнений: коли він помре, його рідні прийдуть на завод, їм дадуть машину, труну, викопають могилу і допоможуть поховати. Коли завод збанкрутів, старим немає куди податися навіть із таким мізерним проханням» (Микола Федоренко, голова ради ветеранів заводу).

То хто вони, ліквідатори Костянтинівського чавуноливарного заводу? Перша була Ольга Владімірова, її наступником став Олексій Мєрнік. Колишні робітники заводу стверджують, що зустріти на заводі ліквідатора (тобто першу особу підприємства) — велика удача. Принаймні авторові цих рядків не пощастило побачити в Костянтинівці ані ліквідатора, ані його представника (який начебто мусить сидіти в одному із кабінетів). Очевидно, господарі підприємства, точніше, того, що від нього залишилося, ефективно керують ліквідацією на відстані. На 17 листопада були призначені торги з продажу майна КЧЗ.

— Якщо реалізувати все, що виставлено, ані копійки не впускаючи, виручка становитиме 1 мільйон 650 тисяч гривень. А заборгованість у зарплаті — 4,9 мільйона гривень. І продавати більше нема чого, — каже голова профкому Костянтинівського металургійного заводу Георгій Радченко.

За словами профспілкового ватажка, сам закон про банкрутство (повна назва — «Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом») недосконалий: виплата заборгованості у зарплаті трудовому колективу — завжди у другу чергу. І «черга» ця, як правило, не доходить. Прокуратура Костянтинівки, яка перевіряла колективну скаргу колишніх працівників заводу, не вбачає криміналу в тому, що основні фонди підприємства перейшли спочатку до банку, а потім до ТОВ «Спецторгпостачання». Але вчорашні металурги не погоджуються з тим, що майно, набуте десятиліттями, нині розпродається за безцінь і ріжеться на брухт.

— Компетентні органи повинні розібратися з цим питанням Всю інформацію, яку ми маємо, взяти і перевірити обов’язково. Якщо тепер до нас не прислухаються, наступний завод очікує те саме. Так тривати далі не може, «ляжуть» усі заводи, — каже Анатолій Сєрих.

Цитата. «Якщо Мєрнік гадає, що прийшов на це засідання за орденом, він глибоко помиляється. За його діяльність можна вручити лише наручники» (голова Донецької обласної державної адміністрації Анатолій Близнюк, на засіданні із проблем виплати заборгованості у зарплаті на підприємствах області).

Неодноразові спроби зв’язатися з ліквідатором Олексієм Мєрніком у Донецьку не увінчалися успіхом: телефон не відповідав. Міський голова Костянтинівки Володимир Ракітін каже, що вперше за три місяці побачив ліквідатора на нараді в обласній держадміністрації, куди Мєрніка запросили для звіту стосовно Костянтинівського чавуноливарного заводу. «Голос України» готовий проінформувати читачів про позицію теперішніх керівників заводу, якщо вони вважатимуть за потрібне її викласти. А ось як коментує ситуацію міський голова:

— Я вважаю, що процедура остаточного банкрутства має проходити у суворій відповідності із законом про банкрутство. І в тісному зв’язку із законом про місцеве самоврядування. Спочатку був призначений один ліквідатор, потім інший. Люди не бачать їх, ідуть до мене як міського голови. Ставлять запитання. Якщо ліквідується підприємство, треба, щоб цим хтось займався.

Далі. Відповідно до закону потрібно провести оцінку основних засобів. Залучити аудиторську фірму, яка перевірить, підтвердить. Потім — будь ласка, збирайте раду кредиторів, передавайте на біржу і відповідно визначайтеся. В законі чітко визначено пріоритети: насамперед гроші йдуть на утримання апарату ліквідатора і на всі роботи, які вони проводять, а потім — на заробітну плату. Але вони цього не роблять. Тим часом із заводу вивозять верстати, навіть тепловози. Куди, що — невідомо. Триває «бєспрєдєл». Як міський голова, я звернувся до прокуратури з проханням дати оцінку. Гадаю, відповідь отримаю.

Час запитувати з ліквідаторів за ту роботу, яку вони проводять. Вони повинні контактувати з міською владою. Особливість нашого міста в тому, що із 28 підприємств 10 перебувають у стадії ліквідації. Два вже не працюють — «Стромінком» і меблева фабрика. На першому підприємстві ліквідатор Миронов нічого не довів до кінця, розпродав усе, документи до архіву не здав, люди тепер ходять, шукають. І ось знову його призначають ліквідатором, тепер уже на склозаводі. Я писав листа до управління з питань банкрутства саме стосовно Миронова. Відповідають: можливо, ми позбавимо його ліцензії. Але ж як ви допускаєте його на підприємство, він знову дров наламає!

На одній із нарад в обласній держадміністрації пролунала думка про те, що 80 відсотків справ про банкрутство підприємств в області — створено штучно. Як повідомляла прес-служба обласної держадміністрації, склалася тенденція, коли справа про банкрутство порушується... на вимогу керівників підприємств. І трапляється це в умовах, коли відсутня система контролю за борговими зобов’язаннями суб’єктів підприємницької діяльності до початку процедури банкрутства, під час її проведення і після завершення.

Заступник голови Донецької обласної державної адміністрації Володимир Логвиненко відзначив у розмові з кореспондентом «Голосу України», що заборгованість у заробітній платі на підприємствах, які перебувають у стані банкрутства, — близько 130 мільйонів гривень. «Із них майже 90 мільйонів гривень ми вважаємо, коректно кажучи, достатньо проблематичними», — сказав заступник голови. Серед цих «проблематичних» (чи безнадійних?) і п’ять мільйонів працівників Костянтинівського чавуноливарного. Хто відповість за це?

Голова ради ветеранів заводу поскаржився на те, що нині пенсіонера і поховати нікому. Якщо продовжити аналогію, то в нашій країні «поховати» по-християнськи не в змозі ціле підприємство. І не одне. Мабуть, символічно, що головну цінність на колишньому металургійному заводі становить брухт. Ну, а люди... Вони — у другу чергу.