Забезпечення прав людини

Цього року Міжнародний день прав людини, що відзначається 10 грудня, збігається з 55-річчям прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Положення цього, без перебільшення, видатного міжнародного правового документа мали велике значення для загального розвитку та розуміння усієї концепції захисту прав людини.

Декларація стала своєрідним потужним генератором подальшого прогресу у цій галузі. За десятиліття, які минули з часу її прийняття, було сформовано цілісну систему міжнародно-правових актів, спрямованих на забезпечення прав людини, яку справедливо відносять до одного з найбільших досягнень Організації Об’єднаних Націй.

Згадуючи ці сторінки новітньої історії, слід зазначити, що до прийняття Декларації 10 грудня 1948 р. міжнародні відносини безпосередньо не торкалися прав людини. Вони були винятково стосунками між державами. І от ООН вперше до міжнародного правопорядку запровадила термін «права людини», закріпивши юридично принципи поваги прав і свобод людини та громадянина. Вони були сформульовані як базова норма, що зобов’язувала держави — учасниці ООН до відповідних дій у цій сфері.

І знову звертаємося до історії: чому потреба заявити про права людини з’явилася саме тоді —наприкінці 40-х років ХХ ст. і на найвищому рівні? Пояснюється все двома основними причинами: по-перше, це була реакція-відповідь світової співдружності на жахливі злочини, вчинені тоталітарними режимами напередодні й у період Другої світової війни. По-друге, це була продумана і спланована міжнародна акція із запобігання злочинів проти людства в майбутньому. У такий спосіб ООН націлювала діяльність керівництва держав світу у русло демократії та поваги до людини і громадянина.

Відзначаючи 55-річчя цього надзвичайно важливого міжнародно-правового документа, ми досі бачимо в ньому чітко окреслені взірці гарантування прав людини, зібрання кращих моральних правил. Вони мають універсальний характер і можуть бути адаптовані в будь-якій державі. Ось у чому передусім полягає неперехідна цінність Загальної декларації прав людини.

Ситуативні аналізи, експертні оцінки, з’ясування причин і перешкод, які ще стоять на шляху повної реалізації Загальної декларації прав людини та інших міжнародних стандартів у цій галузі, свідчать, що у світі трапляються грубі й масові порушення прав людини. Дедалі частішими стають вияви етнічної та расової нетерпимості, коли в багатьох країнах продовжується ганебна практика тортур та довільних ув’язнень, а мільйони людей змушені залишати місця постійного проживання, поповнюючи ряди біженців. Тобто навіть на початку третього тисячоліття сучасна цивілізація ще далека від реального втілення високих принципів та ідеалів у сфері дотримання прав людини.

Незалежна Україна може пишатися тим, що у її Основному Законі — Конституції відбито весь перелік прав і свобод, закріплених у Загальній декларації. Цьому повністю присвячено розділ ІІ Конституції — «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», який містить статті від 21 по 68 включно (майже третина усіх конституційних статей!).

Цей розділ, за оцінками експертів-фахівців, представників різних політичних сил (іноді протилежного спрямування) відповідає встановленим міжнародним стандартам. Зокрема, у статтях 3 і 21 Конституції України закладено пріоритет прав і свобод людини. Їх проголошено невідчужуваними і непорушними, а їх забезпечення визначається як головний обов’язок держави.

Найвищим міжнародним вимогам відповідають ті статті Конституції України, які регулюють загальні права людини і реалізацію суверенних прав народу. А що стосується конституційних положень із прав громадян у соціальній і гуманітарній сферах, то в окремих моментах вони навіть перевищують світові стандарти.

Оскільки ми завели мову про міжнародне законодавство, починаючи з Загальної декларації прав людини, враховуючи інші нормативно-правові стандарти світового і загальноєвропейського масштабів у цій галузі, треба торкнутися однієї принципової для України проблеми. Маю на увазі питання імплементації норм міжнародного права в нашому національному законодавстві. Звичайно, було б несправедливо стверджувати, що Україна з початку свого розвитку як самостійної держави не приділяла уваги цим питанням. Багато що зроблено, досягнуто певних зрушень у цій царині. Але, на жаль, досі в Україні не створено повноцінного й ефективного механізму такої імплементації.

