Олександр Жук зростав у затишному містечку Золотоноша на Черкащині. Після школи 1974 року вступив до сільгоспакадемії на ветеринарний факультет. По закінченні одержав направлення на Бориспільщину, де починав працювати ветлікарем господарства, а невдовзі — головним ветеринарним лікарем району. Потім був призначений начальником управління ветеринарної медицини Київської області, а нині вже третій рік очолює Бориспільську райдержадміністрацію.
Життя тісно пов’язалося із земними турботами, втратами, здобутками і, за словами Олександра Жука, щоразу, підбиваючи підсумки прожитого й пережитого, наче повторюєш в серці рядки поезії Івана Франка: «Земле моя, всеплодющая мати...».
— Олександре Васильовичу, хоч часи й міняються, але однаково всі дороги ведуть до Рима, а в районі — до голови райдержадміністрації. Як фінішується у цей складний, почасти драматичний рік?
— Справді драматичний. Бо сподівалися, що хоч половина озимини залишиться дозрівати до жнив, а коли весною вийшли в поле, то злякалися: із засіяного перезимувало менш як 20 відсотків.
— На часі було кричати «караул — рятуйте»?
— Головне — не розгубилися. Зібрали людей, фахівців, агрономів і взялися пересівати. Сіяли ярові пшеницю та ячмінь, горох і кукурудзу, під яку відвели понад сім тисяч гектарів. Результат (голова райдержадміністрації усміхається) парадоксальний: через несприятливі умови район має зерна більше, ніж торік — 68,8 тисячі тонн проти торішніх 63 тисяч. Щоправда, озимої пшениці на харчові цілі не вистачить, майже весь урожай залишили на насіння. Як і скрізь, також одержали завдання зробити регіональний запас зерна...
— Навчені минулим гірким досвідом?
— Атож. Для району запас обчислено у сім тисяч тонн зерна. Чотири тисячі ми вже «заховали» на хлібоприймальних пунктах, як НЗ. Його продадуть за командою хлібозаводам — київським, яготинським чи переяслав-хмельницьким, коли у цьому буде потреба. А три тисячі тонн продамо людям, щоб було з чим зимувати.
— Селяни самі хліб печуть?
— Та ні. Зерно — це не лише хліб. У селянському господарстві це і порося, і курча, і теля, й усяка живність. А хліб за багаторічною традицією наші підприємці купували на київських хлібозаводах. Бориспільців це влаштовувало: хоч його тут продавали на кілька копійок дорожче, ніж у Києві, зате якість задовольняла. Та й столичним хлібозаводам не байдуже: немає проблем з реалізацією. Але віднедавна Київський міський голова Олександр Омельченко почав бориспільців зобиджати. Не лише нас, а й інші приміські райони. Столична держадміністрація порекомендувала київським хлібозаводам для таких одержувачів, як ми, підвищити ціни задовго до того, як це сталося в Києві. Що було й зроблено, відпускати нам хліб почали на 20 відсотків дорожче.
— Вас це засмутило?
— Ми практики. Раз справа так повертається, то чи не краще мати свій хлібозавод. Уже й інвестори зацікавилися, і адресу для нього прикинули — в районі села Матусівка. Технологія відпрацьована, нескладна, будемо думати.
Для малозабезпечених сімей, яких налічується до трьох тисяч, на сесії райради прийняли рішення про грошову дотацію на хліб. А на три категорії основних хлібів ціну беремо під контроль, щоб прибуток не перевищував п’ять відсотків.
— Олександре Васильовичу, багато фахівців, а ще більше політиків і зліва, і справа стверджують, що реформи на селі опинилися у глухому куті, що вони не вдалися.
— Я вважаю, що реформи не не вдалися, а реалізовуються з великим скрипом, повільно та й із помилками. У районі 18 тисяч селян одержали сертифікати на земельні наділи. Це — майже 100 відсотків тих, хто має на це право. Залишився один радгосп «Вишеньківський», та й то лише тому, що перебуває у стадії банкротства.
