Оновлена після капітального ремонту дев’ята доменна піч на комбінаті «Криворіжсталь» спонукала гірників та металургів Дніпропетровської області поговорити про наболіле всерйоз

Як сказав на мітингу народний депутат Вадим Гуров, криворіжці самі ще не збагнули сповна, який подвиг вони здійснили. Досі доменні печі іронічно називали самоварами, в яких до самісінького випуску плавки невідомо що вариться. На «дев’ятці» ж відтепер усі процеси контролюються комп’ютерами та дозиметрією, наче на стартмайданчику космічних ракетоносіїв. Про це говорили гірники і на форумі у Дніпродзержинську, на Дніпровському металургійному комбінаті. Чи не тому, що тут «тонше», тут якраз і рветься? Якщо на «Криворіжсталі» лише цього року витратили на реконструкцію та оновлення основних фондів майже 800 мільйонів гривень, то на ДМК ім. Дзержинського — копійки. Це попри те, що на ДМК самопочуття тих само доменних печей, за словами міністра промполітики Анатолія М’ялиці, несумісне з життям. Це і є доказ того, що вся металургійна галузь в Україні або буде, або зникне назовсім. Причому, вирішуватиметься все у найближчі два-три роки.

Хто в ліс, хто по дрова

Учасники форуму шкодували, що не вислухали генерального директора ВАТ «Комінмет» Анатолія Вулиха першим. Він зміг зазирнути в корінь того зла, яке й знекровило вітчизняну чорну металургію.

— Ми знали, що при переході від феодалізму до капіталізму вирував дикунський, хижацький перерозподіл капіталів та майна, — казав Анатолій Юрійович.— Але ніхто не чекав того, що при поверненні від соціалізму до капіталізму запанує ще страшніший переділ. Інакше кажучи, з нормальною приватизацією підприємств чорної металургії у нас якось по-людськи не склалося.

Вулих знав, що казав. Його завод уже кілька літ випускав би виключно оцинковані труби, на які у світі шалений попит, а натомість — продукує мало кому потрібні «голі» труби. Отак, резюмував, і вся галузь-королева виявилася, даруйте, голою. Хіба секрет, що в «Комінмету» поцупили шість з половиною мільйонів доларів, замість того щоб спрямувати їх на оновлення виробництва?

Окремо взятими «прикрими випадками» справа, на жаль, не вичерпується. Це вже давно явище. Не випадково генеральний директор ВГО «Металургпром» Василь Харахулах підприємства галузі поділяє не за формами власності, а за темпами їхнього технічно-технологічного переобладнання. За вирішальним показником. Виходить три категорії підприємств. До першої Василь Сергійович зараховує комбінати і заводи, які останнім часом здійснили справжній прорив у майбутнє. Але перелічує їх на пальцях однієї руки: «Криворіжсталь», ім. Ілліча в Маріуполі, «Запоріжсталь» та Нікопольський завод феросплавів. А тим часом в Україні працює близько двохсот підприємств чорної металургії. Друга група об’єднує до п’яти десятків підприємств з невизначеними перспективами. Вони як ті, що чекають з моря погоди. Третя група також чимала, бо в ній зібралися підприємства, котрі працюють на самознищення...

У чому ж річ? Коли на форумі слово надали генеральному директорові ВАТ «ДМЗ ім. Петровського» Віталію Корнієвському і він почав розповідати байки, чому він спокійний лише за єдиний прокатний стан «550», а все інше нібито вже ні до чого, міністр Анатолій М’ялиця не витримав. І зауважив, що всі, хто тут зібрався, народилися не вчора, тож дурити нікого не треба. А йому, міністрові, тим паче ясно, що «підприємство фактично гробиться». Нарощує виробництво, одначе по самісінькі вуха в дебіторській і кредиторській заборгованості — хіба не абсурд?

Або заговорили про парадокс, який виник у марганцевому басейні: від сировини обох тутешніх гірничо-збагачувальних комбінатів через її невиправдану і явно надуману дорожнечу відмовився місцевий Нікопольський завод феросплавів — завозить її з Африки. «І повернутися до використання вітчизняної руди нам буде вже технологічно складно та обтяжливо», — повідомив раптом директор НЗФ Володимир Куцин. Теж, погодьтеся, абсурд, далі нікуди. І співати тут, як співав Висоцький, про жирафа зі спекотної Африки, який великий і йому видніше, — обманювати самих себе.

