Світ так улаштований, що якась надприродна сила старанно підтримує рівновагу стосунків між людьми. Вона не благоденствує, а виправляє помилки боляче, особливо для винуватців. Її втручання не мине Україну, де за роки суверенітету людей розсунуто на полюси: на одному — в маслі купається жменька тих, що «прихватизували» народне добро; на протилежному — бідують обібрані народні маси. Чи не найгірша ситуація в селах, мешканці яких сяк-так перебиваються, в основному за рахунок пенсій старих.

Саморуйнація

Така суспільна піраміда нестійка. Якщо її вчасно не реконструювати, то вона впаде при найменшому громадському збуренні й покалічить не лише своїх наївних творців. Небесна канцелярія обліковує все: і добро і зло. Настане день, коли Всевишній воздасть по заслугах кожному з тих, хто у вік генетики і технологій, спираючись на які інші народи сягають казкових вершин урожайності та продуктивності, знищив українські ниви і ферми, безсоромно потягши нас у світи жебрати хліба.

Пересічний громадянин Європи, у союзники до якої набиваються ці політичні підпанки, навряд чи й повірить у можливість такої саморуйнації. Скоріше спише це на пробуджений рудимент дореволюційної Росії, коли ледачкуватий селянин, не дбаючи як слід про хліб, перед весною вішав на плечі жінці й дітям латані торби і посилав старцювати. Таке явище мало назву «піти в кусочки». Я ж упевнений, що в нас не ожив рудимент, а озвірів згубний вірус, підсунутий чужими «благодійниками» нашим необізнаним з азами політичної гігієни «реформаторам». Подібним способом недавно американцям розсилали у конвертах порошок сибірки. Але горді й високоорганізовані Штати вмить припинили брутальні витівки.

Нині оті горе-реформатори байдуже, ніби якісь випадкові зайди, кажуть, що Україні до нового урожаю не вистачає 3,9 мільйона тонн, або половини, продовольчого зерна, що завдання з його імпорту не виконується, що у 13 областях його запаси менші од половини річної потреби. А то переможно рапортують, що вже декілька днів у державі з’їдається хліба менше, ніж надходить із-за кордону. Не хотілося б пророкувати сумні перспективи, але коли йдеться за благополуччя і спокій 48-мільйонного народу, не можна по-страусячому ховати голову в пісок.

Українці — хлібороби з діда-прадіда, тож добре знають, що осінні протяги в порожніх засіках віщують весняне нормування хліба. Не доведи Боже повернутися в роки кінця хрущовського оптимізму, коли за домішаним кукурудзою й горохом хлібом стояли довгі черги. При вбогій компетентності й зажерливості нинішнього чиновництва, низькій виконавській дисципліні політичний вибух може бути надмірно гучним. Вірогідно, що нинішня метушня урядовців і обласних адміністраторів довкола цін на хліб, замість того щоб отямитися й рішуче братися за виробництво зерна, невдовзі кваліфікуватиметься як злочинна службова недбалість.

Та й за що купляти за кордоном майже чотири мільйони тонн пшениці і жита? Для цього потрібно близько 600 мільйонів американських доларів. У бюджеті коштів катма. Не чув, щоб хтось поспішав давати нашому уряду такий величезний кредит. Та й чим його повертати? Але знаю, що правилом «голод не тітка» негайно скористаються продавці. Уже осінні торги зерном показують, що вони за здирницькою ставкою братимуть за кожний шматок хліба. У діловому світі невблаганно діє закон «бариш або програш», тому іноземні і свої бізнесмени щадити недбалих не будуть. Людські копійки наростаючим потоком попливуть від прилавка і каси хлібного магазину на пекарню, звідти на млин, потім у портовий елеватор і осядуть в іноземних банках. Таким чином, з внутрішнього обороту, що стимулював роботу багатьох галузей економіки, відійде три з лишком мільярди гривень.

Світова практика і наш іще не забутий досвід переконує: якби урядовці були патріотами, далекоглядними господарниками і здібними організаторами, то краще дали б селянам на три мільярди гривень оборотних коштів і пільгових кредитів для вирощування зерна, виготовлення комбікормів та годівлі худоби і птиці. Ці вкладення за єдиний рік повернулися б десятьма мільярдами гривень. При розумному коригуванні аграрної політики таке разове фінансове вливання стало б поворотом від розвалу до інтенсивного розвитку села, бо відкрило б понад півмільйона повноцінних робочих місць.

