Серед вітчизняних популярних виконавців Ірина Шинкарук, ніби рідкісна пташка. Витончена голосова співачка: тепер, на жаль, часто доводиться наголошувати на цьому, адже відсутність вокальних даних у її колег вже давно — норма. Екзотична дівчинка, наділена від природи глибоким дорослим тембром. І почуттям гідності: вона не виблискує, треба не треба, в кон’юнктурних концертах та дешевих телетусовках, бо знає собі ціну. Це не заперечать ті, хто пам’ятає її ще школяркою, котра вперто перемагала на зовсім не дитячих конкурсах. Тепер житомирянка Ірина мешкає в столиці. Може, саме це якоюсь мірою вплинуло на перетворення юного створіння на впевнену в собі молоду енергійну леді з бешкетницьким світлом в очах.
— Ірино, останнім часом ви змінили імідж...
— Я взагалі не люблю слова «імідж». Є певний внутрішній стан. От сьогодні він такий, а потім —зовсім інший. Сьогодні я захотіла бути маленькою, мати блакитне волосся, бавитися ляльками. А завтра можу співати про дуже серйозні речі. Я — людина настрою, тому такі зміни у зовнішності для мене природні.
— Спостерігаються зміни й у вашому репертуарі.
— Не так давно виконала відомий романс «Белой акации гроздья душистые». Романс став україномовний і набув сучасного аранжування. Для мене це експеримент, навіть жарт. Збережена манера виконання романсу, хоча він ближчий до танцювальної музики.
— Яка музика вам більше до вподоби?
— Зараз мені більше подобається розважальна, така, під яку можна танцювати. Раніше я співала дуже серйозні пісні. Одного разу підійшла незнайома жінка і сказала: «Мені дуже подобається, як ви співаєте. От тільки пісні у вас сумні. Співайте щось веселіше, то й доля буде веселіша». Ми, українці, звикли плакати. І в піснях, і в житті. Саме тому хочеться, щоб ми більше посміхалися, щоб у піснях було більше позитивної енергетики.
— Улітку цього року ви відвідали Казахстан. Як сприйняли там ваші пісні?
— Я виступала в Астані, де мені дуже сподобалося. Із Казахстаном мене пов’язує фестиваль «Голос Азії», інші поїздки. Кожна поїздка до цієї країни дає потужний енергетичний заряд: зустрічаєш старих друзів, спілкуєшся з публікою. Там ліпше розумієш, що потрібно робити і в якому напрямку рухатись. Я співала українською мовою. Мене дуже гарно приймали і казахи, і українці (у Казахстані чимала українська діаспора). Для розуміння пісні не так важливо знати її текст. Є емоції, є енергетика твору. У мене при собі було багато дисків, і жодного я назад не привезла.
— З ким із українських виконавців ви заспівали б дуетом?
— Нещодавно довелося співати дуетом з Женею Власовою. Це сталося під час фестивалю «Чорноморські ігри». Ми заспівали один куплет народної пісні. Це було несподівано і дуже весело. Але співати в дуеті з кимось ніколи не прагнула, хоча і починала із дуету з батьком.
— А кумедні випадки з вами трапляються?
— Цього року навесні виступала в Чернігові. На сцену одягла яскравий костюм із дуже довгими брюками. Але взуття було на низьких і широких підборах. Виходячи на сцену, я наступила на штани і впала! Мені ще поталанило, що вмію падати: став у нагоді досвід катання на лижах. Умить згрупувалася і за секунду була вже на ногах. Публіка мене підбадьорила: «Нічого! Тримайся! Ми з тобою!». Таким чином моє падіння дало змогу відразу встановити контакт з глядачами, і виступ був удалий. Часто створюються смішні ситуації на «зелених» концертах. «Зелений» концерт — це останній концерт гастролей, де дозволяється жартувати, викидати будь-які коники. Вперше я потрапила на «зелений» концерт лауреатів «Червоної рути» 12-річною дівчинкою. Наді мною мали пожартувати, але врятувала від «зелеників» група «Брати Гадюкіни»: «Та вона ще сама зелена. Не чіпайте». Тому лише мій виступ не «вписувався» в рамки «зеленого» концерту. А от іншим поталанило менше. У великий барабан «Гадюкіних» кинули петарду. Коли почала співати Жанна Боднарук, її підтримали вісім гітаристів: кожен із них грав щось своє, тому вийшла доволі цікава суміш. Деяким музикантам скотчем посклеювали клавіші: натискаєш одну клавішу — звучать усі інші. Деяких прямо на сцені поливали водою.
— Ви — зірка?
— Я страшенно не люблю цього слова. Я, скоріше, планета, якщо вже говорити мовою астрономії. Планета, на якій щось є, щось живе, яка намагається керувати своїм життям. Коли помічаю ознаки зіркової хвороби у своєму оточенні, хочеться одного: щоб у мене цього ніколи не було. Але я так давно на сцені, що, певне, зірковість мені вже не загрожує.
Розмовляв Іван ДАНЮК.