Бізнес по-чорному заведе в безвихідь

Дива якщо й бувають, спробував хтось на свій лад пояснити ситуацію, то лише не в чорній металургії. Але інші моментально внесли поправку: зате в нашій чорній металургії вистачає дивовижно потворного. Тому, сказав Анатолій М’ялиця, не треба ховати правди. Ми всі прийшли сюди, продовжив Анатолій Костянтинович, не з балету й усвідомлюємо, наскільки держава ще слабка зарадити нам. То настав час проявляти силу і характер. Бо бізнес, скажімо, по-дніпропетровськи, коли надприбутками набиваються кишені новоявлених власників заводів та комбінатів і втрачаються позиції цілої, без перебільшення, державотворчої галузі, неприйнятний і згубний. Так підвів риску голова облдержадміністрації Дніпропетровської області Володимир Яцуба. І додав: «До добра це не доведе».

Справді, чи варто зайвий раз нагадувати, що чорна металургія для України — це майже сорок відсотків її промислового потенціалу і фінансових надходжень до бюджетів? І ніби треба радіти всією душею, що ця галузь після провальних часів кінця минулого століття в останні п’ять років нарощує виробництво своєї продукції. Лише на Дніпропетровщині річне виробництво чавуну за цей період зросло на 2,5 мільйона тонн, сталі на 3 мільйони 310 тисяч тонн, готового прокату і труб — на 4 мільйони тонн. Допоміг прийти до тями і недавній економічний експеримент, в порядку пільгового винятку проведений у галузі. Але чи всі її підприємства розпорядилися сприятливими обставинами, щоб кардинально вирішити свої проблеми? На Дніпропетровщині — лише три. Одне державне, а інші два під управлінням корпорації «Інтерпайп». Решта ж ані туди ані сюди. Складається враження, що ті, хто їх придбав, не вірять у самодостатність та збереження на теренах України чорної металургії. Шість підприємств, котрі належать так званій «Приват-групі», взагалі опинилися геть у збитках, як у реп’яхах...

Отже, вся наша металургія залишається допотопним паровозом, якому з мізерним коефіцієнтом корисної дії справді не обігнати сучасні локомотиви. Основні виробничі фонди галузі зношені на 65—80 відсотків і продовжують старіти. Так-так, не оновлюватися, а старіти — ось у чому трагедія. Зате волають, щоб їх виручали.

— Ви покажіть спершу нам бодай нові фундаменти, які вже заклали, чи нове обладнання, до монтування якого збираєтеся приступати найближчим часом, — сказав, мов парирував, Володимир Яцуба, — а вже тоді і питайте, чим обласна адміністрація або і вся держава можуть вам допомогти. Допомагати можна лише тому, хто розвивається...

З виступу директора проектного інституту «Укрдіпромез» Юрія Кривченка стало ясно: показати майже нічого. Особливо, як це не прикро, на Дніпропетровщині. Модернізацією та реконструкцією своїх потужностей, заміною віджилих агрегатів та технологій на сучасні, крім «Криворіжсталі», практично ніхто більше тут не займається. Від того ж ДМК ім. Дзержинського інститут Юрія Кривченка не отримував замовлень уже років з десять. То навряд чи в найближчі часи як тут, так і на тій же «Петровці» станеться щось подібне на пуск оновленої «дев’ятки» у Кривому Розі.

Фактично п’ятирічка минає після кризи в галузі та економічного експерименту, який дійсно оздоровив її фінансово, а докорінного технічного переозброєння чорної металургії не помічається. Триває, навпаки, старіння її основних фондів, і вже зашкалює за всі мислимі й немислимі часові нормативи експлуатація «дореволюційного» обладнання. На яку конкурентну спроможність можна сподіватися, коли ми самі не спішимо прощатися з учорашнім днем?

Отож невідкладної модернізації потребує і сама практика приватизації, яка однозначно завела в глухий кут. А спричинила таку практику, дійшов висновку форум металургів та гірників, одна біда: в металургії домінують приватизатори, котрі прийшли не назавжди і не надовго, а тимчасово, зі злим умислом «не зівай, поки ярмарок». І кожен зараз тягне ковдру на себе, тому гірничо-металургійний комплекс України ще й розсипається на часточки, як разок коштовного намиста по підлозі, наче він ніколи й не був єдиним цілим. Оцей другий висновок форуму, до речі, на повен голос пролунав уперше. Але він дуже й дуже істотний. Про внутрішнє кооперування, взаємну підтримку у вітчизняній металургії справді геть зовсім забули, ніби це також «пережиток соціалізму».

І вже ось генеральний директор ВАТ «ДМК ім. Дзержинського» Енвер Цкітішвілі на повному серйозі скаржиться, що його підприємство силоміць відлучили від криворізької залізорудної сировини, а директор «Криворіжсталі» Анатолій Сокуренко нарікає, що його комбінатові не дозволяють купувати вітчизняний кокс. То Володимиру Яцубі нічого не залишалося, як нагадати, що українська чорна металургія виникла і стала однією з найпотужніших у світі «на стику донбасівського вугілля і криворізької руди».

То що її, галузь, чекає, якщо цей стик уже розпадається?

 

Дніпропетровська область.