Україну від біди не врятує ні Євросоюз, ні Світовий банк, ні Єдиний економічний простір. Могутність кожної держави створюється лише працею її громадян. Нагадаю, що в радянські часи в агропромисловому комплексі України працювало майже 5 мільйонів чоловік при середньомісячній зарплаті 300 карбованців, або 400 доларів США за тодішнім курсом. Щоб упевненіше працювалося в основних галузях, 440 тисяч чоловік обслуговували соціальну сферу села. Коли ж унаслідок «реформ» селяни, та й не тільки вони, втратили роботу і заробіток, то люди почали вимирати і тікати. За роки державної самостійності чисельність населення України зменшилася з 52 до 48 мільйонів. Та ще з тих, що залишилися в живих, 7 мільйонів найактивніших осіб розбрелися по наймах до інших народів і своїм трудом збагачують чужі держави.

Шановний читачу, вдумайтеся над двома колонками сухих цифр, що показують зміну обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. Вони неспростовно свідчать про те, що в Україні змарновано майже дві третини надбань. Злидні вдерлися до кожного двору, кожної родини. Селянина, як після війни, залишили без грошової оплати праці.

Отой лівий стовпчик, що у статистиці захолонув аграрною вершиною України, для мене, як і тисяч недавніх трудових колективів, залишається пам’яттю про розумну організацію справи і самовіддану працю колгоспників, робітників та інтелігенції. Тоді я був Міністром сільського господарства і заступником Голови Ради Міністрів УРСР та ще членом ЦК Компартії України і достеменно знаю, яку наполегливу й послідовну організаторську роботу проводили партія та уряд для здолання таких висот, адже тільки за єдину п’ятирічку валовий збір зерна зріс на 10,4 мільйона тонн. Тому тепер не можу байдуже спостерігати, як невігласи шельмують умілих людей і руйнують здобутки не одного покоління трудівників.

Біди не від морозів

і посух...

Переконувати когось в істинності прогнозу результатів 2003 року не братимусь. Реформатори, мабуть, побоюючись відповідальності за наслідки своїх діянь, спотворили систему звітності. Колись її первинними документами були дані, що скріплювалися підписами керівника і бухгалтера господарства. Тепер усе розраховують у районних і обласних владних структурах. Там і визначили, що у 20 мільйонах тонн зібраного зерна є 6 мільйонів тонн кукурудзи. Практика свідчить, що для доведення кожної тонни її зерна до стандартної вологості 14% в середньому потрібно 200 літрів дизпалива по 1,7 гривні за літр. Спробуйте знайти переконливу відповідь на питання, де при сільських злиднях знайшлися 2 мільярди гривень на сушку зерна кукурудзи.

Нинішні біди не від морозів чи посух, які були й будуть у всі віки, а від наївності тих, хто придуркувато взявся під чужу підказку міняти усталений уклад сільського життя. Щоб селяни, а з ними і все населення держави, краще жили, потрібно дотримуватися елементарно простих, зрозумілих кожному дій: гарно обробити й удобрити землю, засіяти її добірним насінням, у період вегетації захистити від шкідників і хвороб, а де є зрошення — поливати, вчасно зібрати і надійно скласти урожай та виробити із сировини продукти харчування. Ця здобута цивілізацією інтернаціональна істина не підвладна географічному положенню чи расовій приналежності, політичним системам чи формам власності і господарювання. Внутрішня стабільність і міжнародний авторитет держави вирішальною мірою визначається достатком якісного харчування для своїх громадян і її вагомістю на світовому продовольчому ринку.

Головна турбота влади, яка по-справжньому піклується про зміцнення держави і добробут народу, — настійно дбати про науковий прогрес, розвиток селекції, насінництва, механізації, хімізації, меліорації земель, бази харчової промисловості та дотримання взаємовигідних стосунків між аграрниками, виробниками матеріально-технічних ресурсів і споживачами продовольства.

Шановний читачу, напрямок і хід реформ свідчить, що нинішня українська влада цими непохибними постулатами не керується. Вона знищила світознаний Харківський тракторний завод, який щорічно випускав понад 100 тисяч тракторів, Тернопільський завод буряко- і Херсонський завод кукурудзозбиральних комбайнів. Звела нанівець потужності Одеського заводу грунтообробних агрегатів, Львівського — машин для внесення добрив і Кіровоградського заводу сівалок, а також унікальну ремонтну базу сільгосптехніки. Неоглядні гори унікального обладнання і сучасної техніки металобрухтом спливли за кордон.

