Ремесло має бути чесним

— Уже б не був таким категоричним. Я за цей час змінився. Побачив ту Україну, про існування якої, відверто кажучи, не здогадувався, хоча працював і в уряді, і в Національному банку. Але і тоді, і тепер вважаю: будь-яке ремесло, в тому числі і політичне, має, мусить бути чесним. А дискусія про припустимість чи неприпустимість ствердження демократичних цінностей за допомогою «майдану», гадаю, буде вічною. Бо завжди є велике бажання отримати на велику кількість запитань одну коротку відповідь. Саме на цьому побудовано значну кількість примітивних і галасливих спекуляцій. На мій погляд, якщо ми говоримо про системні цінності та ставимо собі за мету їх досягнення, то маємо розпочинати дискусію на рівні політичних сил. Коли їхнього ресурсу не вистачає, треба залучати громадсько-політичні сили. Тільки після проходження цих двох щаблів можемо апелювати до громади. І не наша вина, що фракція останніх півтора роки, по суті, перебуває на барикадах. Мене окрилює, що, попри численні переслідування, «Нашій Україні» вдалося зберегти єдність фракції. Згадайте, перші три місяці після виборів преса тільки й робила, що прогнозувала, скільки протримається «Наша Україна», за її розвал обіцяли мільйони, але ми вистояли. Тим ціннішою є мужність колег, з якими ми стоїмо нині на барикадах. Повірте, дуже непросто працювати за умов, коли, скажімо, мінімальна заробітна плата скорочується з 237 до 205 гривень, а журналісти і засоби масової інформації стверджують, що це добре...

— Чи коли обговорюється таке принципове питання, як зміна системи виборів. Адже саме чинна виборча система криміналізує українську владу. І влада краде стільки, що суспільство просто не має шансу на майбутнє. Ми кажемо: давайте змінювати цю систему. Але для злодійської влади зміна системи виборів є не те що не дуже актуальною, а й не бажаною.

— Почну із того, що за опитуванням Центру Разумкова стосовно пріоритетів роботи нинішньої влади 78 відсотків відповіли, що насамперед влада має дбати про зарплати, пенсії та робочі місця, 56 відсотків найбільше турбує проблема криміналізації влади та злочинність. І тільки на 15-му місці — близько трьох відсотків опитаних — політреформа. Це я до того, що рівень заможності українців, наприклад, восени наступного року, дуже мало залежатиме від того, буде у нас президентська чи парламентська система влади. Політичну реформу нав’язано як спосіб зберегти владу. Ось ви, наприклад, пам’ятаєте яким був перший варіант пропонованої Президентом реформи?

— Не будемо заходити надто далеко. Згадаймо хоча б ініціативи річної давності. У сьогоднішній, уже третій версії, з тих ініціатив не залишилося нічого. Починалася полеміка з президентсько-парламентської концепції системи влади, а завершується парламентською системою. Постає логічне запитання — чому протягом року влада тричі змінювала концепцію? Для мене очевидно, що йдеться про єдину мету: як без виборів зробити вибори. Це суть пропонованої владою реформи. Чи візьмемо останню пропозицію Банкової — про подовження повноважень нинішнього парламенту на півтора роки. Хіба не зрозуміло, з якою метою це робиться? Банковій потрібно 300 голосів, і пропозиція про подовження повноважень — це своєрідне політичне хабарництво.

— Україна потребує політичної реформи. Нашу позицію з цього питання було викладено в проекті Угоди про спільні дії ще у травні 2002 року. Але якщо наші пропозиції передбачають пошук балансу між гілками влади, то представники влади у політреформі шукають механізм самозбереження. Звідси й усі ці колізії, в яких, схоже, заплуталися й самі ініціатори. Про який поступ можна вести мову, коли з-під пера самої більшості вийшло два законопроекти.

— Я переконаний, до 2004 року політична реформа якщо й відбудеться, то це буде за сценарієм Банкової.