Для вирішення цієї проблеми треба, на нашу думку, вжити такі першочергові заходи:

розробити і прийняти законодавчі акти, які регулюють роботу правозастосовуючих органів у відповідності з нормами міжнародного права;

систематизувати згідно з особливостями України та активно впроваджувати у суспільні відносини норми і стандарти міжнародного права.

Завершення формування дійового механізму імплементації міжнародно-правових норм у національне законодавство сприятиме утвердженню України як правової держави, служитиме реалізації її прагнень до міжнародної інтеграції. А це, в свою чергу, позитивно вплине на вдосконалення законодавчої бази України та активізацію її участі у вирішенні глобальних проблем, у тому числі — забезпечення прав людини.

Безсумнівно, сприятиме цьому і співробітництво з міжнародними організаціями, представництва яких працюють в Україні, особливо ООН та Ради Європи. Форми зв’язків з ними постійно урізноманітнюються і розширюються. Так, наш комітет регулярно проводить ділові зустрічі з чільними представниками та менеджерами керівних органів та підрозділів зазначених організацій, зокрема — з Постійним представником ООН —Координатором системи ООН в Україні Дагласом Гарднером. Такі робочі контакти сприяють, з одного боку, актуалізації проблем захисту прав людини, а з другого — підвищенню відповідальності органів державної влади за стан справ у цій сфері.

Активізується і співпраця з численними міжнародними міжурядовими і неурядовими організаціями та правозахисними групами. Але можна було б висловити і деякі побажання стосовно цього співробітництва. Так, наш комітет з 2002 р. має контакти з Українською асоціацією міжнародної амністії (УАМА). Слід зазначити, що це авторитетна і відома в Україні організація, яка здійснює досить помітну роботу з правозахисту. Але що стосується заходів законодавчого чи загальнодержавного практичного характеру, — це нас, законодавців, найбільше цікавить, ініціатив УАМА поки що немає. До того ж УАМА займає часто позицію теоретичної критики і окремих ланок державного управління в Україні, і нашої держави в цілому, механічно повторюючи іноді й помилкові висновки, продекларовані іншими міжнародними інституціями.

На наш погляд, така позиція надто активної критики за заданою темою не є основою для конструктивної співпраці. Особливо, коли врахувати, що така авторитетна організація, як УАМА, з деяких питань могла б, навпаки, сприяти підвищенню міжнародного іміджу України та допомагати в усуненні певних хибних поглядів на ті чи ті питання у сфері захисту прав людини.

Якщо окремо зосереджуватися на розгляді питань адекватності нормативно-правової бази України і Європейського союзу (ЄС) у галузі прав людини, насамперед з огляду на наше прагнення інтегруватися до ЄС, то можна виявити низку закономірних явищ і тенденцій.

Так, по-перше, ефективність процесу адаптації національного законодавства в цьому розділі права з відповідною правовою базою ЄС має свої специфічні особливості. Ця ефективність зумовлена загальним рівнем кваліфікаційної досконалості основного правотворчого процесу в державі. Слід вказати, що її рівень тут цілком задовільний. Та, на жаль, у сучасної влади майже немає політичної волі до рішучих дій у сфері захисту прав людини.

Справді, як ми вже зазначали вище, за обсягом їх закріплення Конституцію України можна вважати однією з найдемократичніших не лише в Європі, а й у світі. Однак Рада Європи систематично вказує на потребу реального закріплення гарантій дотримання прав людини в нашій державі. А чому? Головним чином тому, що в Україні недостатня дійовість механізму реалізації прав, задекларованих в її Основному Законі.

По-друге, і це, до речі, те, що викликає подив своєю парадоксальністю в умовах масового порушення елементарних громадянських прав в Україні, — наявність у нашій державі достатнього пакета законодавчих актів у цій сфері. І на черзі прийняття Верховною Радою ще низки важливих законопроектів, що стосуються цього розділу юриспруденції.

