Олександр ШАПАРЕНКО
Досьє «Голосу України»
Шапаренко Олександр Максимович, олімпійський чемпіон з веслування на байдарках: 1968 р., Мехіко (двійка, з Володимиром Морозовим), 1972 р., Мюнхен (одиночка). Срібна медаль на байдарці-одиночці в Мехіко. Чемпіон світу 1966, 1972, 1973 рр. — в одиночці і двійці, 1978 р. — у четвірці. Чемпіон Європи 1967, 1969 рр. Багаторазовий чемпіон України і СРСР. Тренер, працює за кордоном.
Уперше український байдарочник вийшов на старт на Олімпійських іграх 1952 р. у Гельсінкі — херсонський рибалка 39(!)-літній Іван Сотников. Ні досвіду міжнародних зустрічей, ні належної «посудини», тобто сучасної байдарки, він не мав, але позаду залишилися відомі майстри з Європи. Сьоме місце Івана Сотникова стало несподіванкою для фахівців... Здавалося, шлях до олімпійських медалей прокладено. Але минуло чотирнадцять років, перш ніж перший радянський байдарочник-українець піднявся на п’єдестал пошани.
Олександр Шапаренко прийшов у спорт у чотирнадцять літ. Прийшов, як і багато хлопчиків та дівчаток у ті роки: почув, на водній станції «Авангард», що на Пслі в Сумах, «набирають у веслярі». Рідний дім стояв неподалік, на річці хлопчаки проводили ціле літо, мало хто не вмів плавати і гребти. Байдарка — човен норовливий, не кожному вдавалося з першої спроби всидіти. Товариші встигли по кілька разів прийняти холодну купіль, а Сашко сидів у човні так, начебто народився в ньому. Правда, тренер звернула увагу, що гребе він, якось небезпечно нахиляючись в один бік. Спробувала посадити у класичну позу, нічого не вийшло, хоч як билася: характер у новачка був твердий, скоріше — впертий, хоча зовні Сашко здавався таким усмішливим добряком. Пізніше фахівці усього світу розводили руками: за такої посадки спортсмен не міг утриматися на плаву!
Шапаренко швидко прогресував, але йому довго не вдавалося стати врівень з провідними майстрами. Тоді в Україні лунали імена Миколи Чужикова з Лисичанська, Андрія Химича з Черкас, Євгена Яциненка з Миколаєва, Валентина Дорохова, киянина — чемпіонів СРСР і України.
Прорив відбувся у 1965-му на воді знаменитого румунського озера Снагов — мекки веслового спорту. Чемпіонат Європи мало було не залишився без новачка: 19-літній Шапаренко... проспав від’їзд учасників на старт і змушений був доганяти тих, хто пішов уперед. Це, втім, не завадило йому виграти золоту медаль. Наступного року українець стає чемпіоном світу і знайомиться з майбутніми суперниками на Олімпійських іграх у Мехіко — угорцем Хешем, датчанином Хансеном й олімпійським чемпіоном Токіо шведом Петерсоном.
«До збірної, — згадував тренер збірної СРСР І. Писарєв, — Сашко ввірвався, як вихор. До нього спочатку поставилися прохолодно, але коли ми побачили його заповзятливість на тренуваннях, фанатичну відданість спорту, холодок швидко щез. Його бажання пробитися в лідери підстьобувала інших...»
Але олімпійський рік складався не так, як хотілося. Шапаренко вирішив неодмінно виступати у двох видах програми — в одиночці та двійці. Юрій Стеценко, високий на зріст, схожий на балетного танцівника киянин, давній товариш по збірній — з ним Сашко переміг у двійці на чемпіонаті світу — пішов. Вони не посварилися, причина була значно прозаїчніша і... складніша. Просто одного чудового дня вони раптом відчули, що дали один одному все, що могли. Мовляв, досягли найвищої швидкості і хоч би що робили — не додати. Сумне це було розставання...
Тоді Шапаренко запропонував місце у двійці Георгію Карюхіну. Вже перше тренування наповнило їх невідомим досі відчуттям цілковитої злитості. Сашко ще сказав тоді з гумором: «Чистісінько тобі сіамські близнюки. Немов у нас одне серце і чотири руки».
Зраділи і тренери. І, як це любили робити в Москві, — почали ганяти провінціалів по всіляких потрібних і непотрібних змаганнях, хоча й так було видно, що до Олімпійських ігор підготовлено прекрасний боєздатний екіпаж. Отут і наскочила коса на камінь. Якщо Шапаренко з його шаленою пристрастю до тренувань і змагань витримав, то Карюхін завагався. Не обійшлося і без «доброзичливців», що нашіптували стомленому хлопцеві: «На що ти сподіваєшся? Адже ваш старт у Мехіко через півгодини після фінішу одинаків. Ти уявляєш, який вигляд матиме Сашко в цьому безповітряному просторі на висоті у два з половиною кілометри?» А коли тренери збірної звели нашу двійку з румунським екіпажем, асами Вернеску і Щетником, програш добив Георгія остаточно. Карюхін розпрощався із Шапаренком.