До рук якихось утаємничених спритних осіб, подейкують, в основному іноземців, влада передала всі п’ять хімкомбінатів, які щорічно виготовляли 4,5 мільйона тонн мінеральних добрив (у діючій речовині). Тепер майже вся їхня продукція відвантажується за кордон, а бариші розкладаються по чужих кишенях. Багаторічна практика показала, що внесений в українську землю один центнер добрив забезпечує прибавку 5 центнерів зерна. Арифметика «хімічного бізнесу» проста і сумна. Якщо на міжнародному ринку тонна мінеральних добрив коштує в середньому 100 доларів, то пшениці — принаймні у півтора разу більше. Та ще візьмімо до уваги, що собівартість українських мінеральних добрив нижча, ніж європейських. Адже нікому і в голову не прийде дати нашому працівникові зарплату в півтори тисячі євро на місяць чи вимагати поставити суперсучасні природоохоронні споруди.

Виведено з ладу більшість безцінних іригаційних об’єктів. Із зрошуваних у роки соціалізму 2,5 мільйона гектарів у цьому посушливому році поливалося лише 750 тисяч гектарів. Якими ж безшабашними треба бути, щоб без докорів совісті і тремтіння рук на мільйоні гектарів знищити і віддати в металобрухт тисячі кілометрів трубопроводів, десятки тисяч дощувальних машин і насосних станцій! Масштаби руйнації жахливі: із 35 тисяч дощувальних машин до числа діючих належить тільки 9 тисяч. Для повноти оцінки «здобутків» нинішнього чиновництва не зайво пригадати, що при будівництві один гектар зрошення обходився народові в 3500 натруджених карбованців, або, за тодішнім курсом, майже 4000 доларів США. Маю підстави стверджувати: якби на зрошенні дбайливо вирощувалося хоча б півтора мільйона гектарів пшениці, то морози не стали б нищівною грозою, і держава була б гарантовано забезпечена власним продовольчим зерном.

Великою помилкою є і те, що селян, виробників сировини, ізольовано від переробних та харчових підприємств, що від співвласнення ними усунуті навіть трудові колективи харчовиків. Під маскувальним закликом шукати ефективного господаря до рук спритних ділків (як правило, наближених до владників) віддано елеватори, млини, комбікормові й цукрові заводи, молоко- і м’ясопереробні підприємства. Спливно немало часу, але майже всі вони не повернулися на звичні для років соціалізму показники, не кажучи про забезпечення проектних потужностей.

Одним пісний борщ, іншим хатинки

у Швейцарії

Недавно депутатському корпусові стали відомі такі підсумки приватизації. Дві третини промислових підприємств реальною вартістю мінімум 10 трильйонів гривень віддано утаємниченим власникам за 6 мільярдів гривень. Прибутки цих підприємств раніше надходили до загальнонародної казни. Тепер — з кожної тисячі гривень прибутку тільки 300 гривень у вигляді податку йде до державного бюджету, а 700 гривень пливе на особисті рахунки олігархів, переважно за кордон. Тому одні їдять пісний борщ без хліба, а другі, казячись із жиру, купляють «хатинки» у Швейцарії, вілли на Кіпрі чи екзотичних футболістів.

Підсумовуючи ці думки, нагадаю, що в роки, коли ритмічно зростала економіка, в середньому на кожне із 28 тисяч сіл припадало 15 тракторів, 12 вантажних автомобілів, 3 зерно-, по одному кукурудзо- і бурякозбиральному комбайнові. Щорічно десяту частину техніки обновляли. На кожний гектар ріллі вносилося 150 кілограмів діючої речовини мінеральних та 9 тонн органічних добрив. Так, енергоозброєність наших селян була слабша, ніж в економічно міцних державах. І якістю наша техніка поступалася іноземній. Але неспростовною правдою залишиться те, що до приходу на владний олімп фантазера Горбачова Комуністична партія і Радянський уряд докладали багато дійових зусиль для скорочення цієї різниці.