Зазначений феномен ще більше відтінює критичний розрив між законодавчим декларуванням прав людини в Україні і їх практичним здійсненням. Виконання законів — особливо в соціальній галузі — постійно нехтує виконавча влада.

Фахівці-аналітики прямо вказують на розпорошеність, нечіткість, а часто і цілковитий брак юридичних норм, які належним чином регулювали б правовий захист. Все це — свідчення незадовільної правозахисної ситуації у суспільстві. Якщо її не змінювати на краще, гарантування прав людини і громадянина, проголошене Конституцією України 1996 р., буде остаточно відірване від реального життя. Тому нині треба докласти всіх зусиль для вдосконалення процедур захисту прав та свобод людини і громадянина, визначивши це одним з найважливіших завдань сьогодення.

Актуальність питання багаторазово посилюється і тим, що на початку ХХІ століття проблеми прав людини набули глобальної значущості й зайняли першу сходинку в системі міжнародних критеріїв оцінювання рівня демократичності конкретної держави. Таке ставлення всього цивілізованого світу до зазначеної правової сфери цілком об’єктивне і залишатиметься незмінним ще багато років.

Попри всі негаразди у нас все-таки немає підстав бути песимістами щодо перспектив законодавчого забезпечення правозахисту в Україні.

Як голова профільного Комітету Верховної Ради України можу відзначити, що за 12 років незалежності в нашій державі створено цілком задовільну законодавчу базу із прав людини і громадянина.

Передусім, як вже зазначалося вище, ці права мають чіткі конституційні гарантії. До того ж було прийнято низку законодавчих актів, що безпосередньо стосуються цієї сфери. Серед них важливіші такі: «Про громадянство в Україні» (нова редакція); «Про національні меншини в Україні»; «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; «Про імміграцію»; «Про біженців»; «Про мови в Україні»; «Про реабілітацію жертв політичних репресій»; «Про приєднання України до Конвенції ООН про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців»; «З питань скасування смертної кари»; «Про ратифікацію Протоколу № 1 і Протоколу № 2 до Європейської Конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню»; «Про правовий статус іноземців» та ін.

Кожен з перерахованих законів відповідно сприяє забезпеченню соціальних стандартів і гарантій, адекватних вимогам світового співтовариства щодо забезпечення захисту прав людини і громадянина.

Те саме стосується низки міжнародних документів і угод, до яких офіційно приєдналася Україна, тобто вони стали частиною вітчизняного законодавства. Перерахувати їх всі немає можливості — цьому потрібно було б присвятити окрему статтю. Назву хоча б Європейську хартію регіональних мов або мов меншин та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин.

Останній документ є, по суті, розгорнутою програмою із забезпечення прав і задоволення життєво важливих соціальних та культурно-освітніх потреб етнонаціональних спільнот у нашій державі.

Крім того, Україна — учасниця кількох десятків міждержавних угод у сфері захисту прав людини і громадянина.

Можна з цілковитою впевненістю констатувати той факт, що наша держава стосовно адекватності її законодавства соціальним стандартам і гарантіям європейського співтовариства у цій галузі загалом відповідає їхнім критеріям і вимогам.

Інша річ, що незавершеність посткомуністичних трансформацій, належного реформування суспільства не дасть змоги Україні належним чином реалізувати свій державний правотворчий потенціал і гідно ввійти до співдружності демократичних правових держав — членів Європейського союзу.

Ми сьогодні змушені безнастанно заявляти, що в Україні саме в сфері забезпечення прав людини і громадянина Конституція і закони не виконуються. До керівництва держави, зокрема — Верховної Ради України, нашого комітету звертаються десятки тисяч людей із скаргами на неправомірність дій силових правоохоронних структур, несправедливість і упередженість судових рішень, необ’єктивність звинувачень слідчих органів, застосування тортур під час слідства і затримання.

