Пропорційна? Ні, реальна!

Хоч нинішнім складом Верховна Рада працює лише півтора року, а наступні вибори аж у 2006-му, новий закон про вибори до парламенту обговорювався безліч разів. І постійно з протистояннями, всілякими порушеннями. Показове останнє обговорення, 14 жовтня. Як і попередні, воно було позарегламентним. Законопроект, що не проходить першого читання, може розглядатися не раніш як на наступній сесії, а обговорювані виборчі закони вже «провалювалися» неодноразово. Під час розгляду 14 жовтня переступили всі регламентні межі. Перше слово надали не доповідачеві, як завжди, а... з «процедури». А «процедура» була такою.

Голова профільного комітету повідомив, що з трьох запропонованих депутатам законопроектів два комітет «не встиг обговорити — прохання до авторів зняти їх із розгляду». Розробники другого погодилися, третього — ні. Аргументи більше ніж дивні: це колективна творчість фракції, консолідоване рішення. І прямо-таки курйозна пропозиція голови комітету: може розглянемо законопроекти без наших висновків, а рішення ухвалимо завтра, перед голосуванням? Беззаконня узаконили голосуванням і почали обговорення.

Кожен із трьох проектів передбачав одну й ту ж виборчу систему — пропорційну. Дискусія, зрозуміло, не викликала загострень. Доповнень теж не вносилося. Було, щоправда, прохання жіноцтва: виписати закон так, щоб до парламенту обиралося 30 відсотків жінок. Згодом апетит зріс до 50 відсотків...

У день голосування опозиційних атак трибуни не очікували: горезвісні законопроекти стояли в порядку денному. Та засідання заблокували одразу після його відкриття. І з якої причини! Виборчих законів аж 33, а починати треба з них. Протистояння загострювалося, довелося йти на позачергову перерву. Та роботи не було і після неї. Почали першочергово голосувати всі три виборчі проекти. Результати — негативні, що не раз були раніше: «за» 209, 106 і 122, 179 голосів. Знову позачергова, вже третя перерва, за нею — достроковий обід. Роботу фактично зірвали. А був день голосувань, чекали свого вирішення невідкладні документи.

Наступного тижня депутати мали працювати в комітетах і округах. Але проблеми Держбюджету-2004 змусили зібратись на пленарне засідання.

Зібралися тільки заради бюджету! Виринають однак горезвісні виборчі закони. До парламентських виборів два з половиною роки, держбюджет має набути чинності за півтора місяці. Але для опозиції це не аргумент, вона ультимативно вимагає голосування щойно відкинутих парламентом пропорційних законів.

Як багато разів раніше, жоден із них не набирає потрібної кількості голосів. Документи треба знімати з розгляду, але робиться все, щоб до цього не дійшло. Голосують за перенесення їх на повторне перше читання — сміхотворна підтримка, 22 голоси. Знаходять іншу зачіпку — хай із трьох проектів підготують один. Не проходить і ця пропозиція. Вдаються до випробуваного прийому — проголосувати щойно голосоване і відхилене. Результат — той самий: жоден із трьох проектів не проходить. Почалися колотнеча і галасування...

Працювати стало неможливо. Держбюджет проголосували — це було перше читання — без обговорення. Не знаю, чи траплялося подібне в якій країні — маю переконання в іншому: законопроект у результаті цього не став кращим. І який! Кошторис держави...

Домагання депутатів-опозиціонерів зрозумілі: правдами й неправдами «продавити» пропорційний виборчий закон, який дозволяв би партіям стовідсотково формувати Верховну Раду. П’ятдесят відсотків, які вже мають, не задовольняють — прагнуть неподільного владарювання. Але, що це означає?

Як депутат, обраний по мажоритарному округу, скажу відверто: легше і приємніше агітувати за партію та її програму, ніж за самого себе. До того ж є держави, де правлять партії, і в цьому нічого страшного немає.. Суть у тому, які це партії, чи можна їм довіряти. Наші, на жаль, викликають, якщо не гнів, то посмішку.

