10 грудня відзначали День прав людини. Цього дня в нас заведено критикувати державу, що не забезпечує належно дотримання прав і свобод своїх громадян. Закордонні гості навчають нас розуму, західним стандартам і міжнародним критеріям. Наші «демократи» на весь голос скаржаться на свої біди й утиски з боку влади. Одне слово, це не так День прав людини, як день критики держави.
Але є сфера суспільного розвитку, у якій Україна задає тон саме в плані дотримання гуманітарних прав. Мова йде про міжнаціональні відносини.
Права національних меншин було законодавчо закріплено вже в перші місяці існування незалежної Української держави. 1 листопада 1991 року було прийнято Декларацію прав національностей України, 25 червня 1992 року — Закон про національні меншини в Україні. Ці документи гарантували усім народам і національним групам нашої країни рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права. Вони випередили в часі прийняття Радою Європи відповідних міжнародно-правових документів, зокрема Рамкової конвенції про захист національних меншин. Тому досить органічним і природним було приєднання України до міжнародних домовленостей про захист прав національних меншин, включаючи згадану вище Рамкову конвенцію, Європейську хартію регіональних мов чи мов меншин. Права національних меншин було закріплено й у Конституції України, прийнятій в 1996 р.
Не варто забувати, що на території багатьох колишніх республік Радянського Союзу на початку 90-х років палахкотіли міжетнічні конфлікти. Була небезпека виникнення таких конфліктів і на території України. Зважена й послідовна політика Української держави в сфері міжнаціональних відносин дала можливість уникнути братовбивчої ворожнечі.
На законодавчому рівні було закріплено не тільки права національних меншин, а й закладено правові передумови для етнокультурного відродження всіх етнічних груп, що проживають на території України. За роки незалежності України з’явилося більше 1000 громадських організацій, що представляють інтереси національних меншин. При національно-культурних товариствах створено більш як 1000 театральних, музичних і фольклорних колективів. Інформаційні потреби національних меншин задовольняють 188 газет і журналів, 13 державних телекомпаній в Україні ведуть трансляцію 11 мовами. Мовами національних меншин навчаються більш як у 2000 шкіл. І це тільки деякі факти, що свідчать про справжнє відродження культури і громадського життя різних етнічних груп, що проживають на території України.
Висновок очевидний: і з точки зору законодавчого забезпечення прав національних меншин, і в їх практичній реалізації Україна може дати фору навіть багатьом країнам Європейського союзу. Це підтверджують і офіційні особи міжнародних організацій.
Верховний комісар з питань нацменшин Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) Рольф Еккеус під час зустрічі з Міністром закордонних справ України Костянтином Грищенком 2 грудня 2003 року зазначив, що в ОБСЄ задоволені забезпеченням прав національних меншин в Україні. У ході бесіди Грищенко і Еккеус відзначили, що однією з передумов забезпечення прав нацменшин є відповідне фінансування їх культурно-освітніх потреб.
Усі ми чудово розуміємо, що можливості фінансування культурно-освітніх потреб національних меншин за рахунок коштів державного бюджету обмежені. Але в цьому році спостерігаються істотні зрушення у кращий бік. Державний бюджет на 2004 рік передбачає і загальне збільшення витрат по лінії Державного комітету у справах національностей і міграції, і збільшення фінансування за окремими статтями. Приміром, витрати на заходи з розвитку культури національних меншин і встановлення культурних зв’язків з українською діаспорою порівняно з 2002 роком збільшилися майже в 16,6 разу. Водночас очевидно, що заходи з розвитку культури національних меншин доцільно виділити окремим бюджетним рядком (відокремивши їх від фінансування зв’язків з українською діаспорою). Відповідну законодавчу ініціативу вже представлено у Верховну Раду.
Майже 2 млн. гривень передбачається направити на фінансування газет, що їх видають мовами національних меншин. Істотно збільшено й витрати на розв’язання питань соціального захисту населення, котре належить до категорії національних меншин, насамперед національностей, що були незаконно депортовані свого часу з території України. Майже 90% усіх бюджетних коштів, що їх виділено Держкомітету у справах національностей, підуть на розв’язання саме соціальних питань.
Навряд чи тепер можна вимагати від держави більшого. Питання стоїть про ефективніший розподіл і використання цих коштів, а також про залучення позабюджетних фінансових ресурсів. І тут багато що залежить від конструктивної взаємодії між органами виконавчої влади і національно-культурними товариствами. Наведу лише один приклад. Не так давно Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію регіональних мов і мов меншин. Але для того, щоб норми цього документа не залишилися на папері, а були утілені на практиці, необхідна велика організаційна робота, заснована на спільних діях державних структур і національно-культурних товариств.
Віддаючи належне досягненням України в законодавчому забезпеченні прав національних меншин, треба зазначити, що нині настав момент для істотного відновлення і доповнення правової бази, що регулює сферу міжнаціональних відносин. Йдеться про нову редакцію законів про національні меншини в Україні, про мови, про концепцію державної етнонаціональної політики, про культурно-національну автономію. Це обумовлено потребою приведення правових норм, що стосуються прав національних меншин, у відповідність з положеннями Конституції України, документами європейського й міжнародного права, підписаними і ратифікованими нашою країною останніми роками. Крім того, треба перебороти декларативність законодавчих актів, що регулюють сферу міжнаціональних відносин сьогодні, зробити їх конкретнішими і дійовими.
Коли ми говоримо про права національних меншин в Україні, нам є чим пишатися. Але не можна заспокоюватися на досягнутому. Останнім часом соціологічні дослідження фіксують тенденцію посилення настроїв ксенофобії в деяких шарах суспільства. Це не може не вселяти тривогу. З наближенням президентських виборів деякі політичні сили дедалі наполегливіше намагаються розіграти національну карту, ставлячи тим самим під загрозу суспільну стабільність і громадянський мир в Україні. У цих умовах необхідне не протиставлення держави і суспільних організацій, а їх спільна правозахисна діяльність.
Дотримання прав людини, їх практичне забезпечення — це не політичне гасло, не епізодична піар-кампанія, це напружена, кропітка робота в інтересах людей. І про це ми маємо пам’ятати не лише 10 грудня.
Олександр ФЕЛЬДМАН,народний депутат України, президент Асоціації національно-культурних об’єднань України.
