Під час полеміки, що почалася на виїзному засіданні Комітету Верховної Ради з питань економічної політики, управління народним господарством, власності й інвестицій, з’явилася потреба нагадати, що відповідно до Закону України «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв» «метою її створення є залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для збереження наявних і створення нових робочих місць, упровадження сучасних технологій, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і підприємництва, підвищення ефективності використання виробничих потужностей суднобудівних підприємств і їх експортного потенціалу...». Далі заради економії газетної площі не цитую, оскільки всі наступні завдання, які треба розв’язувати кожним інвестиційним проектом у рамках ВЕЗ, зосереджено саме в цьому фрагменті.

Усі, хто цікавиться питанням збереження вітчизняного суднобудування, уже знають: дискусія вийшла на дилему — чи треба державі зробити наголос на пролонгації і внесенні доповнень до Закону України «Про заходи державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні», чинність якого закінчується 01.01.2005 р., чи задовольнитися вищезгаданим Законом «Про ВЕЗ «Миколаїв».

На перший погляд, це суперечка про те, чи потрібно в подальшому мати механізм держпідтримки для всіх суднобудівних підприємств, чи використовувати його в тому регіоні, де сконцентрована більша частина суднобудівного потенціалу (включаючи науковий і кадровий) і, як наслідок, зосереджено більшу частину проблем від «довгограючої» кризи.

У Миколаєві, звідки свого часу виходили основні ініціативи прийняття обох законів, є тепер можливість аналізувати і порівнювати ефективність закладених у них механізмів на практиці.

За моїм переконанням, реальну користь принесли обидва закони. Закон про підтримку суднобудування не тільки звільнив суднобудівні заводи від платежів за землю, а й, що особливо важливо, зрівняв період оподатковування з терміном будівництва судна. Крім того, було заборонено безакцептне списування, що дало змогу зберегти обігові кошти, авансові платежі від замовників, позбавило банки, що кредитують замовлення, від побоювання втратити свої кредитні ресурси в борговій ямі, котра утворилася до їхнього приходу. Пільги ці були істотними.

І водночас цей закон не зобов’язував і не стимулював суднобудівні підприємства впроваджувати нові технології, залучати інвестиції в технічне переозброєння та й узагалі застосовувати інновації.

Пільгу терміном на п’ять років одержали всі суб’єкти господарювання, що їх визначено переліком постанови Кабінету Міністрів України, при цьому її не було обумовлено ні зростанням фінансово-економічних показників, ні якими-небудь іншими параметрами.

Саме з цієї причини два з трьох миколаївських суднозаводів не особливо поспішали стати суб’єктами спеціальної економічної зони, що цілком прагматично: якщо майже за однакові заходи держпідтримки відповідно до одного закону держава не вимагає нічого, а відповідно до іншого — захистити інвестпроект, пройти процедуру реєстрації, залучити інвестиції в обсязі не менш як 3 млн. дол., то навіщо керівнику підприємства, образно кажучи, бігати за двома зайцями? Утім, це прагматизм в інтерпретації наших топ-менеджерів. Їх нідерландські колеги, як ми знаємо, дивилися на ці реалії під іншим кутом.

Оскільки чинність закону про підтримку суднобудування, як було сказано, закінчується через рік з невеликим, то вже не просто прагматизм, а вироблення оптимального рішення потрібне сьогодні від законодавців і уряду. Чи треба просто автоматично пролонгувати чинність згаданого закону, чи він потребує коректування?

Спробуємо пошукати відповідь, проаналізувавши перші результати чинності Закону України «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв».

Цей закон прийнято не на п’ять, а на тридцять років (про спроби деяких внутрішніх і зовнішніх «груп впливу» скорегувати цей термін ми поки говорити не будемо). Умовами реєстрації інвестиційного проекту є насамперед вибір виду економічної діяльності, що відповідає затвердженому Кабміном переліку пріоритетів, і вартість проекту не нижче визначеної межі (від 500 тис. дол. до 3 млн. дол.).

На сьогодні у ВЕЗ зареєстровано і реалізується 7 інвестпроектів загальною вартістю 40,8 млн. дол. США. Три із семи суб’єктів ВЕЗ належать до суднобудівної галузі, інші реалізують проекти на площах і устаткуванні, вивільнених суднобудівними підприємствами зі своєї структури виробництва внаслідок її оптимізації.

За недовгий період чинності закон приніс досить відчутну користь: у регіоні збережено 4,9 тис. робочих місць із середньою заробітною платою 828 грн., при цьому платежі в бюджет у 2,4 разу перевищили загальний обсяг наданих робіт.

