Однак не лише захисника сподвигнув на запитання розлогий текст постанови. Кількість «невстановлених слідством осіб», що фігурують у справі, але залишаються «іксами» на папері прокуратури, свідчить про наявність напівфабрикату в упаковці з надписом «готовий продукт». Чому в такому разі поставили крапку в історії, пересипаній «білими плямами»? Поміркуймо разом над цією темою.
Як чистили міліцейський мундир
Торік в інтерв’ю газеті «2000» тоді ще державний секретар МВС генерал-полковник Олександр Гапон і начальник Головного управління МВС у Києві генерал-майор міліції Петро Опанасенко поділилися, якщо можна так назвати «щирість» генералів із журналістами, про результати операції «Снігурі». Нагадаю, операцію з цим «пташиним» кодом здійснювала законспірована оперативна група, яка намацувала позаслужбові зв’язки працівників органів внутрішніх справ з криміналітетом (як пояснив П. Опанасенко, «вперше вийшли на членів банди взимку. Вони перелітали з місця на місце, як птахи. Звідси і «Снігурі»).
Міліцейські генерали, даючи це інтерв’ю, пояснили, що досі свідомо утримувалися від коментарів для преси, оскільки «не всіх членів банди було затримано, деякі факти вимагали перевірок і закріплення в процесуальному порядку». А тепер пригадаймо: в постанові про закриття кримінальної справи у «процесуальному порядку» раз у раз зазначається про «невстановлених слідством осіб», до того ж осіб з міліцейського середовища, які не просто стояли «на шухері», а брали найактивнішу участь у злочинах. Виникає запитання: якщо слідство недопрацювало, чому співрозмовники тижневика дали «тягнути себе за язика» вочевидь передчасно? Зі схильності до відвертості і публічності власних дій чи давали зрозуміти: «снігурів» в очищених спецоперацією міліцейських лавах більше виявлено не буде?
У тому самому інтерв’ю О. Гапон стверджував: «Крім кінчених відморозків, до банди належали і колишні співробітники міліції, добре поінформовані у формах і методах оперативно-розшукової роботи». Не сперечатимемося з людиною у цій справі компетентнішою: зрозуміло, що колишні співробітники у відставці не впадають у склероз і дещо пам’ятають з трудової діяльності. Але: «Насторожувало, що за першої ж спроби родичів звернутися по допомогу в міліцію злочинці припиняли переговори про викуп, більше на зв’язок не виходили...» Тому випливає наступне запитання: якщо до банди входили колишні міліціонери, то чому вони були в курсі подробиць нинішньої (на той час) оперативно-розшукової роботи? Може, тому що перебували на робочих місцях і контролювали процес?
Читачам уже відомі персоналії трьох «перевертнів». Нині — це справді колишні старші офіцери міліції підполковники Гончаров, Гайдай, Лисенко. Але ще кілька років тому вони успішно суміщали посади — борців зі злочинністю і членів злочинної групи. І хоча генерал-полковник О. Гапон «чистосердечно зізнавався», що всі перелічені особи «в різний час звільнилися з органів внутрішніх справ» і взагалі «на ключових посадах не працювали», за нашими даними, не все було так бездоганно на «міліцейському мундирі». «Неключові» —заступник начальника слідчого відділу з тяжких злочинів київського «главку» підполковник Гайдай та «кадровик» розвідки МВС, до речі, номенклатура міністерства, підполковник Лисенко стали «новоспеченими відставниками», тільки-но їхнє затримання узгодили з «ключовими» начальниками. І хто-хто, як не Гапон та Опанасенко чудово знають, чому «перевертнів» узяли ще з «теплих» крісел. Як згодом, до речі, це повторилося з «колишнім» начальником «наружки» генералом Пукачем: його «пішли» після затримання. Навіть якщо за цими раптовими «кадровими питаннями» криється бажання всього-на-всього сховати «мундирні плями», як вірити в щирість наступних обіцянок: «Ми найретельнішим чином вивчимо причини й умови, що сприяють скоєнню злочинів працівниками органів внутрішніх справ, постараємося розібратися, що і як треба зробити, щоб не допустити НП в майбутньому... Висновки випливатимуть найсерйозніші...»? І справді, найсерйозніші. Скільки ще підкованих «кадровиком» Лисенком «кадрів» уникло сіток «мисливців», залягло на дно, чекаючи «відбою тривоги»?