Тоді на обрії в майже зневіреного Шапаренка з’явився Володимир Морозов, досвідчений, бойовий весляр — олімпійський чемпіон Токіо в байдарці-четвірці. Сашко знав його давно, захоплювався його майстерністю, умінням, як він казав, тримати удар, тобто «переварювати» різні неприємнощі — від поразок до нехитрих вивертів тренерів збірної, котрі завжди старалися прилаштувати в човен своїх. До Олімпіади залишалися лічені тижні, коли вони вперше сіли в байдарку разом. Сподобалося, вони добре розуміли один одного без зайвих слів...
Від озера, де колись кинули якір каравели іспанського конкістадора Кортеса, що завоював Теночтитлан — древню столицю Мексики, залишилися тільки мілкі канали Хочімілко. Гребти було важке, близьке дно немов притягувало човна.
Дистанція — 1000 м. Шапаренко зайняв своє місце між човнами своїх головних суперників — Хеша і Хансена. Як Сашко й очікував, зі старту рвонув уперед норвежець, за ним спробував потягнутися швед, та незабаром відстав — олімпійський чемпіон був вочевидь не в кращій формі. А от Хеш, здається, вирішив використати своєрідний серфінг, тобто сісти на хвилю, що піднімала човен Шапаренка. Прийом заборонений, і суддя двічі вимагав від угорця зійти з хвилі. Шапаренко подумав: коли Хеш зійде, його різко відкине назад, і тому всю увагу зосередив на датчанині. Після шестисот метрів Шапаренко впритул наблизився до Хансена. Той тримався на нервовому піднесенні — я перший! Якщо дати йому протриматися у відриві ще метрів двадцять—тридцять, потім буде пізно. І Шапаренко прискорює темп. Щойно ніс шапаренківського човна порівнявся з човном датчанина, Хансен немов провалився, збився з темпу. Тепер він не суперник. А коли Шапаренко уловив вухом часті удари весла об воду, зрозумів: Хеш таки висидів на хвилі (і суддя його не зняв!) і пролетів мимо, як кур’єрський потяг. Але і Шапаренко не збирався пасти задніх — вони зчепилися в єдиноборстві. Важко було сказати, хто переможе, як раптом немов грім серед ясного неба звалилося на спортсмена щось безтілесне, зв’язавши по руках і ногах. Повітря зникло, і легені розривалися на частини, і човен йшов за інерцією, а Сашко робив плавні, безсилі рухи.
Розріджене повітря високогір’я зіграло зі спортсменом трагічний жарт. Як утримався у човні, Сашко і досі не пам’ятає. Він програв Хешу соті частки секунди...
Можна було б закінчити розповідь про Шапаренка бравурними словами — «через півгодини він усе-таки став олімпійським чемпіоном — у двійці з Морозовим», якби я не був свідком справжнього ПОДВИГУ, що не тільки мене вразив силою людського духу.
Сашка просто зняли з човна й уклали на траву. Біле, без кровинки обличчя, заплющені, глибоко запалі очі. Ледь помітно здіймалися груди. Розгубився Володимир Морозов — після такого відлежатися б добу, а не думати про наступний фінал. Заметушилися лікарі, кинулися до Шапаренка з балоном кисню. Але Сашко раптом заворушився і відсторонив рукою маску. Лікарі розводили руками і збуджено сперечалися.
— Скільки залишилося до старту? — уперше відкрив рот Шапаренко.
— П’ятнадцять хвилин...
— Я буду готовий... Слухай, Володю, потрібно відриватися одразу... Румуни, я їх знаю, зустрічався... теж рвонуть... От і буде нам славна компанія...
Вони домовилися, що Морозов розкручується на повну котушку, гребе за двох, викладається. А Сашко приєднується, але навряд чи на повну силу. Після команди «Гоу!» він відчув, як човен, немов з катапульти, викинуло зі старту. Через якийсь час Сашко уловив темп Морозова і приєднався, з кожною секундою нарощуючи швидкість. А коли Володя задихнувся, узяв усе на себе, витримав, і вони догрібали разом, і ніхто не посмів би засумніватися, що так виступають тільки чемпіони...
Після того, як з великого спорту пішов Олександр Шапаренко, жоден з українських веслярів навіть не наближався до олімпійського п’єдесталу. Прикро, що великий спортсмен, ставши тренером, змушений готувати веслярів інших країн...