Тривалий час наші люди дивувалися кількості партій — 124. Нині на це вже не звертають уваги: набридло безглуздя. Зрештою, шкоди від надмірної партійної чисельності жодної. Це ознака того, що ми не вміємо користуватися демократією. Гірше інше. Нещодавно Міністр юстиції повідомив, що за судовим рішенням 28 партій скасовано. Найпоширеніша причина скасування: відсутність у більшості областей організацій, де налічувалося б не менш як три члени партії. Уявляєте, що це за структура, котра не може знайти трьох прибічників на область?

Низька дієздатність — це найсуттєвіше нині для партій. Показова така ситуація. Під час останніх виборів вони мали надіслати своїх представників до всіх виборчих комісій. Але повною мірою цього не зробили: не всюди знайшлися люди. Про їх підготовку годі говорити. Не уявляється, як вони добиратимуть майбутніх депутатів! Певно, неспроста пропорційні законопроекти акцентують: партії посилають до парламенту і позапартійних. Таке практикується, крамоли тут немає. Однак, що то за партія, яка не може об’єднати у своїх лавах тих, кого їй треба?

Неабияку проблему становлять партійні програми. Вони всі на один копил. Ще за радянського часу чітку мету сміливо поставила перед собою Республіканська партія — здобути незалежність. Україна стала незалежною, а партії, що була, не стало. Cпочатку визначено діяв Рух, однак від нього залишилася одна згадка — розвалився, потонув у суперечках. Є лінія у комуністів, вона традиційна. Про інших, на жаль, і сказати нічого. З партійних програм важко уявити, за що борються та чи інша політична сила, чим відрізняється одна партія від іншої. Всі аж захлинаються, обіцяючи квітуче життя, і однаково лають владу, ненависний режим. Виборець не в змозі зорієнтуватися.

Як свідчить світова практика, партії — це своєрідне решето, з допомогою якого відсівають інтелектуалів, здібних політиків. А погортаймо ще свіжі виборчі списки наших партій! У них — і брат чи сват лідера, і навіть подруги. (Останні, слава Богу, не потрапляють до парламенту — фігурують у передвиборчій кампанії). Політичні організації ще не освоїли механізму відбору, не створили в своєму середовищі умов, що виключали б недемократичні дії, диктат верхівки.

Українські партії ще не набули сили, потрібного розвитку. Вони недорозвинені. Це не образа, ні. Це стан, в якому перебувають ці структури, болісний для них період становлення. Однак ця обставина — не підстава для того, щоб безоглядно кидатися в небезпечні обійми, ставити під загрозу державу і народ.

За пропорційної системи обрання парламенту виборці практично втратять зв’язок з депутатами. У цьому переконує нинішня практика, зокрема, моя особиста. Самому говорити про себе не личить, але обставини вимагають цього.

За час депутатства я прийняв понад 1500 виборців. Спілкування з колективами та зібраннями, щотижневі зустрічі шести моїх помічників-консультантів поза рахунком. Йдеться винятково про мої особисті прийоми. Приходять на них здебільше ображені, невдоволені, багато знедолених. Кожен, зрозуміло, щось просить. Чим можу, допомагаю. Багатьом — у складній і дорогій операції. Кому нашкрябаю матеріальну допомогу. Часом сам везу мішечки з ліками, окуляри, слуховий апарат. І знаю, що є невдоволені, бо всі прохання задовольнити неможливо. Добиваюся повсюдної газифікації сіл, це моє передвиборче зобов’язання. За мого сприяння і участі в ці роботи вже вкладено понад 1,5 мільйона гривень, 500-600 тисяч із яких — позабюджетні. Сприяю будівництву сільських доріг, у них вкладено 7,5 мільйона гривень. Школам надано понад 200 комп’ютерів (переважно тих, що вже були в користуванні). Допомагаю лікарням, закладам культури, церкві.

