— Зазвичай вистрибую з іншими парашутистами з літака на висоті 4100—4200 метрів, — розповідає Кирило. — Протягом хвилини долаємо у вільному падінні понад три кілометри — 50 метрів за секунду! Повітря здається щільним і жорстким, щоки засмоктуються всередину — наче в тобі працює потужний пилосос. У вухах страшенний шум. Розмова не виходить — слова летять не до того, хто поруч, а вгору. А ось дихати неважко. Хоча, можливо, протягом цієї хвилини ніхто й не дихає — ніколи над цим не замислювався. Коли схожий на годинник прилад, що кріпиться на руці, фіксує висоту 900 метрів, біля вуха спрацьовує пискавка — час розкривати парашут. Це чи не найскладніший момент — швидкість раптово зменшується з 50 до 5 метрів за секунду! Динамічний ривок такої сили негативно позначається і на відеокамері.

Протягом тієї хвилини повітряний оператор має викластися на всі сто, якнайкраще знявши своїх товаришів на фото- та відеокамеру. Особливі складнощі виникають тоді, коли між оператором та об’єктом зйомки є відчутна різниця у вазі — важчий падатиме швидше. Тут доводиться змінювати площу тіла відносно землі. «Стоячи», людина падає найшвидше, максимально розпластавшись — найповільніше. За допомогою певних рухів можна зміщуватися ліворуч чи праворуч, назад або вперед, одне слово — плавати в повітрі!
Свої перші повітряно-операторські обладунки Кирило одержав завдяки другу, який за фотографією з американського журналу зробив на заводі дюралеву підставку. З її допомогою техніка кріпилася до парашутного шолома. На окулярах — також саморобний приціл, що давав змогу бачити потенційні кадри синхронно з об’єктивами старої аероклубівської відеокамери та «позиченої» в батьків фотокамери «PRAKTІKA» виробництва НДР. До речі, остання, незважаючи на 1976 рік випуску, не підводить і досі, забезпечуючи бездоганну якість. Пізніше придбав професійний шолом повітряного оператора, проте й того довелося везти до московського майстра «на вдосконалення».
Найбільше Кирила вражають стрибки на самісінькому заході сонця. Коли внизу, під хмарами, настає ніч, а там, у піднебессі, ще світить сонце.
А чи не найкумедніший випадок стався минулого літа. Група відчайдухів вирішила стрибати без... одягу. Поки готувалися-роздягалися, погода зіпсувалася, небо затягло дощовими хмарами. Літаку довелося підніматися вище й вище, аж поки градусник за бортом не показав мінус чотири. Й таки стрибнули! Найбільше запам’яталося «пролітання» — на тій самій швидкості в 200 км за годину — через хмару, з якої вже йшов дощ. По голому тілу наче били тисячі горошин. Ото було видовище, коли бозна-звідки приземлилася група з ніг до голови вкритих червоними цятками замерзлих «адамів»!
А якось не розібрали, що саме мав на увазі роздратований парашутистськими жартами пілот, коли кричав «пішли...», й вистрибнули кілометрів за 15 від відведеного для стрибків місця. Довелося з парашутами за плечима шукати залізничну станцію та пхатися до електрички. Тепер перед кожним стрибком жартують одне з одного: «Закордонні паспорти та гроші взяли?»
Що ж до ризику, то Кирило Денисов каже: «У нас спокійний вид спорту: спокійно вистрибуємо, спокійно падаємо й спокійно розкриваємо парашут. Ролери на Хрещатику руки-ноги ламають частіше. Якщо грати в парашутизм за правилами, все буде нормально!»