Як уже було сказано, привабливість закону перша оцінила відома нідерландська компанія «Дамен шип’ярдс», що придбала миколаївський завод «Океан» і зареєструвала свій інвестиційний проект під першим номером. І що? Майже «лежачому» на той час колишньому державному підприємству вдалося завантажити свої потужності на рівні 90,5% у порівнянні з 1990 р. При цьому міський бюджет одержав від 500 тис. грн. прибуткового податку в 1999 р. до 9,3 млн. грн. — у 2002-му і вже 8,6 млн. грн. — за 9 місяців поточного року.

Підприємство задіяне в три зміни, залучає для роботи вахтовим методом фахівців з інших суднозаводів Миколаєва.

У 1998 році показники «Океану» були гірші, ніж у двох його «конкурентів». Що саме дало можливість одному з однаково підтримуваних пільгами суднобудівних підприємств так швидко відірватися на дистанції? На перший погляд, відповідь дуже проста: капітал. Відповідь незаперечна, але аж ніяк не вичерпна. Тому що, крім фінансів, у компанії, котра прагне зміцнити свої ринкові позиції, повинна бути ще і стратегія. Гадаю, саме її наявність і дала змогу «Дамен шип’ярдс» оцінити переваги, що надаються суб’єкту ВЕЗ.

Є багато визначень стратегії компанії, але от, мабуть, найкраще: стратегія — це процес пошуку нових позицій, що забезпечують приплив вже наявних на ринку споживачів чи залучення на цей ринок нових.

І звичайно, жодної стратегії не може бути без системної інноваційної політики компанії.

Але спочатку нагадаємо, що таке інновація. До речі, ще п’ять років тому я опублікував статтю на цю тему в регіональній пресі — свого роду відповідь деяким представникам наукових інститутів саме кораблебудівного профілю, переконаним (принаймні тоді) у тому, що технологічна розробка (не кажучи вже про ноу-хау) — це і є інновація. Так от: розробка (і навіть ноу-хау) — це ще не інновація. Так само, як інновація — не обов’язково ноу-хау. Інновація — це комплекс заходів для комерціалізації науково-технічного прогресу. Тепер інновацією називають весь процес від перетворення ідеї в товар до просування товару на ринок.

Інновація — це до того ж процес, що йде ривками, і тому багато великих компаній використовують на цьому шляху тактику малих фірм — так звані множинні конкурентні підходи, тобто роботу над кількома проектами одночасно. І найефективіше цей шлях можна подолати з невеликими, поступовими, але постійними і такими, що швидко впроваджуються, удосконаленнями. І взагалі інновація може бути не зв’язана з технологією: сферою її застосування є і фінанси, і управлінська модель, і система збуту і т. ін. Головне — баланс технологічної інтенсивності й інтенсивності вкладення капіталу. (До речі, як вам настанова японського бізнесу: капіталовкладення у виробництво повинні сприяти не так збільшенню прибутку, як розширенню ринку?)

Нещодавно газета «Известия» відзначила, що природний слов’янський потяг до винахідництва просто гріх не використовувати в інноваційній діяльності. Ми добре знаємо і пам’ятаємо, як ще в середині 90-х років потік наших кулібіних ринув в усі органи управління економікою.

Тоді в нас була хоч якась можливість забезпечити баланс технологічної і фінансової інтенсивності за рахунок Державного інноваційного фонду. Нагадаю лише про кілька проектів, що успішно впроваджено з його допомогою. По-перше, було створено виробництво нового покоління малих суден для потреб рибопромислового і рибоохоронного флотів на заводі «Лиман» (колишній «Чорноморський судномеханічний завод»). Траулер-сейнер цієї моделі мав економічну енергетичну установку, холодильне устаткування, ефективну схему промислового устаткування і відповідав усім міжнародним конвенціям, правилам і нормам на момент створення (проект профінансовано 1998 р., перше судно спущено 2000 р.).

Упровадженням технології виробництва нових нетканих матеріалів для меблевої і легкої промисловості з допомогою Держіннофонду зайнялася приблизно в той само час фірма «Велам». Безвідходна технологія з мінімальною енергоємністю дала змогу вийти на внутрішній і закордонний (включаючи Західну Європу) ринки з матеріалом з біокомпонентних сумішей.

Знов-таки Держіннофонд брав участь у фінансуванні проектів створення дослідно-промислової електростанції на базі газотурбінної установки, упровадження транкінгових технологій оперативного радіозв’язку на об’єктах атомної енергетики й ін.