Гадаю, так роблять усі депутати-мажоритарники. Хтось більше, хтось — менше, але ніхто не залишає округ поза увагою. У цьому я переконаний. І достеменно знаю: списочники округами не займаються. Якщо і навідуються до них, то не в справах виборців — у своїх власних або партійних. Автомобільно-агітаційну навалу нещодавно вчинено і до моїх виборців. Гучномовці глушили все навкруг, гасла — того геть, хай живе інший, тобто, наш. І головне: маленькі й зовсім маленькі купки прихильників. Хочеться по-доброму сказати: «Колеги, не компрометуйте самі себе. Краще поверніться обличчям до людських проблем».

Коли в роботі Верховної Ради почалася літня перерва, я більше тижня їздив округом, зустрічався з людьми. Оскільки практично був відпускний період, виборці весь час мене запитували, а чи правда, що такі-то полетіли на Богами? А той, кажуть, у Штатах? Усе радиться... Чи справді олігарх такий-то зустрічається з Лазаренком? Підраховують збитки... А отой за державний кошт усю рідню повіз до моря, інший прихопив аж двох коханок... Ця мішанина вигадок і незначної правди переважно стосувалася депутатів-списочників і, як на мене, це через брак їхнього спілкування з людьми. До речі, я б не хотів боляче картати з цього приводу депутатів — їх спонукає до таких дій закон. Списочникові ні до кого звертатися: у нього немає округу. Можуть сказати, що є — одномандатний, загальнонаціональний. Але це нагадує ситуацію з так званої пісні аліментників: «Моя адреса не дім і не вулиця, моя адреса — Радянський Союз...».

Чую заперечення: парламентарій має дбати про державу, а не про округ. Регіон, місто, село — предмет турботи місцевої влади, органів самоврядування. Правильно, і це світова практика. Але ж економіка наша перехідна! І все інше також. І місцеве самоврядування лише спинається на ноги. За таких умов в окрузі потрібний народний депутат.

Сьогоднішня влада практично втратила людину. Не захищають її належно і суди. У знедолених часом одна надія — депутат. Тепер хочуть відібрати і його. Присутність в окрузі парламентарія дисциплінує місцеву владу, позитивно впливає на неї. І загальновідома істина — потреби округу ніхто не в змозі відображати так, як людина з нього...

Коли запровадили змішану систему виборів і половину парламентаріїв стали обирати за списками, на стільки ж, у двічі, погіршав і зв’язок виборців з депутатами. Пропорційними виборами прагнуть зовсім його знищити. Найрозумніші, найвидатніші наші політики у таких випадках вигукують: «Давайте запитаємо трудящих, чи хочуть вони цього?» А чому б і ні! Переконаний, референдум буде не на користь партій.

Послухаєш авторів пропорційних законопроектів, таке враження, що приймуть їх — в Україні запанує демократія. Насправді — все навпаки. Члени партій, усі разом, становлять лише два відсотки населення України. Уявляєте, 2 проти 98! І ось цей партійний мізер має владарювати. Неподільно! Яка тут демократія? Нею і не пахне. Істотний також правовий бік справи. Конституція гарантує народові прямий вибір Верховної Ради. Підсовують партійне посередництво...

Ратуючи за пропорційні вибори, опозиційні депутати незмінно наголошують: завдяки цьому позбавимося адмінресурсу. Що означає «адмінресурс», точно ніхто не знає. Відомо інше — виборчі зловживання. І якщо для них є умови, ними скористаються незалежно від того, за кого голосуватимуть — за особу чи за партію. Тож справа за ефективністю законодавства, за виборчим законом, який би унеможливлював зловживання. Пропорційні вибори тут ні до чого.

Привертає увагу й така обставина. Під час обговорення згаданих трьох пропорційних законопроектів депутати-партійці злісно критикували лише два з них — ті, що пропонували персоніфіковану і пропорційну систему. Невдоволені оратори однозначно вимагали: лише закриті списки! В дискусіях пролунав серйозний контраргумент: списки практикують всього три країни: Ізраїль, Естонія і Албанія. Цього істотного зауваження навіть не помітили. Можна лише подивуватися — чому пропорційникам такі любі «коти в мішках»?