— Селяни у переважній масі одержані наділи не обробляють, і зрозуміло чому. Віддають паї в оренду. В районі 24 орендних сільгосппідприємства з незалежними статутами орієнтовані на ринкові стосунки, а про результати питають з вас, як колись з першого секретаря райкому партії: за зерно, м’ясо, молоко тощо. І якщо справи кепські, з вами як з керівником можуть розпрощатися. Чи не через це дехто думає, що реформа на селі не знає, куди йти далі?
— Питати будуть завжди. А особливо у цей перехідний період. Хоча відповідно до законодавства держадміністрація не повинна втручатися в господарські справи. Візьмімо фермерів. Нині маємо їх понад сто. Серед них є господарі, наприклад, Олександр Сокіл чи Євгеній Канарейкін, які взяли в оренду до тисячі гектарів землі і демонструють, як можна хазяйнувати на наших полях. А трапляються й недбайливці. Відділ земельних ресурсів має за цим процесом постійно наглядати. І якщо фермер, узявши землю, не може дати їй раду, ставити питання про позбавлення такого фермера права на оренду.
Скористалися ми і таким правом, як ініціювання зборів у господарстві, де керівник, як ви кажете, може «пити та гуляти». Але ніхто з представників адміністрації не піднявся на трибуну із закликом висловити йому недовір’я. Вирішувала громада. Люди його вибирали, вони й визначилися.
Головне, допомогти людям розібратися зі справами у господарстві та реалізувати свої права, і вони самі вирішать, з ким їм працювати. Люди тепер не залякані.
— І все-таки з допомогою яких важелів опановуєте ситуацію серед стихії орендних стосунків, що склалися на селі?
— Головний наш важіль — координувати дії орендних підприємств, налагоджувати співпрацю між ними. Наше управління сільського господарства володіє всією інформацією в районі, яка весь час змінюється. Ми знаємо можливості господарства. І робимо все, щоб на основі цих даних господарства співпрацювали між собою, допомагали одне одному, будували на цих стосунках свою перспективу. Між іншим, чогось аж надто нового тут немає. Свого часу я об’їздив майже всю Німеччину і Голландію і бачив, як тамтешні фермери кооперуються саме у такий спосіб. Адже, скажімо, повний набір сільгосптехніки там мають лише великі і багаті господарства. А решта співпрацюють. Але ж врахуйте досвід, коли на в’їзді до котрогось із фермерських господарств можна прочитати напис: засновано 1729 року.
— Великі й багаті господарства є вже й на Бориспільщині?
— Об’єдналися колишні господарства сіл Мала і Велика Олександрівка, Чубинка, Сіньківка, Рогозів. Тепер це ЗАТ «Агро-Регіон» має дев’ять тисяч гектарів орної землі, 1000 корів та півтори тисячі молодняка. Голова наглядової ради — колишній міністр агрополітики Юрій Карасик, директор — Павло Рябчук.
Урожайність з усіх культур тут вища, ніж у районі. А від корови надоюють по 20 літрів молока за добу.
— За день — двоє відер молока від корови! Що це у них за порода? Не сіра ж українська?
— Ні (сміється). Тих мурашок у нас давно нема. Хоча порода винятково витривала і пристосована до місцевих умов, тому успішно використовується в селекційній роботі. В «Агро-Регіоні», проте, основне стадо — чорно-ряба порода української селекції. Господарство щоденно виробляє до 18 тонн молока. Доярки там мають зарплату 700—1000 гривень.
На свято працівника сільського господарства у кожному селі накрили столи, сумлінним трударям дякували, вручали нагороди і премії. Люди раділи, що їх шанують по-людськи без соціалізму.
— Отже, майбутнє агрополітики за великими сільгосппідприємствами?
— Міркуйте самі. Але ось ми завели мову про тваринництво. На сьогодні це — найвужча галузь. Тут не прогрес, а регрес. І хоча наш район один з тих в області, який додає по молоку — маємо п’ять тисяч корів у селян та майже чотири тисячі у господарствах, — втриматися на досягнутому буде дуже важко. Інвестори бояться вкладати гроші у сільське господарство. Навіть коли людина приходить з грішми — бере землю в оренду, а тваринництва жахається: тримати худобу на м’ясо нерентабельно, виробництво молока збиткове. А треба ще ж і селекційну програму мати. Нині купувати племінну худобу не має де — вся Європа закрита через коров’ячий сказ. Німеччина своїх чудових племінних корівок та бичків привезла б просто до порога і за дешевою ціною, та — заборона. У Дударкові, наприклад, німецькі корови дають також понад 20 літрів добового надою, а це вже шоста лактація. Тепер купуємо лише у Прибалтиці, Угорщині та використовуємо тварин української селекції, які мають достатній генетичний потенціал. Але того мало для відродження в Україні тваринництва.