Викривачів «брудних рук» карають... «чистими руками»
Процитуємо ще одне, цього разу «свіже» (місячної давності) інтерв’ю: начальника Департаменту внутрішньої безпеки МВС полковника Геннадія Пушкарьова газеті «Сегодня». «Наше завдання, — наголосив шеф «міліцейської контррозвідки», — в тому й полягає, щоб виявити і викрити зрадників, що затесалися...»
Критика не буде огульна — бурхлива участь «перевертнів» у кривавій діяльності банди свідчить: внутрішня безпека завалила своє завдання, як студент-недоучка дипломний проект. Відомо, що з самого початку «виявляли і викривали зрадників» не підрозділ Г. Пушкарьова, не СБУ, а працівники іншої міліцейської служби — сьомого, «убойного», відділу УБОЗу. На той час його очолювали Сергій Хомула та його заступники — Ігор Касьян і Владислав Кошмяков. Прізвище першого стало «одіозним», особливо після оприлюднення посмертних листів Ігоря Гончарова. Не сперечатимемося і з цього приводу. Нас цікавить не характеристика на С. Хомулу, а глобальні питання. Наприклад, такі: чому нині паралізовано діяльність людей, які першими вийшли на слід «перевертнів»? У зв’язку з якими причинами розформовано той склад підрозділу? Хто ініціював «пильну увагу» до його роботи і вийшов на «низькі показники розкриття злочинів» саме після того, як відділ вирішив копати далі — в переносному і прямому значенні цього слова? Чому «лагідні» міліцейські генерали з «добрими очима» раптово перетворилися на кисейних дівиць, що мало не знепритомніли, «випадково» дізнавшись про «недозволені методи роботи» своїх підлеглих з «контингентом»? Кого не влаштовує припущення, що не всіх бандитів у погонах виявлено і не всі трупи знайдено?
За відомими з преси даними, С. Хомулу «за погану статистику», що, поза сумнівом, псує бездоганні міліцейські звіти, «підвищили» з генеральської посади в УБОЗі на полковничу, але в МВС. Його колишні підлеглі також «відпочивають» після напруженої роботи з перелопачення фактів і земельних ділянок з напіврозкладеними трупами — продукту «життєдіяльності» банди. Когось уже просто звільнили. Комусь готують додаток «екс», напевно, найближчим часом. Одне слово, всі, хто відзначився у розкритті злочинів банди, несподівано для себе потрапили в «чорний список» з примарою «вовчого білета» у перспективі. І склали цей список не в СБУ, не в ГПУ, а в рідному відомстві. Що скажуть на це високі міліцейські чини, які так завзято відшліфовують нині майстерність з риторики?
Вдалося дізнатися: «сусіди», що «відкомандирували» своїх співробітників для оперативно-слідчих дій у цій справі, не поскупилися на теплі слова для «іменинників», і обласкані внутрішньовідомчими подяками колеги дуже дивуються «суворістю моралі» під дахом МВС. А наступна новина їх просто шокує: черговий етап операції «чисті руки» принципове міліцейське керівництво присвятило тим, хто... її розпочав, по суті. Можливо, і справді хлопці з сьомого відділу не відшмарували рук від броварської землі, в якій їхні «колеги» ховали покалічені трупи. А нам залишається припускати: або щось наплутано у «домашніх завданнях» внутрішньої безпеки, або... Або генерали свято шанують не тільки Кримінальний кодекс, а й свідчення людини з кримінальним минулим — Ігоря Гончарова.
