Минулого тижня на ІІІ Міжнародному фестивалі аудіовізуального мистецтва отримав Гран-прі документальний фільм молодого українського режисера Максима Суркова «На болотах».
Щоправда, перед тим була цікава заминка: експертам спершу здалося, що фільм художній! Бо картину знято так любовно, а матеріал настільки екзотичний, що здається — таке буває «лише в кіно». Але натура таки справжня. Це Старе Село на Рівненщині, на межі з Білоруссю. Мешканці того села на сезон збирання журавлини переселяються на болота. Вся економіка тут — на журавлині: зібрали, продали, чекають наступного сезону. Це ніби маленька екзотична країна, забута Богом і державою. Школярі там придумали гру: обирають уряд, парламент, ввели власну валюту. А межі цієї країни одвічно визначені не українсько-білоруським кордоном, а простором, де родить журавлина.
От про все це — фільм «На болотах». Часом справді забуваєш, що кіно документальне, бо деякі епізоди здаються неймовірними, костюмованими. От, приміром, зовсім містична фігура — хлопець у спецназівській чорній масці, йде собі й кукурікає.
З’ясовується, кіношники справді зустріли його на вулиці. Він просто йшов на роботу до лісу, а маску одягнув — бо мороз був 35-градусний, щоки мерзнуть. А кукурікав, вив вовком, кричав як пугач і зозуля (серед зими!) — бо так йому подобається!
Непридуманість екзотики справді зачаровує.
Цей фільм свідомо дистанціюється від реклами чи повчальності («що ми цим пропагуємо», як казали радянські кінознавці). Це — документалістика без «вказівного пальця», тут нема пояснюючого дикторського тексту, як не буває його й у реальному житті.
Утім, після перегляду відчуваєш деяку дистанцію між собою і фільмом. Хочеться ніби наблизитися до нього. Але тут потрібні не банальні дикторські пояснення, а щось інше. Можливо, такому кіно потрібне певне середовище, в якому вільне кукурікання здобуло б сенс. Бо дивитися такий фільм по телевізору між рекламою мила і політичних партій — все одно, що симфонію Малера слухати в переповненому тролейбусі.
Про це ми говорили з президентом української кінокомпанії «Іnspіratіon-fіlms», автором-продюсером фільму «На болотах» Світланою Зинов’Євою.
— Згодна, кінодокументалістика — річ специфічна й справді потребує певного середовища для повноцінного існування. Наші великі телекомпанії практично байдужі до такого кіно. У нас нема де взяти для перегляду документальний фільм на касеті чи диску. Є лиш осередки, розкидані по Києву — Архів кінофотодокументів, Британська рада, Гете-інститут тощо, але нема єдиного центру, де була б колекція світової кінодокументалістики. Навіть фільми нашого Сергія Буковського можна побачити лише «по знайомству». Немає місця, де було б зібрано інформацію про документальні фестивалі, семінари, ринки проектів. Нема фестивалів документального кіно. Ми не маємо організації, від імені якої могли б запрошувати професіоналів, влаштовувати презентації проектів перед професійними експертами для ко-продукції. Ми практично не представлені на світовому кіноринку. Отже, немає процесу, який би викликав до життя нові сили, ідеї.
Тож потрібна громадська організація, яка б переймалася цим. Такі організації є практично в кожній країні.
Наша студія «Іnspіratіon-fіlms» зробила в цьому напрямі перший крок. Ми входимо до EDN (Європейської документальної мережі), буваємо за кордоном на семінарах з ко-продукції. Нас там знають і зацікавлені в співробітництві. Ми ініціювали створення Українського центру документального кіно й на кінофестивалі «Молодість» презентували цей проект. Поки що майно центру (50 касет, колекція фільмів, подарованих колегами з Італії, Голландії, Латвії, Польщі, Чехії) перебуває на території Києво-Могилянської академії. Все інше (портал в Інтернеті, майстерня кінодокументалістики, форум з ко-продукції, потужна відеотека) — в майбутньому, й воно не здається надто віддаленим або неможливим, якщо об’єднаємо зусилля всіх, кому це необхідно.
Підготував Віталій ЖЕЖЕРА.
