Не вдався нинішнього спекотливого літа врожай. А в фермерському господарстві «Коник» зібрали з гектара по 51 центнеру пшениці, по 400 центнерів картоплі та яблук. За колгоспу всі 130 гектарів саду вважали непродуктивними, та Василь Мелеш, взявши сад під свою опіку, реанімував його.
Як прокурор став хліборобом
— В обласній прокуратурі я пропрацював 26 років. Останнє десятиліття був начальником відділу загального нагляду, — згадує Василь Васильович. — Тож часто доводилося стикатися з проблемами економіки, у тому числі й у агросекторі. Дивувався: як це на найкращих у світі землях, з нашими працьовитими й талановитими людьми маємо занепад сільського господарства. Та якось подумав: а як би чинив я на місці тих, кого перевіряв? І вирішив спробувати. Тим більше, що в галузі — найпільговіша система оподаткування. Сільгоспвиробник сплачує тільки єдиний фіксований податок — по 30-40 гривень за гектар землі. І вже на початку квітня 2000 року взявся за нову для себе справу. На той час мій родич Микола Коник мав фермерське господарство — два гектари землі й міні-тракторця. І раніше, під час відпусток чи вихідних залюбки допомагав йому. Будучи вже у поважному віці, Микола Іванович переоформив своє господарство на мене. Але я вирішив піти далі. Борги місцевого господарства на той час перевищили півмільйона гривень. Замість прибутків давав величезні збитки і 130-гектарний сад. Переговорив з людьми, пообіцяв, що матимуть зарплату не меншу, ніж була в колгоспі, тобто 150 гривень.
На весну 2000 року знадобилося щонайменше мільйон гривень обігових коштів. Взяв їх як кредит у комерційних банках.
— І по суті закопали кошти у землю, бо ж поле — не бензозаправка чи кафе, і на «швидкі» гроші розраховувати годі. Та й ризик великий, бо розпочинати довелося навіть не з нуля, а з мінуса. І все ж 300 тисяч гривень спрямували на реанімацію саду. Ризик був справді великий.
Яблуневі осені
Сад починав уже брунькувати, але ще на 70 відсотках площі був не обрізаний, не обкопаний, пісний. Робили все це в авральному режимі. Придбали дорогі, але ефективні засоби захисту від шкідників та хвороб. І сад ожив. Вже восени замість 70 тонн яблук, які збирали тут на 130 гектарах, взяли 1150 тонн, через рік — 2000 тонн, а торік дав 2200 тонн й почав приносити хоч невеликі, але прибутки.
— Цьогоріч зібрали вже 2600 тонн яблук. Посадили 3 гектари інтенсивних садів на карликовій підщепі й крапельному зрошенні. Маємо намір закласти розсадник, щоб забезпечувати саджанцями Закарпаття та зробити його краєм садів і виноградників не на словах. Тим більше, що й керівництво області всіляко сприяє розвиткові галузі.
— Ви часто буваєте в угорських сусідів, де садівництво — своєрідний культ?
— Днями повернувся звідти. Вів переговори щодо спільних проектів закладання розсадника, а водночас оглянув їхній сад на карликовій підщепі. Наш молодий має набагато вищий потенціал, бо наші землі ліпші. Щоб ненабивати гуль і синців, запросили для консультацій професора Кароля Глотка — викладача кафедри садівництва Будапештського аграрного університету, автора багатьох фундаментальних наукових праць із садівництва.
Перспективне картоплярство
— Для бульб у нас гарні землі, крім того, є можливості штучного зрошення — поруч річка Уж. Насіннєвий матеріал закупили в Голландії та Німеччині й збираємо по 300-400 центнерів бульб з гектара. Для Закарпаття хорошим вважається вже 150—200 центнерів.
Нашим постійним замовником стала американська фірма «Крафт футц Україна» — потужний виробник картопляних чіпсів. Постачаємо їй 4—6 тисяч тонн картоплі щорічно в обмін на насіння, міндобрива, засоби захисту рослин. Якщо коштів не вистачає, беремо кредит. Завдяки політиці уряду сільгоспвиробники одержують часткове відшкодування кредитної ставки банку. Цьогоріч вона знизилась до 18 відсотків. Держава відшкодовує 10 з них, а це вже дає можливість працювати.
— І все так гладко та безхмарно на вашій фермерській ниві?
