Редакції газети стало відомо, що недавно голова Верховного Суду України Василь Маляренко повернувся зі Страсбурга. Сьогодні наша розмова з ним про результати поїздки.
— У зв’язку з чим ви там перебували, що вирішували?
— Так, справді, нещодавно я повернувся зі Страсбурга. З ініціативи керівництва Ради Європи було організовано мої переговори з генеральним секретарем Ради Європи, головою Європейського Суду з прав людини, з головою Венеціанської комісії, з керівництвом Європейської Парламентської асамблеї. Ці переговори були, як на мене, корисними і дуже доброзичливими. До речі, основою такої доброзичливості є надзвичайно добрі враження людей, з якими я зустрічався, про Україну, пройдений нею за часи незалежності шлях. Жодної серйозної правової претензії до України пред’явлено не було.
— Невже все так добре?
— Безумовно, ні. Проблемні питання також обговорювалися. Зокрема, керівництво Ради Європи, окремих виконавчих органів ради поки що не бачать належної для України незалежності судової системи. Судді в Україні слабко підготовлені у питаннях застосування в повсякденній практиці Конвенції з прав людини, рішень Європейського Суду з прав людини. На превеликий жаль, Академія суддів, яка повинна сприяти підвищенню професійної кваліфікації суддів, через відсутність відповідних асигнувань працює на чверть сили.
Порушувалася також і проблема правового виховання в навчальних закладах системи освіти України. Наприклад, у всіх вузах сьогодні вивчають Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Натомість у деяких країнах Західної Європи у вищих навчальних закладах і навіть у школах вивчають дисципліну «Європейська інтеграція: права людини».
Окрім навчання суддів і правової освіти населення України, в цілому обговорювалася проблема виконання рішень Європейського Суду з прав людини. Стосовно України вже є сім рішень, які треба виконувати.
— Ці рішення було прийнято у зв’язку з неправильним розглядом нашими судами окремих справ?
— Ні. Тільки одне рішення пов’язано з рішенням українського суду, інші — з проблемами перебування в місцях позбавлення волі.
— А чи порушували проблеми виконання рішень українських судів?
— Так. І ця проблема також «на контролі» Ради Європи. До речі, як і багато інших питань, пов’язаних з формуванням незалежної судової влади в Україні. Наприклад, під час зустрічей обговорювалися запропоновані зміни до Конституції, якими планується скасувати безстрокове обрання суддів. Спеціалісти європейських структур вважають, що це поворот до старої, недосконалої судової системи, що не можна так стимулювати роботу суддів. Також критикувалося і те, що в нашій Вищій раді юстиції немає більшості суддів, як це передбачено європейськими стандартами. Сьогодні до складу Вищої ради юстиції входять всього четверо суддів.
— Чи обговорювалися питання про свободу слова в Україні, захист прав журналістів?
— Звичайно. Мова йшла, зокрема, про те, що сьогодні Верховний Суд країни повинен виходити з того, що відшкодування моральної шкоди має бути адекватним діям журналістів і завданим моральним збиткам. Тобто прийняття рішень, якими визначаються астрономічні суми відшкодування такої шкоди, є неприпустимим. До речі, цього року в Україні рішень, які, так би мовити, шокували журналістів своїми розмірами щодо відшкодування моральної шкоди, судами не приймалося.
Обмеженню розмірів відшкодування моральної шкоди сприяє і вдосконалення нашого законодавства, яке встановило, зокрема, підвищений розмір мита на такі позови (до 10 % заявленої до відшкодування суми).
— Василю Тимофійовичу, ви висловили стурбованість тим, що наш суд не є незалежним. В чому бачите шляхи розв’язання проблеми?
— Сьогодні наш суд залежний. Залежний насамперед у матеріально-технічному забезпеченні його діяльності. Це занедбаність приміщень, відсутність можливості сплатити за енергоносії, відсутність того, що має бути в кожному нормальному приміщенні державної установи. До цього треба додати недостатність житла для суддів, їх низьку заробітну плату. Перелік можна продовжити. Але це основні елементи залежності суддів.
— Чи убезпечить нас висока оплата праці суддів від їх упередженості і матеріальної зацікавленості під час здійснення правосуддя?
— Замість відповіді хочу навести слова судді з американського штату Каліфорнія, який дав інтерв’ю одній російський газеті. На запитання, чи пропонували йому хабара, він відповів: «Не пропонували, а якби і пропонували, то мені платять на рік 100 тисяч доларів. Треба бути зовсім дурнем, щоб ризикувати цими 100 тисячами задля отримання якоїсь дурниці».
Ми тільки почали розмову про незалежність суддів. І зрозуміло, що матеріальне забезпечення суддів не є гарантуванням незалежності нашого правосуддя. Незалежність суддів — це цілий комплекс чинників: матеріально-технічних, кадрових, організаційних і багатьох інших. Для того, щоб бути незалежним, суддя повинен мати відповідні вольові якості, глибокі знання законів, вміти дистанціюватися від усіляких спокус. Ось у чому проблема. Як можна бути незалежним, коли суддя, наприклад, погано знає закон? Адже хоч-не-хоч, а треба у когось запитати про правильність свого рішення. Наприклад, у суддів вищих судів.
— Як ви ставитеся до виборів суддів населенням?
