Великі події рідко бувають оцінені всіма одразу. Так сталося з книгою «Приватна колекція» (600-сторінкова антологія української малої прози кінця ХХ століття). Тут нашу літературу подано як дивовижну неповторність світового виміру. Про це багато говорено, але Габор — довів це! Антологію відзначили професіонали: Форум видавців у Львові, рейтинг «Книжка року». Але книжка варта більшого, вона могла стати предметом національної гордості й навіть моди. Не сталося. Та і як вимагати всенародного визнання від книги тиражем 300 примірників! Отже, маса про «Приватну колекцію» не знала, а хтось, може, думав: ах, це самовпевнено — приватна антологія! Але Габор мав право на приватність: щоб видати ту книгу, він віддав у заставу свою квартиру. Навіть дружина про це дізналась, аж коли книга вийшла. Хто з нас заставив би хату заради престижу літератури? Відтоді минув рік. Діло помалу зрушилося, львівська агенція «Піраміда» наростила тираж, книжка пішла в люди, помалу, без галасу і, здається, без прибутку. Вчора Василеві Габору 45 років.
— Василю, укладена вами «Приватна колекція» неймовірна, та найнеймовірніше, що ви сам письменник, а робите антологію чужих творів!
— Знаєте, я новеліст, а за життя можна написати лише дві вартісні новели. Скажімо, мені Бог дав написати одну таку новелу — «Швонц». Я знаю: людина, котра пише новели, може, декілька літ збирає енергію для однієї новели. І, можливо, такого вибуху більш ніколи не буде. Направду, новеліст дуже мало пише, а щоб він не самоспалювався, то найкраще йому взятися за якусь іще добру справу. А мені завжди було цікаво, що пишуть інші. Та й цікавіше розповідати про інших, аніж про себе. Коли думаєш про інших, вже не ідентифікуєш себе з якоюсь прикрою людиною, живеш із задоволенням — не собою, а іншими, і себе серед них бачиш краще, точніше. Власне, це християнський принцип — любити іншого. Не хочу сказати, що от я постановив собі «зробити добру справу»! Це, зрештою, цікаво —розповісти про сорок прозаїків так, щоб не повторитися. І я потроху почав збирати цю колекцію розповідей «про інших». Мене підтримало вузьке коло людей, думку яких я ціную. А гучної слави завойовувати не збирався, ну, там — здивувати весь світ абощо.
— Все-таки, ваша антологія здатна здивувати і навіть читача, добре знайомого з сучасною літературою. Це ж не могло статися випадково. В чому тут секрет?
— Так, мені страшенно образливо, що наших талановитих літераторів просто не видно, а тому хтось каже: «Може, їх нема?!» Є, ось вони. Йдеться про те, щоб зруйнувати стереотип «нецікавої» української літератури. Наша література, особливо сучасна, неймовірно цікава, у нової генерації вона цікавіша навіть, ніж у росіян та інших наших сусідів. Але, щоб стереотип руйнувати, треба нормально показати цю літературу. Тому я наважився на приватний відбір. Знаєте, як склалася «Приватна колекція»? Деякі твори тут зроблено на замовлення! Тобто, я уявляв собі цю «колекцію прози» як певну цілість, і вимагав від деяких авторів спеціально написати щось таке, чого в тій цілості мені не вистачало.
— Вам це вдалося. Але далі треба, щоб книжка продавалася, а для цього потрібен резонанс...
— Це парадокс: живемо в інформаційному суспільстві, в якому про цю книгу мали би знати більше, але... не знають. Навіть учителі, яким вона потрібна. Так, її купують: перший тираж розкуплено, потім додрукували до тисячі, теж розкуповують, але для такої книги це не успіх. Я розумію: читача якісної літератури в Україні мало, і саме мислячий читач у більшості своїй не може цю книжку купити, вона дорога для нього. Тому я вирішив продовжити справу — щоб від антології почали відбруньковуватися окремі книжки представлених у ній авторів, у меншому форматі й за меншу ціну. І ми започаткували серію «Приватна колекція», і в цій серії вже вийшли оповідання Ніни Бічуї, королеви української жіночої прози 60-х, «Введення в Бу-Ба-Бу» Віктора Неборака, вибрана проза Галі Пагутяк, яку я вважаю найобдарованішою письменницею нового покоління. На черзі — книжки Валерія Шевчука, Євгена Пашковського. Для мене важливе часом навіть не «ім’я», а те, що на книгу покладено двадцять літ життя, як от у Галі Пагутяк. Мабуть, варто любити саме таку літературу. Варто її пропонувати людям. Ми пропонуємо, але до кінця не знаємо, наскільки це виправдано.
— Хто — «ми»?
— Василь Гудковський, генеральний директор літагенції «Піраміда», й ми з приятелем, письменником Олегом Говдою. Зрештою, міркуємо так: марка якості «Приватної колекції» дасть змогу згодом збільшити тиражі, хоч до п’яти чи й десяти тисяч, тоді автори зможуть отримувати принаймні нормальний гонорар.
— Літератори мали претензії до «Приватної колекції»?
— Мабуть, бо хтось там є, а когось нема. Було б легко згребти докупи все підряд і видати як антологію, не ризикуючи ні ідеєю, ні грішми. А ми ризикували. Я не вимальовуюся: ах, який Габор! Я в житті дуже прикра людина. Але шаную людей, які вміють працювати, радію письменникам, які пишуть добре.
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