— Якби ж то. Ще 1997 року в державі запроваджено ввізне мито на картоплю, зокрема на насіння — 200 євро за тонну. Тому високопродуктивні зарубіжні сорти стали недоступними для українського селянина. Бо кілограм насіння обходиться більш як у сім гривень. Але мусимо йти на ці затрати. Хоча із особливою гордістю впроваджували б найновіші вітчизняні сорти. Тому звернувся до облдержадміністрації із пропозицією вийти на Інститут картоплярства й придбати там українські суперелітні сорти. Якщо нашим ученим вдалося вивести таку ж, як пшениця, картоплю, будемо першими її прихильниками і поширювачами. За принципом — «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Погляньмо на досвід Угорщини. Вона має свої власні сорти, але угорці не стали гоноритися, що їхнє найкраще. Німецькі та голландські сорти вони ввозять не те що без мита, а навіть, за державної підтримки. З цього приводу звернулися до уряду, і в травні 2000 року Верховна Рада розглядала його подання щодо зменшення ввізного мита на насіння картоплі до 5 відсотків. Але цю пропозицію народні обранці необгрунтовано відхилили.
А ті 120 тонн німецького насіння, які ми ввезли три роки тому і якими поділилися з окремими картоплярами, дають щедрі врожаї.
Золотий вогонь озимини
— Якщо в 2000 році ми зібрали з гектара по 34 центнери зерна, то вже торік — по 43. А досягти гарних результатів можна лише завдяки застосуванню нових сортів і сучасних технологій. Закупили у фірмі «Райзінвест» та в селекційно-генетичному інституті (Одеса) по п’ять тонн насіння таких вітчизняних сортів, як «ніконія», «селянка» й «лелека». А от насіння сорту «панна» нам дісталася тільки тонна. Цього літа найкраще вродила елітна пшениця «селянка». Її зібрали більш як по 97 центнерів з гектара. «Ніконія» дала по 75 центнерів. Сорти «панна» і «лелека» — по 56 центнерів. Але «панна» належить до надсильних пшениць і служить чудовим поліпшувачем слабких сортів. Для випічки хліба це багато значить. Цієї осені засіяли нею вже понад 90 гектарів.
— Ви розповідаєте про 97 центнерів зерна з гектара як про щось буденне...
— Могло бути й більше, бо відомо, якими видалися осінь, весна й літо. На кількох ділянках, особливо з пізнім засівом, утворилися «блюдця», й рослини вимокли. Тому середня врожайність на всій 405-гектарній площі досягла 51 центнера з гектара. Біологічна спроможність пшениці — 100—140 центнерів. Безгосподарність знижує той потенціал, який мають наші сорти. Приміром, український сорт «колумбія» на полях дослідного інституту, що в угорському місті Шарошвашар, показав урожайність 121 центнер. Як тут не пишатися працею наших учених, і зокрема, Селекційно-генетичного інституту.
Стосовно органіки, то неподалік нашого господарства була птахофабрика. Цінне добриво накопичувалося там роками. Навіть виникла загроза забруднення грунтових вод, і передбачалося виділити бюджетні кошти для убезпечення від біди. Ми запропонували не тільки забрати добриво, а й заплатити за нього. І вивезли його на поля 18 000 тонн та внесли на всю 800-гектарну площу угідь. Щодо технології, то вона в нас насамперед енерго- і вологозберігаюча завдяки сучасній техніці. Культиватор німецької фірми «Амацоне», приміром, за один прохід готує грунт для сівби без традиційних оранки, боронування, коткування. Чотири операції виконують і сівалки. Ще один цікавий прийом — комбінуємо середньостиглі сорти із ранньостиглими, щоб у сезон жнив максимально завантажити роботою збиральну техніку.
— Треба бути ощадливим аж до скупості, аби стати на ноги?
— Все, що заробляємо, вкладаємо в технічне переоснащення. Держава дозволила ту суму ПДВ, яку мали б сплачувати, спрямовувати на закупівлю техніки. Цей рік у зерновому господарстві засвідчив, що держава має концентрувати у своїх руках якісь важелі стимулювання пріоритетних напрямків. Хоча коли чую, що 40 мільйонів тонн зерна — це небувалий успіх, то вважаю такий результат невдачею. Україна має приблизно 14 мільйонів гектарів зернового клину. За врожайності навіть 50 центнерів з гектара — то вже 70 мільйонів тонн збіжжя. Для наших чорноземів і це — не межа. Україна справді має стати провідним виробником зернових в Європі. І не лише зернових.
— То що заважає?