Висновок незаперечний: держава має якнайшвидше визначитися з дотаціями для сільського господарства, прийняти рішення, що передусім потрібно дотувати, інакше криза у тваринництві лише поглиблюватиметься. Багато господарств, особливо дрібних, скидають худобу, бо тримати невигідно.
— Але ж таке саме можна сказати і про птахівництво?
— Не зовсім. У районі є чотири птахофабрики. Тільки одна з них працює на 80 відсотків власної потужності, а три — лише на 20 відсотків. Коли б не було проблем з реалізацією продукції, всі чотири птахофабрики за рік вийшли б на повну потужність. Ми киян закидали б українською курятиною без гормонів і атибіотиків.
— «Ніжки Буша» конкурують? На американську курятину і ціна нижча...
— Нижча, бо застосовують технологію на гормонах та антибіотиках, щоб за сорок днів отримати курку вагою три кілограми. Знаєте, чому на стегенця, вибачте на слові, мухи не сідають? Беруть цю курку, занурюють у розчин хлорного вапна і заморожують. Коли вона розмерзається, то хлор навіть мух відганяє. Тому й було заборонено такий імпорт. Американців не дуже дошкуляло, що Україна не бере їхню продукцію. Їх стурбувало те, що насторожилися росіяни, мовляв, Україна не бере, а ми чого беремо. А там уже йдеться про сотні мільйонів доларів. От і довелося поступитися. Але то вже політика. Згори, як кажуть, видніше, та краще дбати про себе.
— З одержанням державних актів на землю у країні з’явиться армія дрібних землевласників. У вашому районі земельний наділ становить в середньому 2,95 гектара. З власністю хто що захоче, те й зробить. Виходить, земля підвішена. Як діяти у такій ситуації?
— Це ви хочете мене у кут загнати... На першому етапі виникла інша проблема: п’ять чи сім власників, не знайшовши спільної мови з орендарем, виходять. Як і де їм одкраяти їхні шматки. Як їх об’їжджати, оминати. Може заваритися така буча, що ради не даси. Господарства на клапті розтягнуть.
— Що робити, підказуйте, радьте законодавцям.
— На жаль, законодавством це неврегульовано. Тому вихід вбачаємо один — збиратися за столом переговорів. Навпроти посадити розумну людину, яка переконувала б, що наділи мають бути край поля, що слід обмінятися з іншими власниками, а для цього знову-таки потрібні гроші на нові державні акти. Хто платитиме — невідомо.
Але, зрештою, землю доведеться продавати, бо без сформованого ринку землі реформа далі не піде.
— Страшно...
— І мені боязко... Адже півжиття ми прожили за соціалізму і почуття, що земля — недоторканна народна власність, засіло в мозку і в крові. Треба створювати земельний банк, де господарі, які пов’язали свою долю із сільським господарством, могли б узяти мільйонні кредити під помірний відсоток, можливо, на десять і більше років, щоб скуповувати та обробляти землю. За таких умов сільськогосподарські підприємства нового типу почнуть з’являтися.
— Голова Нацбанку пан Тігіпко знайшов кілька зайвих мільярдів доларів, щоб достроково розрахуватися з Міжнародним валютним фондом, хоча уряду така ініціатива не сподобалася. Може, скерувати погляд головного банкіра на село?
— Я не фінансист (сміється). Але скажу ось що: ми прагнемо в Європейський союз не заради політичних цілей, а щоб досягти такого життєвого рівня, як у них. Там землю купують і продають сотні років і, як бачите, не вмирають, а живуть набагато краще, ніж ми. До того ж немає таких держав, де не дотували б, не кредитували сільське господарство, якщо не загалом, то окремі галузі — обов’язково.
— Дякуємо за розмову.
Анатолій КАРАСЬ, Іван ЛАЗНЮК.