Шукайте істину в огні
Ще раз нагадаю: автор послань «заради справедливості в нашій незалежній Україні» розповідав у них, як з нього вибивали згоду дати неправдиві свідчення у справі. «Головними героями» посмертних нотаток і стали працівники УБОЗу, що нині підпали під відомчу «чистку». Ще одного «фігуранта» — «киселівця» Юрія Нестерова — Гончаров звинуватив у безпосередньому вбивстві Гонгадзе. (До речі, згідно з постановою ГПУ саме опальним убозівцям доручено охороняти Нестерова як надзвичайно важливого свідка. І вони бережуть його, як найближчу рідню... в службовому приміщенні. Хоча не відомо, чим закінчиться для свідка операція «чисті руки». Кажуть, вибухи на сонці небезпечні для здоров’я землян. Особливо тих, хто перебуває в «групі ризику»). Можна було б полегшено зітхнути: справедливість, хоч і пізно, але перемогла. Однак давайте не квапитися з оптимістичними висновками. Хоча б тому, що знову виникають логічні запитання: чому МВС нічого не повідомило про службове розслідування за наведеними в листах фактами? Це велика міліцейська таємниця чи свідчення про відсутність такого розслідування? Чому звинуваченням Гончарова в МВС «повірили», а в ГПУ — ні? Чому «причетних до знущань над арештованим» Хомулу та компанію не покарали? Від чого помер Гончаров і чи взагалі він ... помер?
Зізнаюся, в пошуках відповіді саме на ці запитання мені вдалося дізнатися дещо цікаве. Щоправда, здобута інформація спричинила не менший «туман», ніж її повна відсутність. Наприклад, така. Під час розтину тіла померлого Гончарова судмедексперт начебто не знайшов тих пошкоджень внутрішніх органів, про які нам відомо з Інтернету та з самих послань Гончарова. Тобто, крім поверхового, справді жахливого рубця, всередині ран не виявлено! Якщо це так, чому він рік лежав у лікарні? Хто ховав підозрюваного від слідства? Не менш цікаво було б нам почути і відповіді на такі запитання: хто відвідував Гончарова у СІЗО? Хто мав доступ до «живого ще тіла»? Чи зафіксовано в журналі ізолятора «відвідувачів» з «убойного» відділу УБОЗу?
Між іншим, за випливом інформації з не зовсім «ізольованих» стін ізолятора, ще за кілька днів до смерті автора листів тут ходили посилені чутки про відліт його душі в інші світи, недоступні для слідства. Ті самі чутки запевняли, що полинути за своїм «босом» начебто зібрався і підполковник Лисенко, але його «маршрут на таксі» не вдався. Звідки заздалегідь знали про такі «кар’єрні зміни» в біографії Гончарова, як зустріч з косою? Все-таки йдеться не про біль у хворих суглобах на негоду...
Якось генерал-майор П. Опанасенко сказав журналістам: «Будь-який злочинець, потрапляючи під слідство за вбивство, намагається або втекти, або покінчити з собою. Тому треба бути насторожі». Скористаймося мудрою порадою для пильності. Як відомо, труп Гончарова піддали поспішній кремації. Зверніть увагу: «сховали кінці у вогні» в той час, як розкриття справи контролює ГПУ, а «патронує» розслідування сам Президент. Ні ГПУ, ні СІЗО, за яким «числився» Гончаров, дозволу на поховання не давали. Ви вірите, що за такої ситуації дозволу якогось райпрокурора «піти назустріч родичам» досить? Ви вірите, що це просто допущено халатність (до речі, кого за неї покарано?)?
Гончаров помер у п’ятницю. Тіло доставили в морг по обіді. Розтин тіла закінчили приблизно о 18-й годині. Тоді ще, кажуть, хтось з дотепників «чорно» пожартував: сподіваюся, труп принаймні до понеділка долежить, а то, як у детективі, його ще здогадаються спалити... Дешевий детективний трюк виявився не «кіном» — жорсткою реальністю. У понеділок можна було лише покласти квіти на урну з прахом і зронити скупу слідчо-оперативну сльозу...