— А як можна, скажімо, застосовувати для весняної обмивки саду найсучасніші, екологічно безпечні засоби захисту рослин, якщо вони не зареєстровані в Україні? Та жодна митниця їх не пропустить! У нас же продукується їх навіть не десять відсотків від потреби і спектру. Захід застосовує засоби безпечні, що виготовляються на основі парафінованої олії. Але імпортувати їх не можемо — в нас їх не зареєстровано.
— Є причина й інша?
— Так. Це 20-30 тисяч доларів США, які наші відомства хочуть отримати від виробника за реєстрацію кожного окремого препарата. Тому звертаємося до Верховної Ради із проханням провести парламентські слухання з цього приводу, вивчивши думки і вчених, і практиків. Бо через загальний занепад сільського господарства сади в Україні останнім часом не оброблялися, не захищалися, запустіли, а подекуди й здичавіли. То ж товарного яблука навіть для наших основних промислових центрів і столиці не вистачає.
— То маєте можливість підняти ціни...
— Безумовно. Але «Коник» сповідує принцип помірних цін. Платоспроможність наших громадян ще невисока, і якщо вдалося перекрити собівартість з нашою високою заробітною та орендною платою, той невеличкий прибуток, який дає яблуко, нас задовольняє. Навіть попри те, що не вистачає десь близько мільйона оборотних коштів, щоб забезпечити певний технологічний цикл. Кілограм «джонатану», залежно від обсягів закупівлі, реалізовуємо по 30—50, «голден делішес» і «айдаред» — по 80 копійок.
Аспект соціальний
— А коли «Коник» матиме власний оцей мільйон?
— На землі швидко не розбагатієш. Навіть незначний прибуток заробляється важкою працею, що триває від Різдва до Різдва. Оскільки люди роками одержували дуже низьку зарплату, ми високо підняли її планку. Нині середньомісячна зарплата — 620 гривень. На збиранні картоплі та яблук отримують і по 800-1000 гривень. Механізатори заробляють від 800 до 2500 гривень. Арендна плата становить 1300 кілограмів зерна пшениці за 1,7 гектара землі.
— Це, очевидно, рекорд?
— Йдеться не про рекорди. Той, хто роками не бачив гідної платні, збіднів і злидарює, заслуговує, щоб отримувати свою частку відповідно до результатів господарської діяльності. Так має бути повсюдно. Орендар має мати нормальний прибуток, щоб закупити нову техніку й найсучаснішу технологію, а ті, хто допомагає йому в цьому — отримувати гідну частку з котла тієї каші, яку спільно заварили. Коли є така гармонія, тоді є й злагода — і в господарстві, і в суспільстві. Кожен місяць, починаючи з квітня 2000 року, не було випадку, аби люди невчасно чи не в повному обсязі отримали зарплату. Упродовж року виплачуємо більш як 1,2 мільйона гривень. А це приблизно 254 тисячі гривень відрахувань до місцевого бюджету. Якщо держава списала колгоспові 279 тисяч гривень заборгованості, то від фермерського господарства вона щороку отримує чверть мільйона у вигляді відрахувань із зарплати. Отже, діяльність колективу, в якому працює 300 людей, з усіх точок зору ефективна: висока орендна й заробітна плата, солідні відрахування до бюджету плюс виробництво більш як 12 тисяч тонн суспільно важливої продукції. А це у 12 разів більше, ніж було за колгоспу.
— Це нормальна, навіть приємна атмосфера в колективі. Змінилася психологія людей. Механізатори почали будуватися, навіть вивчати іноземні мови, щоб краще знатися в техніці й технології. І це — аргументована відповідь тим скептикам, котрі й досі ностальгують за колгоспом.
— Ви маєте досвід і адміністративний, і правовий і вам, легше відстояти свої позиції. А як бути тому сільському фермеру, котрий не знає, як повестися навіть з найрізноманітнішими контролюючими особами?
— Саме в цьому полягає функція влади всіх рівнів — допомогти селянинові в прагненні нагодувати не лише себе, але й державу.
P. S. Доки матеріал готувався до друку, Василь Мелеш поділився кількома гарними новинами.
Угорські сусіди вийшли з пропозицією закласти у Сторожниці розсадник на 500 тисяч саджанців яблунь, груш, вишень, черешень, абрикосів, персиків, волоських горіхів більш як 40 сортів й інвестують у здійснення проекту 300 тисяч доларів.
Інститут картоплярства запропонував фермерському господарству насіння п’яти найкращих вітчизняних сортів бульб.