— Найголовніше не в тому, хто і як обирає чи призначає суддів. Головне — хто його потім знімає і як. Механізм звільнення має надто велике значення. Таке само значення має і механізм притягнення судді до відповідальності. У більшості країн світу суддів призначає і звільняє президент, а не парламент. Це спрощує процедуру вирішення кадрових питань. Але механізм призначення і звільнення доволі складний. Наприклад, для того, щоб президент звільнив суддю, спочатку кваліфікаційна комісія має висловити недовіру судді, після цього свій висновок дає Вища рада юстиції, і тільки потім президент може підписати указ про звільнення. У нас, як ви знаєте, трохи інший порядок. Наприклад, суддю безстрокове обирає і має право звільнити парламент. І, на жаль, в багатьох випадках ми бачимо, що, наприклад, при безстроковому обранні судді пред’являють претензії не тому, що він припустився порушення закону, а тому, що він прийняв рішення, яке не зовсім подобається певній політичній силі.
— Наше суспільство взагалі проходить період становлення. Ще багато чого є недосконалим. Якщо дивитися в перспективному напрямі, щоб ви змінили, скажімо, в організації судової системи України? Чи залишили так, як воно є?
— Це колосальна тема. Якщо лише конспективно, то, по-перше, треба розвантажити суддів. Сьогодні судді щомісяця розглядають в середньому 100 справ. Це дуже й дуже багато. І тому треба насамперед розвантажувати суддю.
— Як це зробити? Вводити нових суддів, збільшувати штат?
— Ні, це неправильно. Не можна нескінченно вводити нових суддів. І завжди не буде вистачати грошей, тому що на нових суддів треба нові кабінети, нові меблі, нові телефонні апарати, нових секретарок і т. ін. Світовий досвід показує, що треба спрощувати процедуру здійснення правосуддя. Ось, наприклад, цього року наші суди розглянули майже 6 млн. справ. З них, орієнтовно, 2 млн. — цивільні, які у світі зазвичай розглядаються не шляхом встановлення істини в судовому засіданні, а шляхом примирення сторін. А як розглядають такі справи у нас? Наприклад, є дві сторони, які сперечаються між собою. Після розгляду справи суддя своїм вольовим рішенням встановлює: ось цей правий, а цей — не правий. Із суду виходить, як правило, одна незадоволена сторона, яка потім шукає шляхи відновлення справедливості для себе, починає оскаржувати рішення в інших судових інстанціях. Витрачається час, гроші, сили і самої людини, і держави в цілому. Примирення сторін дає можливість спростити процедуру. Сам суддя не має права займатися примиренням, бо інакше одна із сторін може звинуватити його в упередженості. Світова практика показує, що цим суд не займається. Для цього є спеціальні особи, які ведуть переговори між сторонами. А коли компроміс знайдено, суддя закріплює цей факт своїм рішенням. Ось так сьогодні в багатьох країнах світу вирішується майже 80 відсотків цивільних справ.
Друга форма розвантаження суддів — це процедура оформлення судових документів. Я вважаю, що судді не обов’язково розписувати рішення повністю з усією детальною аргументацією, чому він постановив таке рішення, а не інше. Це колосальна робота. До того ж цього ніхто не вимагає. З отих шести мільйонів справ оскаржено приблизно 10 відсотків, 90 відсотків, тобто 5 з гаком мільйонів рішень, ніхто не оскаржує. Навіщо суддя втрачає стільки часу і сил для складання деталізованого рішення?
— Мабуть, для того, щоб судді, які працюють в апеляційній інстанції, не скасували рішення?
— Це вірно. Я хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Розписувати в рішенні аргументи суддя повинен і має це робити. Але в розумних межах.
Далі стосовно розвантаження суддів. Сьогодні у світі вже запроваджується електронне судочинство. Через мережу Інтернет подається позов. Суддя отримує його електронною поштою, нікого із сторін не викликає на засідання, а проводить так званий віртуальний судовий процес, в якому між позивачем і відповідачем електронною поштою йде діалог, за ним, безумовно, спостерігає суддя. На підставі пояснень, свідчень та документів, отриманих таким шляхом, і приймається рішення.
— Це з області фантастики.
— Ні, це не фантастика. Наприклад, я бачив, як це робиться у Бразилії. Саме так розглядається багато справ. І така процедура дуже економить час. Зрозуміло, що для України сьогодні це неможливо, але до цього треба йти. Не можна сидіти і чекати. Світ сьогодні у судочинстві пішов далеко-далеко вперед.
Наступним кроком, яким можна зменшити навантаження суддів, є запровадження спеціалізації. Зрозуміло, ефективність роботи судді збільшується, коли він кожен день розглядає одну категорію справ, а не безліч різних. Суддя на цій категорії спеціалізується, глибоко її знає, вивчає відповідну літературу. В результаті такому судді не доведеться витрачати дні, а вистачить, можливо, кількох годин для прийняття рішення.
— Про вдосконалення судової системи можна говорити дуже багато. І знаходити у світовому досвіді якісь цікаві речі, які можна було б застосувати і в Україні. Сподіваємося, що нашу розмову з вами про проблеми правосуддя буде продовжено. Дякуємо за бесіду.
Анатолій ГОРЛОВ,Сергій ДЕМСЬКИЙ.