Громадяни скаржаться на байдужість місцевих органів влади до вирішення їхніх життєво важливих соціальних проблем. До нас звертаються з проханням допомогти у вирішенні найрізноманітніших побутових питань: нарахування пенсій, поновлення на роботі внаслідок незаконного звільнення, вчасна виплати заробітної плати, надання елементарної медичної допомоги і т. ін.

Все це, погодьтеся, аж ніяк не дріб’язкові питання. Вони напряму пов’язані з найпершим і найголовнішим правом — правом на життя. А життя —існування людини залежить не тільки від правової захищеності чи фізичної безпеки. Воно визначається також і такими природними потребами та чинниками, як забезпеченість продуктами харчування, наявність житла, надання медичної допомоги. Обсяг гуманітарних проблем у царині прав людини не вичерпується лише гарантуванням збереження людського життя. Сюди треба додати ще й такі комплексні заходи, як забезпечення верховенства закону; попередження (профілактика) порушень прав людини; подолання безгромадянства, безробіття, бідності; розподіл ресурсів за критеріями соціальної справедливості; здійснення заходів із соціального захисту, благодійництва тощо.

Робота у цих напрямах має базуватися на таких основоположних засадах, відповідно до яких людині забезпечено права на безпеку і свободу. Причому такого рівня і якості, коли людина отримує можливість брати участь у прийнятті загальнодержавних рішень, що стосуються її життя і долі, реалізувати свої здібності, особисте та колективне волевиявлення.

І от саме тут починаються неподолані бар’єри. Коли проаналізувати всі ланки українського законодавства на відповідність міжнародним пріоритетам, стандартам та критеріям у сфері гарантування прав людини, можна дійти висновку, що найактуальнішою проблемою для України залишається демократизація основ суспільного життя та інститутів влади, утвердження — не на словах, а на ділі —верховенства-пріоритетності права.

Створюється неприваблива панорама справжньої юридичної вакханалії в державі, чиновницьких байдужості і свавілля у ставленні до народу та його законних прав. І все через те, що в Україні, на превеликий жаль, досі немає чіткого надійного механізму, який органічно й ефективно поєднав би усі важливі ланки системи захисту прав людини.

Поки що, на жаль, усе навпаки: саме порушення прав людини в Україні набуло системного характеру. Навіть у тих сферах суспільного життя, де — за всіма законами і не тільки юридичними, а й моральними —таких порушень не повинно бути. Це передусім право на працю і її справедливе матеріальне винагородження.

Цікаво, але переважна більшість наших громадян вважає, що їх основоположні, гарантовані Конституцією права не дотримуються. Про це, зокрема, свідчать дані, одержані під час соціологічного опитування, яке провів Український центр економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова в серпні і вересні 2003 р. у всіх регіонах України.

За результатами опитування, 82, 6 % респондентів вважають, що не всі громадяни України мають рівні конституційні права і є рівні перед законом. Позитивну відповідь на це запитання дали лише 12, 6 % опитуваних; 70, 4 % — вважають, що не забезпечується їхнє право на свободу слова й особисту недоторканність; 79, 3 % — впевнені, що в Україні нехтується право на повагу до людської гідності; 80, 6% — заявляють про недотримання права на охорону здоров’я, а 89, 9 % опитаних засвідчують, що в Україні не реалізуються права на достатній життєвий рівень для них і членів їхніх сімей.

Таке становище спричиняє громадську апатію і байдужість, безвідповідальність і безкарність відповідних владних структур, дискримінацію і дискредитацію демократичних цінностей у суспільстві, істотні вияви авторитарних тенденцій, що неодноразово відзначалось соціологами під час аналізу настроїв у суспільстві.

Ми маємо ретельно розібратися, чому так відбувається, які заходи слід вживати для стабільного забезпечення прав людини. Необхідно, нарешті, поглибити підходи до вирішення цього складного завдання. Причому треба, звичайно, зважати і на труднощі перехідного періоду, і на складну соціально-економічну ситуацію. Але навіть за таких нелегких умов можна і слід добиватися значно більших успіхів у правозахисній сфері.

На сьогодні, хоч як прикро, реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності.