На жаль, з перших днів українська влада, яку уособлювали Кравчук, Фокін і Плющ, на село поглянула скоса, знехтувала його нагальними потребами, віддала на поталу експериментаторам із замороженим почуттям відповідальності та відсутністю патріотизму. Вони і ведуть до того, що невдовзі на село залишиться два стареньких трактори і на два села — один комбайн. Про мінеральні добрива і гній забудеться. Уже сьогодні людям, за невеликим винятком, нема чим обробляти землю, про що свідчать неозорі масиви роками не ораних угідь, кількість яких фахівці оцінюють у 8—10 мільйонів гектарів. Частина фермерів відмовляється від наділів.

Належно не оснащений засобами виробництва селянин потрапляє у повну залежність від примх погоди. Навіть на родючих українських грунтах примітивна агротехніка не може забезпечувати валові збори зерна більші за 25 мільйонів тонн. А хліб — усьому голова, бо визначає загальний рівень господарювання. Дефіцит фуражу повністю покладе на лопатки тваринництво. До речі, тільки за поточний рік безгрошів’я змусило селян вирізати 400 тисяч корів, зменшивши основні виробничі фонди на 1,5 мільярда гривень. Виручка за м’ясо і шкури пішла на нафтопродукти. На скільки вистачить тих 4,5 мільйона корів, що ще залишаються на фермах і у хлівах?

При таких жалюгідних результатах і тривожних тенденціях марно тішити громадськість імітацією діяльності зі стримування цін на хліб. Доки руйнівна аграрна політика не зміниться на конструктивну, ціни ростимуть на все, а найвідчутніше — на м’ясні, молочні продукти і яйця. Більшість людей змушена буде харчуватися вирощеними на городах картоплею та овочами, ощадливо политими олійкою.

Коли суспільство, як і окрема людина, здолає значний відрізок шляху до визначеної мети, то починає усвідомлювати, що на неї чекає в кінці. Подумки пройдімо курсом аграрної реформи. Пригадаймо, що спершу її затійники переконували громадськість, що в Україні не вистачає продовольства, і вони знають, як збільшити його обсяги. Для цього, по-їхньому, лише слід підвищити зацікавленість селян у результатах своєї праці, передавши їм у власність землю і засоби виробництва. Тоді приватне господарювання ліквідує ненависну планово-адміністративну економіку, натомість утвориться вільний ринок, на якому продаватиметься і куплятиметься омріяне благо. Мовляв, чоловіче, почнеш жити, як європейці чи американці: без мороки продаси лишки і без черги купиш, що душі заманеться.

З прірви нинішнього убозтва видно тільки те, що новоявлені поводирі стелили м’яко, а ложе вийшло скособочене, з густими шпичаками, ніби для гартування спартанських рабів. Спокою на ньому не знайде ніхто ні в ясний день, ні темної ночі. Проти культивованої адміністрацією демократичної влади бездушності, жорстокості та здирництва навіть перегини командної системи видаються дитячими пустощами. Принаймні тоді на кожного кривдника людина могла знайти управу.

Тепер же навіть мені, народному депутатові, недавньому Голові Верховної Ради, не просто відшукати відповідь на неймовірне дійство мого покоління. Свідомо чи простодушною некомпетентністю наших владників розтрощено агропромисловий комплекс України, один із найпотужніших, якщо не найпотужніший, у Європі? Бачу, що здійснюється це не спонтанно, а ніби за чиїмось стратегічним планом.

Спершу українських аграрників відтерли від російського ринку, куди ми десятиліттями поставляли на 4—5 мільярдів доларів цукру, м’яса, молока, яєць, овочів, фруктів і напоїв. Одночасно з цим учинили розгардіяш на внутрішньому ринку, щоб ніхто не знав ні потреби, ні наявності продовольства. У декілька разів підскочили ціни на паливно-енергетичні ресурси, якими вмить почали торгувати спритники. Потім знищили цукроваріння, промислове птахівництво і тваринництво, чиїсь невидимі руки поцупили заводи мінеральних добрив. Але ще селяни трималися гурту в колгоспах, а гуртом, як відомо, можна набити і батька. Щоб цього не сталося, колгоспи ліквідували. Здається, що, побоюючись невдоволення селян, робилося так, щоб їхня войовничість згасала у місцевих конфліктах.