Звичайно, обсяги фінансування були недостатні, але усе-таки поштовх інноваціям давали. Тепер у нас немає і цього джерела. То як ми здійснюватимемо перехід до інноваційної економіки, про котрий йшлося в посланні Президента України?

Зрозуміло, світова економіка має багаторічний досвід залучення інвестицій у нові розробки: це і венчурний капітал, і випуск так званих непридатних облігацій (з високим ступенем ризику, але натомість і високоприбуткових — у разі успішного впровадження проекту, під який вони випускаються), і багато чого іншого.

Подобається нам це чи ні, але сьогодні інновація — єдиний шлях ствердження на ринку. Як я вже зазначав, інновація може бути і нетехнологічна. От два досить відомих приклади зі світової практики:

 * після того, як деякі американські компанії пішли на тайванські та інші азіатські ринки з дешевою робочою силою, їхні японські конкуренти прийшли... у США, знизивши трудозатрати за рахунок автоматизації; 

* відома здатність тих само японських підприємств випускати продукцію точно в контрактний термін спочатку з’явилась як спосіб економії на непомірно високих витратах з оплати площ для зберігання (наслідок дефіциту землі).

Тобто жодних обмежень за сферою застосування до інновації пред’являти не слід: головне — економічна ефективність від нововведення і, як наслідок, завоювання нових позицій на ринку (чи хоча б утримання вже завойованих — у висококонкурентній сфері).

Оскільки в нашій ситуації й економічна ефективність, і завоювання ринку — критичні потреби, вважаю, що умовою реєстрації інвестпроекту у ВЕЗ повинна бути не тільки сума інвестицій, а й інновація. Тим більше що в меті створення ВЕЗ, котра декларується (цитував вище), згадується впровадження сучасних технологій.

Ту само інновацію, мабуть, правильно розглядати і як умову держпідтримки, тобто внести в закон про підтримку суднобудування, якщо його буде пролонговано. І ще про одне. Як заявив свого часу Британський відкритий університет, «важко собі навіть уявити, що на зламі тисячоліть яка-небудь компанія, котра має перевагу в НІОКР, — а вона тепер не може бути ані велика, ані остаточна, — спробувала б обійтися без промислових союзів».

У тих само промислових союзів є ще й інша мета —концентрація капіталу, без якої, приміром, нашому суднобудуванню не те що до динамічного розвитку не перейти, а й із кризи не вибратися.

Якщо пам’ятаєте, у нас є закон про промислово-фінансові групи, що не працює, та й не може працювати, тому що жоден банк не стане вкладати кошти у виробництво, не маючи можливості керувати цим виробництвом. Тобто не просто фінансувати розвиток, а визначати оптимальне завантаження, кількість працюючих, виконання бізнес-плану, контролювати дотримання термінів виконання робіт у рамках встановлених обсягів фінансування.

І ще одна «формула»: для успіху в створенні промислової групи потрібна наявність місцевих переваг, що були раніше: географічна концентрація виробництва, належно підготовлений персонал, база для досліджень і освіти, специфічна інфраструктура. Та все це — про нас! І все це, до речі, тепер називається ВЕЗ «Миколаїв».

«Чи не хочете ви виростити на пільгах, наданих ВЕЗ, фінансово-промислову групу?!» — можуть запитати у мене. Можливо, якщо через два десятиліття могутня ФПГ з нашого суднобудування «визріє», тоді і я погоджуся на ліквідацію ВЕЗ «Миколаїв».

Виходячи з викладеного, коли вже вносити корективи в ці закони, то стимулюючі. Держава не повинна роздавати пряники у вигляді пільг і т. ін., її завдання —створити правила гри, у яких були б і стимули для інвестора, і захист прав власності, включаючи інтелектуальну, і захист прав споживача, і стандарти корпоративного управління. При цьому потрібен оперативний законодавчий процес, що забезпечував би не збереження ситуації, а постійне її відновлення.

Ми маємо перестати оперувати одиничними проектами (що зводяться до одиничних «проривів»), перейти до так званого універсального планування інвестицій, що означає:

 розглядати не розрізнені проекти, а інвестиційні програми; 

 виробити єдиний методологічний підхід до всіх інвестицій; 

 оцінювати їх з точки зору позицій активів, потрібних для підвищення конкурентоспроможності на зовнішньому ринку; 

 чітко уявляти стратегію завоювання згаданих позицій.

За 15 років ринкових реформ ми вже давно з’ясували відповідь на споконвічне слов’янське: що робити? Час продемонструвати, як саме.

Микола КРУГЛОВ, народний депутат України.