Ведучи мову про це, ми не можемо, наприклад, обійти увагою той незаперечний факт, що істотного вдосконалення потребує законодавство з врегулювання соціально-трудових відносин, соціального партнерства. Так, частина норм, пов’язаних із робочим часом та його оплатою, діють формально і, по суті, не виконуються. Недостатньо врегульовані питання трудового договору, особливо в частині, яка стосується його контрактної форми.

Всі ці питання мають життєво важливе значення і порушуються вони майже в кожному другому зверненні громадян, що надходять до Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

А тепер ще про одну принципову проблему.

Сьогодні можна було б багато казати про кризове становище соціальної, освітянської сфер, культури. І аж ніяк не можна обійти увагою питання формування державного бюджету. У частині третій статті 22 Конституції України проголошується, що «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Постає запитання, яке має риторичну форму: оскільки Державний бюджет України приймають як закон і в ньому щороку зменшують асигнування на дотримання прав людини, то чи не є така тенденція звуженням цих прав?

На жаль, позиція Кабінету Міністрів України в цьому плані залишає бажати кращого. Чомусь названі проблеми досі ніяк не можуть стати пріоритетними у діяльності уряду. Про таке ставлення засвідчило і цьогорічне обговорення у Верховній Раді проекту бюджету України на 2004 рік.

Цікаво, як за мізерного, а то й цілком відсутнього фінансування реалізовуватимуться на практиці закони, які приймає Верховна Рада і які, до речі, зобов’язані виконувати структури того-таки Кабінету Міністрів?

Верховна Рада України як вищий законодавчий орган держави здійснює захист прав і свобод людини та громадянина через законотворчу діяльність, визнаючи їх основні параметри, принципи і шляхи дотримання винятково в законах України та інших нормативно-правових актах. Але цим основним напрямом аж ніяк не вичерпується правозахисна діяльність Верховної Ради. Організовують ще спеціальні парламентські слухання, обговорюють перспективні плани законодавчої діяльності із зазначених проблем, здійснюють контрольні функції за діяльністю правоохоронних органів та місцевих державних адміністрацій у сфері прав людини, зокрема на виїзних засіданнях профільних комітетів.

Крім того, частіше стали проводити тематичні семінари і «круглі столи», ефективність роботи яких зростає. Так, 11 червня 2003 р. наш комітет організував і провів «круглий стіл» на тему: «Стан дотримання прав людини в Україні — міжнародна оцінка». В результаті обговорення актуальних і часто дискусійних питань стосовно захисту прав людини і громадянина учасники цього «круглого столу» підготували рекомендації з порушених на ньому проблем, адресовані Верховній Раді, Кабінету Міністрів, міністерствам і відомствам України. Одним із свідчень ефективності таких заходів може служити той факт, що за дорученням Кабінету Міністрів України Міністерство юстиції України разом з Міністерством внутрішніх справ та Державним департаментом України з питань виконання покарань ретельно опрацювали рекомендації згадуваного вище «круглого столу», передали до комітету розгорнуту аналітичну довідку з усіх порушених питань і визначили пріоритетні завдання у цій сфері на перспективу.

І ще дуже важливим пунктом діяльності зазначених міністерств, на нашу думку, є активізація їх роботи у справі інформування населення про права людини та стан їх дотримання. Справді, нам треба наполегливо домагатися того, щоб весь комплекс питань стосовно галузей законодавчого забезпечення, практичної реалізації та захисту прав людини і громадянина ставав доступнішим для ознайомлення та вивчення всіма членами суспільства. Лише відкритість і гласність у цій сфері стануть запорукою і дійовим чинником утвердження в Україні правової демократичної держави.

Порушивши у цій статті комплекс складних проблем і завдань у правозахисній галузі, акцентуючи увагу головним чином на законодавчих аспектах, хотів би сподіватися на послідовне розв’язання цих проблем спільними зусиллями усіх гілок державної влади в Україні, відповідних наукових інституцій, численних неурядових, громадських правозахисних організацій, усіх свідомих громадян нашої держави.