Із досьє «ГУ». 

Ольга Петрівна ГІНЗБУРГ. Народилася у 1953 році у селі Вишеньки на Чернігівщині. Батьки —колгоспники. Закінчила Сумський політехнічний інститут. Працювала на Конотопському арматурному заводі інженером-технологом, заступником директора. Вела активну громадську, комсомольську та партійну роботу. Народний депутат України двох останніх скликань. Член фракції КПУ у Верховній Раді України.
— Коли ви вперше пройшли до парламенту за виборчим списком КПУ, чи просто зробили вибір — залишатися на керівній посаді на заводі або йти у депутати?
— Дуже складно! Два тижні не наважувалася написати заяву про звільнення з посади заступника директора, якій віддала дванадцять років життя. Можна сказати, різала по живому... Але є таке поняття, як партійний обов’язок, коли не маєш права не виправдати чи знехтувати виявлену тобі довіру. Адже на той час я була ще й першим секретарем Конотопського міському Компартії України.
— А чому ви вагалися?
— За своєю натурою я людина, яка дуже звикає до місця перебування. На заводі й у міськомі все було звичне, я знала, що тут можу працювати добре. А як складеться моє депутатство... Зрештою все налагодилося. У фракції КПУ я не стала «кнопочницею». Багато працюю з людьми, особливо коли у 2002 році перемогла у виборчому окрузі, де раніше обиралася лідер прогресивних соціалістів Наталя Вітренко. Є графік роботи, а поза графіком — знову-таки робота доти, доки на прийомі не залишиться жодної людини.
Усе це дуже вимотує, іноді так хочеться відпочити. Але коли два-три дні мене не турбують, починаю думати: мені що, перестали довіряти? А потім — знову й знову зустрічі, ходіння по інстанціях та клопоти з вирішення проблем, довірених мені. І відчуваю, що потрібна людям. І цим щаслива...
— До речі, як складалися взаємини на попередніх роботах, зокрема на заводі?
— Спасибі за таке запитання. Бо якщо у людини було те, чим вона по-справжньому жила або живе, то це значно більше, ніж талан. І я щаслива, що мені довелося на роботі пізнати радість самовіддачі, відкритість та вдячність людей у відповідь. Роботу на підприємстві, чесно кажучи, вважаю кращими роками мого життя. На арматурному заводі ми виконували відповідальні замовлення (арматура високого тиску для установок з перекачування нафти і газу), працювали не верстатах з цифровим програмним управлінням, а я почувалася таким собі магом-чародійником, якому підкорялася уся ота розумна техніка. У колективі панували справжня товариськість і якась особлива чистота взаємин.
Тут я працювала двадцять років. Останнім часом — заступником директора. Характер взаємин з людьми перенесла з цехового рівня на заводський: двері мого кабінету були завжди відчинені для будь-кого із заводчан. І нині за кожної нагоди буваю на заводі. І його працівники раді мене бачити. Гірко лише, що від заводу майже нічого не залишилося. Ті, хто його приватизував, не вельми опікуються людьми, продукцією. Дивно — аналогічну арматуру завозять з інших країн, а своя ледь знаходить застосування. Намагалася пробити стіну незатребуваності заводської продукції через «Нафтогаз» України, але щоразу відчувала протидію тих, хто має влади і сили значно більше за мене. Виходить так: чужий серед своїх. Хоча які це «свої»...
— Як мовиться, усі ми родом із дитинства. Чим вам особливо запам’яталося життя в отчому домі, які з батьківських порад?
— Великих статків наша сім’я не мала, жили ми досить скромно. Але усі — батьки, я з братом і сестрою —завжди багато працювали. А що особливо запам’яталося? Все, що мали, було чесно зароблено. Ніхто з нас ніколи не взяв і крихти чужого. Це стало для нас святою батьківською заповіддю на все життя.
Мабуть, ще одне — чистота. Мама була дуже роботяща і встигала з усім впоратися — у полі, у господарстві, для потреб сім’ї. Вона й нас до цього привчала, тож у хаті завжди було чисто прибрано, а одяг — хай не новий, але чистий. У поєднанні з чистотою та щирістю взаємин це створювало особливу атмосферу і на все життя залишило щемно світлий слід у наших душах.
— А нині ви часто буваєте у рідних Вишеньках, що понад зачарованою Десною?
— При першій нагоді, тож частенько. Тата і мами вже немає, але залишилася наша старенька хата, присадибна ділянка. Люблю поратися там із весни до осені, рада, коли на гостини завітають з сім’ями брат або сестра, родичі чоловіка, хтось із знайомих. І відкрию потаємне: хочу на батьківському обійсті збудувати нову хату і згодом поселитися там. Щоб у тому доброму домі завжди були люди...