Донедавна про президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака практично нічого не знали навіть його земляки із селища Шишаки на Полтавщині. Зрештою, влітку 2007 року завдяки наполегливості місцевих патріотів-ентузіастів тут за участі дочки видатного борця за волю України Наталії Осьмак було урочисто відкрито пам’ятний знак. Згодом у райцентрі з’явився названий на його честь майдан. Однак і сьогодні найчастіше згадують, власне, останній етап боротьби патріота-державника, його поранення в бою з радянськими чекістами на Галичині восени 1944 року та 25-річне ув’язнення «за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів», із якого він уже не повернувся. Але чому цій суто цивільній людині наймирнішої хліборобської професії довелося взяти до рук зброю? І за які заслуги фаховому агроному побратими у липні того-таки 1944 року довірили очолити підпільний парламент воюючої на два фронти України?

Як відомо, народився Кирило 1890 року в родині міщан, що мала чотири десятини землі, та через відсутність худоби і реманенту здавала її в оренду. А після того, як у 1910 році вступив до Московського сільськогосподарського інституту, саме з роботою на землі планував пов’язати все життя. Щоб допомогти співвітчизникам-українцям стати на ній не наймитами, не попихачами — господарями. Тож іще там, у згаданому московському вузі, став активістом українського агрономічного гуртка. Представники останнього вимагали направляти їх на виробничу практику виключно на рідні терени задля того, «щоб товариші могли працювати для свого народу». Та через захоплення модними тоді соціалістичними ідеями і, відповідно, «неблагонадійність» довелося практикуватися навіть у Сибіру, де також зустрічав чимало українців.

Буремні революційні події схиляли молодого патріота до симпатій програмовим засадам українських есерів, яких вважали виразниками інтересів селян. Зрештою, їхні гасла стосовно націоналізації землі та передачі її «народу без викупу» зваблювали тоді багатьох. Вітри післяреволюційних часів «заносили» молодого освіченого спеціаліста на різні, часом досить несподівані посади. Та всі вони також зазвичай «прив’язувалися» до практики сільськогосподарського виробництва. У новостворених структурах Української держави долучався до визначення стратегії аграрної політики, опікувався земельними відносинами, кооперативним рухом, буряківництвом, співпрацював із журналом «Сільський господар».

Спершу здавалося, що такий універсальний досвід знадобиться й після поразки учасників визвольних змагань за незалежність України. Надто після того, як більшовицька влада проголосила нову економічну політику зі стимулюванням підприємницької ініціативи. Повернувшись на малу батьківщину, працював агрономом-інструктором, допомагав розбудовувати Миргородський сільськогосподарський кооперативний союз. А згодом — бурякову кооперацію на Київщині. В Інституті української мови укладав навіть словник сільськогосподарської термінології.

Однак після непівської «відлиги» настав 1928-й — «рік великого перелому», тобто початку тотальної колективізації села. Звісно, тоді «ламали» всіх, хто не вписувався в її прокрустове ложе. Кирила Осьмака разом з іншими діячами бурякової кооперації звинуватили в намірах створити Українську селянську партію. Їм інкримінували навіть такі «гріхи», як прагнення децентралізувати виробництво цукру, домогтися паритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, зниження закупівельних цін на цукрові буряки... Тож без висилки за межі України не обійшлось. А 1930 року його так само штучно «прив’язали» ще й до сумнозвісної справи Спілки визволення України, що давала вже реальну «путівку» до виправних таборів, адмінзаслання в ту ж Росію й нового арешту там у 1938 році.

Після повернення до Києва та окупації його німецькими фашистами очолив відділ земельних ресурсів і бюро товариства «Сільський господар» у новоствореній Українській національній раді, але її окупанти розігнали майже одразу. Останнім для упокорення українських селян набагато ближчим був досвід тих же... радянських колгоспів, «перелицьованих» на так звані «громадські двори». За таких обставин цілком природним виявився шлях українського патріота-«східняка» на Галичину, де вже з двома режимами — більшовицьким і гітлерівським — вели смертельну боротьбу вояки Української повстанської армії.

Причому навіть там за сприяння націоналістичного підпілля Кирило Осьмак спочатку очолив Стрийське окружне товариство «Сільський господар», яке об’єднувало понад 65 тисяч (!) особистих селянських господарств. І мало свою «дочірню» організацію «Хліборобський вишкіл молоді», де навчання професійного землеробства поєднувалося з практичною підготовкою майбутніх вояків УПА. Керівником Української Головної Визвольної Ради уродженця Центру, на думку полтавського дослідника його діяльності, кандидата історичних наук Віктора Ревегука, обрали насамперед із намірами об’єднати у боротьбі за незалежність України всі її землі. При цьому, вочевидь, зважали і на фахову «закоріненість» агронома Кирила Осьмака у ключове для українців земельне питання.

— У своїх поглядах на основи аграрної політики й організації сільськогосподарського виробництва він фактично обстоював інтереси вільного селянина, господаря землі, по-сучасному — фермера, — наголошує Віктор Ревегук. — Адже добре усвідомлював, яке маємо найголовніше багатство, і хотів, щоб воно слугувало всім українцям. Саме задля цього дбав про розвиток кооперації, кредитних спілок взаємодопомоги, галузевих та інших об’єднань хліборобів, які б допомагали їм нарощувати м’язи і не потрапляти в кабальну залежність ні від держави, ні від власників найбільших грошових мішків. Тому, переконаний, Кирила Осьмака, м’яко кажучи, не потішили б ні сьогоднішнє господарювання на нашій землі новітніх латифундистів, ні подальше зубожіння більшості селян. За таких умов забувати його уроки і наше минуле просто не маємо права.

 

Полтава.