— Найближчі два тижні влада якраз і витратить на пошук способу проштовхнути через парламент потрібний варіант конституційної реформи. Сьогодні для неї немає проблем із тим, як зібрати під свої знамена 226 голосів на підтримку будь-якого її варіанта. Головна складність — знайти 300 голосів парламентаріїв. Проблемою є процедура входження парламенту в цей процес. Створення спеціальної комісії, котра намагатиметься зібрати пропозиції різних політичних сил, у тому числі ініціаторів, на мій погляд, майже не має перспектив. Так само, якщо кожній фракції дозволять висловитися з кожного варіанту реформи, жоден із варіантів у кінцевому результаті не набере заповітних 300 голосів. Тому найближчі тижні буде присвячено тактичним пошукам, адже кожен з варіантів містить значні аргументи «за» або «проти». Головна проблема більшості й комуністів, які підписалися під владним законопроектом, у відсутності балансу інтересів. «Більшовики», з одного боку, прагнучи посилити владу шляхом передачі повноважень Прем’єр-міністрові, можуть знайти підтримку комуністів у цьому питанні, оскільки Компартія не бачить Україну як країну з президентською формою правління. Водночас комуністи наполягають на пропорційній системі виборів. А для влади здати мажоритарну систему — це загибель, бо 2006 року, під час парламентських виборів, вона не отримає тієї кількості голосів, на яку сподівається. Тому «більшовики», прагнучи нівелювати інститут президентства, водночас хочуть зберегти змішану систему парламентських виборів. Недарма Президент, заявляючи, що підтримує пропорційну систему виборів, шість разів накладав вето на відповідний закон. Зрозуміло, що влада цей рубікон не перейде ніколи, бо це означає здати без бою половину парламентських мандатів.

— Чому ми прагнемо пропорційної системи? Щоб мінімізувати кримінальний вплив на владу. Якщо так, то для нас навіть нема предмету для полеміки. На жаль, маємо ситуацію, коли політична сила хоч якось здатна захистити право чесного вибору. Громадяни такої ласки позбавлені. Крім того, це сприятиме політичній структуризації і консолідації суспільства. Бо сьогодні маємо близько ста партій, але чи можемо сказати, що хоч якась із них контролює владу, проводить моніторинг її діяльності?.. Тому влада нині політично безвідповідальна. Створивши блок «Наша Україна» із, не буду цього приховувати, досить різнорідних політичних сил, ми прагнемо перетворити його на єдину політичну силу європейського типу. На мою думку, саме закон про пропорційні вибори стане першим поштовхом до перетворення містечкових партій, які заграють із владою, на партії, котрі впливатимуть на політику влади.

— Досвід спілкування з людьми свідчить, що Україна єдина. Це моє переконання. Я не кажу, що всі розмови прості і легкі. Але навіть з таких найвразливіших питань як мова, інтеграція чи церква можна знаходити порозуміння. Адже у француза чи німця ніхто не запитує, до якої конфесії він належить. Це право особистого духовного вибору. Звідкіля взялася оця нетерпимість?

— Безумовно. По суті, це стало офіційною державною політикою та одним із способів самозбереження нинішньої влади. Не маючи за собою суспільної підтримки, вона прагне розділити народ і перетворити його на безсловесну отару. І поки одна частина суспільства поборюватиме іншу, у нас з’являтимуться мільярдери зі статусом державного службовця.

— Відповідаю. Антисоціальнішого бюджету, ніж бюджет на 2004 рік, Україна за останні п’ять—шість років не знала. Починаючи зі скорочення на чотири відсотки питомої ваги соціальних видатків бюджету, а це 2,5 мільярда гривень, і закінчуючи зменшенням із 237 до 205 гривень розміру мінімальної зарплати. Мене турбує, що це перший бюджет після прем’єрства Лазаренка, який, по суті, не обговорювався, що жодна стаття цього бюджету не голосувалася в парламенті. Мені досі не зрозуміла продемонстрована владою непослідовність стосовно мінімальної заробітної плати: за прожиткового мінімуму у 355 гривень влада два тижні переконувала народ, що 205 гривень краще, ніж 237. Причому під час дискусії не йшлося про достатність чи дефіцит фінансування, бо на це існує чітка відповідь: між першим і другим читанням баланс бюджету не змінився, а валовий продукт збільшився на десять мільярдів, іншими словами, з’явилося близько 2,5 мільярда гривень додаткових надходжень. Куди ці додаткові надходження пішли, бюджет відповіді не дає. Водночас для збільшення мінімальної зарплати до 237 гривень потрібно три мільярди гривень. Чи, приміром, ми бачимо, що обсяг дорожнього фонду бюджету на наступний рік порівняно із попереднім збільшено на 1,5 мільярда гривень. У даному випадку я не хочу дискутувати, потрібно чи не потрібно будувати дороги. Але я твердо переконаний — нам потрібна соціальна економіка. Бо, не створивши національного споживача, ми не створимо національного інвестора, який мотивує роботу будь-якої галузі. А що таке зарплата у 205 гривень? Це можливість купити хіба що хліба і молока. Хіба такий бюджет можна назвати бюджетом розвитку? Ні. До того ж у бюджеті 2004 року закладено перевищення темпів імпорту над експортом, тобто ми входимо в зону негативного торговельного сальдо, ми переходимо до обслуговування найскладніших платіжних оборотів, коли на один пік платежу припадатиме 600 мільйонів. Країна до цього не звикла. Мене насторожує те, що влада дуже легко перейшла до політики глибокого дефіциту бюджету. Ще три роки тому Україна стояла перед загрозою дефолту і всіма силами виборювала перший бездефіцитний бюджет. Сьогодні влада вважає нормальним тримільярдний дефіцит. Мене лякає, що ці патології не отримують належної оцінки суспільства — чи то через процедуру ухвалення бюджету, чи через контроль влади над ЗМІ.

