...Цю крихітку знайшли морозного листопадового ранку на березі річки менш як за добу після народження. У лікарні її потім назвали Ноябрина Дітьонишева. А Марічку підкинули у сумці з подаянням до воріт Старобільського жіночого монастиря. Черниці нарекли дівчинку іменем Богоматері, дали прізвище — Монастирська, а по-батькові — від ім’я настоятеля отця Кирила. Їх знаходять на сходах, біля порогу дому чи навіть на смітниках, у кращому випадку — від них відмовляються в пологовому будинку чи лікарні. Імена та прізвища придумують на честь дільничних міліціонерів, лікарняних медсестер чи санітарок або навіть двірників чи просто перехожих, котрі їх знайшли.

Луганський обласний будинок дитини № 2 — наймолодший в Україні. У грудні йому виповнюється лише рік. Розрахований на 120 дітей наймолодшого віку (до трьох повних років). Досі на Луганщині діяв лише один такий заклад на всю область — у селищі Лотикове і, звісно, не міг дати притулок усім покинутим дітям. За півтора року в Луганську було реконструйовано будівлю колишнього дитсадка, і рік тому в ньому з’явилися перші мешканці, доля кожного з яких — як у мексиканському телесеріалі. А в кого і значно гіркіша, бо серед малюків є й інваліди з вродженими вадами, ВІЧ- та тубінфіковані.
Будинок світлий і просторий, цілком нове й усе начиння — меблі, речі, одяг, посуд і навіть горщики. З дітьми цілодобово працюють лікарі й педагоги, неврологи та психологи, логопеди та дефектологи. Загалом тут працює 247 осіб — разом із прибиральницями, пралями, сторожами та садівниками. У групах — 12—14 дітей, у яких дві няньки, дві медсестри і педагог. Тут завжди є гаряча вода, тепло взимку, бо діє власна міні-котельня.
Більшість дітей не знають слова «мама» і всі (за європейськими методиками) називають виховательок та нянечок по іменах — Катя, Маша, Оля. Але вони кажуть дітям: «Мама й тато у вас будуть. Вони скоро приїдуть». Адже, звичайно, найкращим поворотом долі для кожної дитини стало б усиновлення. За дев’ять місяців роботи Будинку дитини в українські сім’ї усиновлено 20 дітей, а в іноземні — 13. За законодавством пріоритет в усиновленні надається українським сім’ям, а іноземцям дозволяють брати лише тих малюків, які простояли на обліку в державному Центрі усиновлення дітей не менш як рік. Щоправда, є й такі діти, яких не можна усиновити: від них мами не відмовилися офіційно, а просто здали на рік до дитбудинку і навіть вряди-годи навідуються. Або хтось із батьків сидить у тюрмі.
— Чи стало останнім часом більше покинутих дітей? — запитуємо в головного лікаря Катерини Донцової.
— Не скажу, що значно більше. Мами-зозулі й покинуті діти були завжди — і у радянські часи, і нині. Але якщо тоді існували черги на усиновлення, то нині їх фактично немає. З’явилися також і родини, які відмовляються від дитини, написавши, що їм нема за що її утримувати.
Цей дитбудинок уже відвідали під час робочих поїздок і Президент України Леонід Кучма, і Голова Верховної Ради Володимир Литвин. І, звісно, не з порожніми руками. А коли главі держави було присвоєно звання «Почесного громадянина Луганщини» і надано пожиттєву грошову стипендію, він передав ті кошти Луганському будинку дитини. Тепер за ці гроші можна придбати памперси, дорожчі вітаміни чи ліки. Керівництву дитбудинку доводиться в пошуках спонсорів, як то кажуть, стукати у всі двері. І відгукуються. Скажімо, Луганський м’ясокомбінат щотижня безкоштовно завозить 20 кілограмів м’ясної продукції, а «Луганськмлин» — передав тонну круп.
Хоча це, мабуть, — одна з небагатьох установ, де самі працівники кажуть: краще б нас не було. Тобто щоб не було покинутих дітей.
 
Київ—Луганськ.