Суперечки щодо пропорційних виборів не нові. Почалися вони шість років тому, коли переходили з мажоритарної системи виборів на чинну, мажоритарно-пропорційну. Тоді поборники пропорційності аж розпиналися доводячи: завдяки цьому зміцніють партії, структуризується суспільство, парламент. Сьогодні про це жодного слова. Чому, зрозуміло. Минуло шість років, а партії, як були в коротких штанцях, так у них і залишилися. Їх обличчя, стали ще замурзанішими. Про парламент варто сказати грунтовніше.

У Верховній Раді, сформованій за мажоритарно-пропорційними виборами, вкрай загострилося політичне протистояння. Події, які безпідставно назвали «оксамитовою революцією» і якими досі дехто пишається, неоднозначні, суперечливі. Народжений ними «четвер» — єдиний на тижні день голосування — не є здобутком. Нещодавно цю помилку частково виправили. Процедура ухвалення законів чекає своєї черги. Важко уявити, щоб протягом лише п’яти хвилин обговорювався парламентом доленосний для держави законодавчий акт. У нас це роблять. Обґрунтовують ці дії досвідом Заходу. Але не все з того, що добре на Заході, добре для нас. Ми — не Захід, ми — Україна...

Поборники пропорційних виборів застерігають: не приймемо цю систему — буде мало не катастрофа. У цьому зв’язку варто звернутися до досвіду Франції. Хто старший, пам’ятає, у повоєнні роки в цій країні щодня була революція, уряд міняли як рукавички. Французи здійснили відповідні реформи. Запровадили, зокрема, і мажоритарну систему виборів. Наголошую -мажоритарну! Вона діє понині. І стосовно того, що Франція процвітає, що це демократична країна, сподіваюся, ні в кого не виникає сумніву.

У жовтні, після провалу трьох пропорційних законів, у Верховній Раді зареєстровано проект Володимира Гошовського (група «Народний вибір»), який пропонує повернутися до старої, мажоритарної системи виборів. Як на мене, нічого ліпшого за неї не існує. Мажоритарні вибори найдемократичніші, це загально визнано. Та на успіх нового законопроекту мало надій. Зважаючи на нинішню ситуацію в парламенті, його очікує, мабуть, така ж доля, як і пропорційні. Найреальніший варіант — удосконалити існуючий закон. А удосконалювати в ньому є що.

Центрвиборчком провів торік міжнародну науково-практичну конференцію, на якій найавторитетніші фахівці висловили свої думки стосовно українських виборів. Пропозицій — море. І у народних депутатів ще свіжа в пам’яті недавня виборча кампанія, котра засвідчила — зміни вкрай необхідні.

Передусім потрібні ефективні законодавчі механізми, що убеспечували б від будь-яких зловживаннь. Недопустима, зокрема, ситуація, коли за годину до виборів кандидат знімається з балотування. Біль і розпач з цього приводу відчували не тільки кандидати, яких незаконно позбавили права брати участь у виборах, а й ті, кого безпідставно, наклепницьки звинуватили у використанні вище згаданого ганебного прийому. Неабияку проблему становить питання рівного, однакового для всіх кандидатів доступу до засобів масової інформації. Очевидна необхідність розведення у часі виборів до парламенту і місцевих рад. Вимагають свого розв’язання й інші питання. Але це тема не цієї розмови.

Депутати-мажоритарники щойно створили міжфракційне об’єднання «Мажоритарний». Це — вимушений крок. Ми довго терпіли образи на нашу адресу, нетолерантність і тиск опозиційних депутатів-партійців. Але терпець увірвався. Ми теж будемо діяти. Основна мета об’єднання - відстояти, удосконалити мажоритарну систему виборів, забезпечити повнокровну, стабільну роботу парламенту. Переконаний, ми цього доб’ємося.

Існує думка, що з новим виборчим законом не варто поспішати. Поспіх справді не потрібний, але і затягувати не слід. У минулому виборчий закон постійно з’являвся напередодні виборів. Це шкодило справі. І серйозно. Маємо змінити недобру традицію. Є і ще один, не менш важливий, бік справи. Прийняття нового виборчого закону певною мірою заспокоїть народних депутатів, додасть стабільності. На сьогодні це дуже вагома обставина.