Коло почало замикатися. В селі не стало роботи і грошей. З одного боку, нема за що купляти техніку, а з другого — кому і що ж нею робити? Колгосп доживає, а фермер ще не вилазить з колиски і невідомо, чи він узагалі триматиметься на ногах. Тільки-но заклякли вітчизняні заводи сільського машинобудування і стали дозрівати посіви хлібів, а тут чужоземні «добродії» — даємо вам у кредит комбайни. Комбайн нашому (американському чи німецькому) фермерові коштує 150 тисяч доларів, вашому продамо за 200 тисяч, а як гроші заплатите не відразу, а через 10 років, то з процентами повертатимете 270 тисяч доларів. Такі ж пропозиції надійшли по тракторах, плугах, сівалках, обприскувачах, обладнанню харчових підприємств. Словом, по всій техніці.

Земля за безцінь

Реалії сьогодення такі: селянин господарем не став, бо нема грошей, засобів механізації й хімізації, насіння, складських приміщень. Він марно захищається від добре згуртованих банкірів і купців, послуг спустошливого агросервісу. У нього формально є лише клаптик благодатної української землі, уже забраної за безцінь орендатором. За Конституцією вона належить народові, який має владу й армію, щоб боронити цілісність держави. Приклад не за горами. Тільки-но росіянам заманулося посягнути на піщаний острівець Тузла площею в один колгосп, наші прикордонники вмить обнесли його колючим дротом, пригрозили агресорам автоматами і навичками рукопашного бою. Телебачення показало світові «українську силу і рішучість».

У мене немає сумніву, навіщо всупереч Конституції депутати-олігархи, що входять до так званої більшості у Верховній Раді, силоміць проштовхнули Земельний кодекс, яким з 2005 року дозволяється торгівля землею, а зараз намагаються заснувати іпотечний банк, який відбиратиме у боржників земельні наділи. Люди з неправедними грішми створюють можливість для скупки землі в бідуючих селян. Працювати на ній вони ніколи не будуть. Вірогідно, що на етапі підготовки до вступу в Євросоюз до нинішнього кодексу внесуть поправку, якою дозволятиметься продаж землі іноземцям, як зазвичай прийнято в Євросоюзі. Західні підприємці, знаючи толк в аграрному бізнесі, з охотою куплять унікальні землі і візьмуть наших селян у наймити. Олігархи ж знімуть свої «страждання»: легалізують божевільні капітали.

Поважаю американців і їхніх ділових союзників за прагматизм, за уміння передбачати, розраховувати і твердо йти до визначеної мети. Уряди таких держав, скажімо, ніколи не підтримуватимуть бажання іноземця вирощувати у себе пшеницю. Але завжди з задоволенням прокредитують того, хто куплятиме пшеницю у них. Скажіть, на милість Божу, з якої це ласки уряди США, Канади, Швеції і правління Світового банку виділили урядові України 205 мільйонів доларів на видачу кожному селянинові актів міжнародного зразка на землеволодіння та встановлення меж на полях? Ймовірна відповідь така: межа — не державний кордон, її захищатимуть не озброєні прикордонники і не згуртований трудовий колектив, а здаватимуть поодинці геть обібрані селяни. Неспростовні юридичні документи захищатимуть іноземного покупця у всіх судових інстанціях. А чи довго залишатиметься суверенним народ, що живе на чужій землі?

Які б солодкі слова не текли з уст урядовців та їхніх учених поплічників, факти неспростовно свідчать про те, що основною метою затії, названої аграрною реформою, є не збільшення виробництва, підвищення якості продовольства і покращення життя селян, а плавний перехід унікальних українських чорноземів від селян до олігархів, а потім — до кмітливих іноземних підприємців. Вони добре розуміють, що нинішній рівень генетики й агротехнологій дає змогу на території України виробляти понад 100 мільйонів тонн дешевого зерна та багато іншої продукції. При такій передислокації вагома частина виснажених високими врожаями і пересичених хімікатами європейських земель могла б перепочити під медоносами, екзотичними рекреаційними площами, полями для гольфу, спортивними майданчиками.

Віки вирівнюють горбики численних могил багатьох чужинців, що зі зброєю в руках посягали на українську землю. Часи примітивних бійок минули, але закон боротьби між видами і расами залишається вічним. Кожне покоління має усвідомлювати, що з розвитком цивілізації в міжнаціональних стосунках мета не змінюється, а лише вдосконалюються методи її досягнення. Душа моя болісно сприймає руїни агропромислового комплексу, а розум підказує, що треба наполегливо вчитися у тих, хто запрограмував і зумів через систему радників бездоганно організувати його розвал. При відвертому спілкуванні з такого рівня стратегами і тактиками збагачуєшся безцінним досвідом, який послужить добром для прийдешніх поколінь.