— Гору взяла тіньова схема обговорення і розподілу бюджету.

— Я пригадую, як Анатолій Гальчинський у 1993—1997 роках казав протилежні речі, в тому числі й про «підігрів» економіки за умов глибокої інфляції, з глибокими дефіцитами. Але якщо нині ми не сформуємо ринку споживача, то не сформуємо ринку інвестора. Це — аксіома. Порівняймо розмір зарплати в Україні із розмірами зарплати у сусідів: у нас вона на сьогодні становить 85 доларів, у Литві і Естонії — більш ніж 200 доларів, у Росії — 180 доларів, у Білорусі —115, у Азербайджані, який 13 років веде війну — 87 доларів. Із чим у середині України можна порівняти розмір зарплати, щоб сказати, достатній він чи не достатній? Таким маяком є прожитковий мінімум.

— Згоден. Нині цей визначений законом мінімум становить 355 гривень. А мінімальний розмір зарплати який? 205 гривень. То про що треба вести дискусію? У Конституції записано, що рівень мінімальної зарплати має бути не нижчим ніж рівень прожиткового мінімуму. У Росії та Білорусі таку норму Конституції затверджено окремим законом. Чому в нас немає закону, який би передбачав, що протягом такого то часу мінімальну зарплату буде піднято до конституційної норми? Яку відповідь ми можемо дати вчителю чи офіцеру після того, як більшість проголосувала про зменшення мінімального рівня зарплати із 237 до 205 гривень? Що їм за такої ситуації робити — або йти на панель, або виїздити з країни...

— Це і є наслідком нинішньої політики влади. За рахунок яких коштів можна збільшити зарплату? Пригадую, торік уряд пропонував бюджет у розмірі 47 мільярдів гривень, а ми наполягали на 54 мільярдах. Президент і уряд тоді звинувачували нас у популізмові, а що маємо сьогодні? Уряд прогнозує, що до бюджету надійде 53 мільярди гривень. Виходить, що уряд помилився на шість мільярдів.

— Так і є. Тепер погляньмо, як формувався бюджет на 2004 рік. У першому читанні парламент схвалив доходну частину в розмірі 60,7 мільярда гривень. Ця цифра забезпечувала збільшення мінімальної заробітної плати до 237 гривень. Через два тижні уряд подав на друге читання проект бюджету із тим самим розміром доходів, але вже з мінімальною зарплатою у 205 гривень. Але якщо у першому читанні було схвалено урядовий варіант бюджету, то чому той самий уряд запропонував скасувати власну пропозицію? І це при тому, що, я повторюю, між першим і другим читанням ВВП було збільшено майже на 10 мільярдів гривень. Тож питання не в наявності коштів, а в пріоритетах, які влада ставить.

— На сьогодні налічується 30 тисяч бюджетних рахунків і на них щодня близько семи—восьми мільярдів гривень так званих вільних коштів. Інакше кажучи, маючи весь бюджет у 60 мільярдів, ми дозволяємо собі десяту його частину використовувати ой як по-різному. Це кошти для величезних гешефтів.

— Те, що під час ухвалення бюджету під стінами парламенту зібралося десять тисяч громадян, свідчить про те, що люди починають розуміти про що йдеться. Навіть шахтарі, котрі спочатку заявляли, що їм байдуже, якою буде мінімальна зарплата, під час нашої дискусії поміняли свої уявлення. Бо не існує жодної галузі економіки, де б мінімальна зарплати не відігравала ключової ролі. Якщо мінімальна зарплата буде 237 гривень, то 60 відсотків бюджету тієї-таки вугільної галузі йтиме на зарплату, а якщо 205 — на тіньові розрахунки, на закупівлю того, що вже два роки тому було куплено. Тому самі шахтарі із виділених бюджетом чотирьох мільярдів гривень мало що отримають. Шахтарі прагнуть саме цього? Безумовно ні. Але як це пояснити за умов контрольованості ЗМІ? А серед найближчих наших дій — звернення до Конституційного Суду з поданням про неконституційність рішення про зменшення мінімального рівня зарплати із 237 до 205 гривень.