Чому мама Гончарова так спішно погодилась на кремацію? За логікою, вона найбільше зацікавлена у встановленні істини: від чого помер її син? Може, від катувань, про які він сповіщав на волю? Може, від невідомої отрути? Невже не можна було почекати судмедекспертизи? Адже ми маємо інший приклад: мама вбитого журналіста — Леся Гонгадзе — і досі чекає чіткої відповіді. У прагненні знати правду вона, християнка за найглибшими переконаннями, не квапиться опускати в землю труну з останками «таращанського тіла». Хто і як зацікавив матір «загадково померлого» арештанта діяти попри логіку? Попри материнський інстинкт?
Чи не набувають тут слова Петра Опанасенка ширшого змісту: злочинець уникає кари не лише за допомогою суїциду чи втечі? Смерть або її інсинуація, як свідчить та сама детективна теорія чи, якщо хочете, міліцейська практика, — це традиційний «вихід бандита з-під серйозної статті». І нам залишається знову гадати: чи справді Гончарова вивели «з гри» за допомогою непотрібних йому ліків (дані про це вже просочилися в пресу), чи чужий, «екстерном» спалений труп дав йому змогу сховатися за межами «незалежної України» — у глибинах віддалених материків або островах з екзотичними назвами? Тим паче генетичної експертизи трупа, як і інших необхідних досліджень, що вже зовсім віє «гарячим», зробити «не здогадалися». Як тепер можна довести чи спростувати, що спалили саме останки Ігоря Гончарова?
Адвокат Віктор Бояров стверджує, що його колишній підзахисний не нажив великого статку. За іншими даними, екс-підполковник був далебі не вбогим. І навіть мав, як пишуть у деклараціях, закордонне майно. Є чутки, що він пропонував «колегам» сто-двісті тисяч доларів за втечу. За ними ж, «прихильник Руху» Ігор Гончаров крутився свого часу біля Михайла Бойчишина. Можливо, зникнення голови секретаріату, а заодно й рухівської каси також належить до «бойових подвигів» «свідомого» екс-убозівця? Хто тепер, після вогняного замітання слідів, після холодного душу «мисливцям за перевертнями», розставить крапки і в цій застарілій дивній історії?
Звичайно, дуже важливо знати справжнє призначення листів Гончарова. Тих, в яких для ГПУ ще донедавна нічого нового не було, але чомусь вона вперто не реагувала на них «по-новому». Може, в них істина від першого слова до останнього. А можливо, колишній борець зі злочинністю писав правду, і нічого крім правди, але дозволяв собі легкий блеф з дійовими особами: тобто «конвертував» свої вбивства на інших членів злочинної групи. Звідки ця підозріла поінформованість про всі прийоми з накиданням зашморгів мало не в Робін Гуда, що випадково опинився в компанії банальних зарізяк (а саме таким сприймаємо Гончарова з його листів)? Може, саме від рук бравого екс-підполковника загинув Гія Гонгадзе? Звісно, якщо «резонансне» прізвище автор послань не вставив у текст для гучнішої «бомби».
На сьогодні достовірно відомо: слідством доведено вину банди у вбивстві одинадцяти чоловік, сім трупів відкопано. В решті епізодів є прив’язка до місцевості, але самі тіла виявити не вдалося (як проводилися ці «пошукові роботи» — тема окремого матеріалу). Але й без нових «знахідок», кажуть люди обізнані, суду «вистачить убивств з головою». Можливо, їх вистачить і тим, хто провадив слідство, хто дбав і дбає про чистоту відомчих звітів. Їм зайві клопоти не потрібні. Але чи заспокоїть гарна статистика потенційних жертв бандитських нальотів під прикриттям міліцейських «ксив»? Адже навіть публічні страти взятих з речовими доказами «перевертнів» не позбавлять нас сумніву в остаточному «хепі-енді» цієї страшної історії. Не позбавлять закономірних припущень, що не все чисто в намаганнях остудити запал тих, хто прицілився йти новими слідами «снігурів». Врешті-решт, не позбавлять логічних підозр, що хтось з «ключовою посадою» не зацікавлений у продовженні пошуків за «неактуальними» справами. Пошуків по вертикалі — від райвідділів до міністерства.