Другий напрямок оздоровлення еліти суспільства — сміливо показувати народу тих співгромадян, які не лише сліпо виконують підступні чужі поради, а й хвацько тиражують власні глупства. Авторами і натхненниками нинішньої руйнівної аграрної реформи є заступник голови адміністрації президента П. Гайдуцький і директор Інституту аграрної економіки П. Саблук. Випадково піднявшись до владних висот, вони настільки втратили почуття реальності, що за успіхи в реформуванні села висунули себе на здобуття державної премії. Разом з істинним аграрником, народним депутатом, двічі Героєм Соціалістичної Праці О. Парубком в газеті «Сільські вісті» ми рішуче виступили проти такого святотатства. Наші аргументи та обурення інших фахівців виявилися переконливими, бо клопотання відкликали.

Мабуть, побоюючись наближення справедливої оцінки наслідків своїх діянь, П. Гайдуцький у вересні цього року в опублікованій газетою «Урядовий кур’єр» статті «Аграрна реформа: міфи і істина» намагається перекласти свою тяжку вину на керівництво агропромисловим комплексом Радянської України, що я сприймаю як особисту образу. Мовляв, він, реформатор, ніяк не може вирівняти структурні перекоси, залишені командно-адміністративною системою. Буцімто потребу в техніці тоді визначали, виходячи з екстенсивних показників; ферми і комплекси будували, не піклуючись за продуктивність і ефективність; виробництво взагалі не скоординовувалося з поселеннями. А клуби, бібліотеки, дитячі садки, лікувальні заклади, будинки побутового обслуговування були надміру соціалізовані і в ринкових умовах непотрібні.

Коли я бачу, як «прозрів» П. Гайдуцький, колишній ревізор контрольно-ревізійного управління Міністерства сільського господарства УРСР і член міністерської первинної парторганізації, як безпощадно «викриває» помилки міністра, то мимоволі зринає думка: а чи принагідно він не перекладатиме відповідальність за свої промахи на Л. Кучму, коли той стане екс-президентом? Та Бог з ними, тими Гайдуцькими і Саблуками. Їхні гріхи — їм і замолювати.

Головне завдання — рятувати агропромисловий комплекс від подальшої руйнації. Як на мене, то ця справа ще не безнадійна. Те, що при вмілому керівництві в нинішніх умовах можна повернути велику галузь від падіння до розвитку, довів призначений на посаду міністра транспорту Г. Кірпа. Він рішуче відділив від залізничників нахлібників-посередників, вивільнені кошти спрямував на розвиток дорожнього господарства, і українська залізниця запрацювала краще, ніж у радянські часи.

Агропромисловий комплекс може зводитися на ноги тільки через кооперування власників землі, засобів виробництва, сервісних і харчових підприємств, торговельних організацій в межах сіл, міст, районів, областей і держави. Про перспективність цього напрямку красномовно свідчить діяльність понад 1800 виробничих сільськогосподарських кооперативів, які за рівнем господарювання, як правило, перевершують приватні господарства.

Так, ордена Леніна сільськогосподарський кооператив «Летава» Чемеровецького району Хмельницької області зберіг найкраще від колишнього знаменитого колгоспу. Тут для всіх знаходиться робота із зарплатою у 300-600 гривень на місяць. Велика частина молоді залишається у селі, кооператив за свої доходи навчає майбутніх спеціалістів і робітників. У селі діє палац культури, де є бібліотека, гуртки художньої самодіяльності, балетна студія. Будується критий спортивний манеж, розширюється сільський музей та інші споруди.

Уможливлює це належно організоване виробництво. Урожайність зернових тримається стабільно на позначці 50-60 центнерів, цукрових буряків — 450-500 центнерів, удій від кожної корови —близько 5500 кілограмів. За минулий рік кооператив мав понад 2 мільйони гривень прибутків. А тримається село талантом свого голови М. Шаповала, який третій десяток років очолює господарство. Аналогічні результати і в кооперативі «Батьківщина» Котелевського району Полтавської області, де віддавна головує О. Коросташов. Наперекір реформаторам, такі міцні господарства є орієнтирами для дрібних землевласників у всіх регіонах. Важливо їм дати пріоритетний статус, доступні кредити і лояльний сервіс.

Саме над цим ми з колегами і починаємо активно працювати.

Олександр ТкаЧенко,народний депутат України,доктор економічних наук.