Цю книжку присвячено пам’яті Сергія Набоки та Олександра Кривенка. Ідею подав київський журналіст Сергій Васильєв, книга побачила світ у «Лексиконі», за підтримки Львівського Форуму видавців.
Тема (25 есе про свободу) заявлена на обкладниці, і 25 прізвищ авторів теж вказані там, і особливих коментарів не потребують. Та варте уваги одне цікаве враження. Оскільки свобода — це те, чого нема, але сама ідея спокуслива, то ця книжка нагадує ніби збірку рецензій на ідею написати книжку про свободу! Готових формул («що таке свобода») тут нема, є своєрідні притчі на цю тему. Одна така притча належить Тарасові Прохаську — одному з найцікавіших наших молодих прозаїків. Він назвав це романом, який ніколи не буде написано.
«Наприкінці сорокових років в Українські Карпати приїхала група студентів-ботаніків з якогось польського університету для літньої практики.
У цьому самому місці Карпат діяли дві сотні УПА... Одна сотня мала перейти на Захід, а інша — залишитися тут, прикриваючи відхід першої.
У тому самому місці Карпат рейдували ще винищувальний і спеціальний батальйони МГБ...
І от всі ці люди... зійшлися на невеличкому фрагменті Українських Карпат. У кожного були певні інтереси, підкріплені власними помилками. А найважливіше — усі переслідували і були переслідуваними. Втікали і доганяли. Шукали і уникали...
Сукупність протилежних інтересів привела до того, що... усі вважали групу студентів (єдину, котра була неозброєна і нічого, крім споглядання флори, тут не хотіла) основним об’єктом нападу і знищення. З різних причин, вслід за різними інтересами і помилками.
Одна ніч врешті звела їх у одному місці. Я не можу собі уявити, що може діятися у такій тисняві. Але знаю, що таке втікати, ховатися, доганяти і вистежувати у нічних літніх горах... коли не видно навіть того, на чому стоїш...
Мені казали, що це був, здається, найщасливіший момент Другої світової війни. Якимись невидимими перегукуваннями вояки різних сторін узгодили, що ті, на кого тепер всі полюють, — діти... Що ця земля вже сказиться, якщо прийме ще й їх.
Невідомо, як вони стримувалися до світання.
Але кажуть, що такої паради ще світ не бачив.
Коли стало ясно, коли усі побачили, як близько один від одного перебули цю ніч... убивці, котрі захищалися від убивць, скерували дула в небо. Командири невідривно дивилися в очі ворожим командирам і на своїх найнервовіших вояків.
Студенти... взяли свої наплечники і промарширували між арміями, все ще боячись випадкового пострілу. Їм треба було додому. Армії ще ненадовго залишилися у горах. Армії, отруєні надією.
Мене запевняли, що у тому місці потім ніхто не знайшов жодної гільзи. Не було навіть з чого свищика зробити.
А всюди ж гільзи можна було збирати мішками».
...Скоро всеукраїнська презентація книжки, й читачі обласних центрів самі зустрінуться з авторами «Нервів ланцюга».
