Охтирські зустрічі

Охтирка зустріла лагідним, але трохи прохолодним осіннім днем. Знайомство з міським головою Іриною Демченко запізнилося буквально на один день. Напередодні пані Ірина відзначила день народження. Але ми цього не знали.

А коли, переступивши поріг її кабінету, побачили на столі розкішний букет червоних троянд, здогадалися.

— Було, — досить стримано відповіла міський голова, ніби натякаючи, що приймати чергові поздоровлення, які неодмінно посиплються, для неї не є такою вже й великою радістю.

Один із нас все-таки комплімент сказав: в Україні, мовляв, лише три чи чотири жінки обрані міськими головами.

Пані Ірина зосереджено глянула на автора компліменту і відповіла:

— Я знаю парламент, де багато років підряд більшість становлять жінки, але жінкам у цій країні жити легше не стало. Ідея, щоб у партійних списках на майбутніх виборах до Верховної Ради було встановлено квоту для жінок, не нова. Директивна квота для жінок була і за радянської виборчої системи. На якомусь етапі вона, можливо, матиме сенс. Але тільки на короткочасному. І чоловік, і жінка передусім мають довести своє право займати і виборні, і відповідальні посади.

Цим пані Ірина вичерпала тему гендерної політики і ми перейшли до нагальніших проблем.

Ірина Демченко перемогла на виборах під знаменом блоку «Наша Україна» всупереч великому небажанню владних структур і в області, і вище. Охтирці її добре знали, бо після закінчення з червоним дипломом економічного факультету Ворошиловградського машинобудівного інституту понад 10 років працювала на найбільшому підприємстві міста — заводі «Промзв’язок» (нині ВАТ «Нафтопроммаш»), і стільки само в міському центрі зайнятості. Важко припустити, з якої відстані ще можна бачити ближче, як живуть охтирці та що їм заважає жити краще.

На запитання, як їй співпрацюється з тими, хто бажав іншого міського голову, адже це завжди так складно, пані Ірина відповіла:

— Я намагаюся працювати так, щоб міській громаді було найбільше користі від моєї праці, яка щоденно триває набагато більше як 12 годин. А мої політичні уподобання — це мої уподобання.

Людині, яка вперше потрапить до Охтирки, неодмінно розкажуть байку, що нібито Катерина ІІ, подорожуючи до Криму, переїжджала через місток на річці Ворскла, побачила в ньому дірку та злякано вигукнула «ах, дырка», давши таким чином назву Охтирці. Хоча дуже сумнівно, що колишня німецька принцеса знала це російське слово. Тим паче, що козацький Охтирський полк, який захищав кордони України і Росії, було засновано ще в 1665 році, коли до появи імператриці на світ залишалося більше, ніж півстоліття.

Ця байка досить популярна у місті, щоб не згадати про неї. Однак тим, хто ніколи не був у цьому затишному містечку і навряд чи колись сюди потрапить, не менш цікаво дізнатися про нинішню Охтирку. Місто тримається на 12 найбільших промислових підприємствах, котрі спочатку, як скрізь в Україні, провалилися в безодню реформ, а тепер вибираються, поволі набираючи темпи. Звичайно, журналістам завжди хочеться побувати скрізь і побачити якнайбільше. Але визначилися так: зустрітися з колективами, які перебороли кризу і мають гарні перспективи, а також з тими, хто на півдорозі до цієї мети, та з тими, котрі хочуть цього та не можуть.

Насамперед треба відзначити, що головна галузь промисловості міста — нафтогазовидобувна. Управління «Охтирканафтогаз» видобуває 41 відсоток української нафти з конденсатом, що було для декого з нас справжнім відкриттям. Нині охтирці здійснюють розробку 22 нафтових і газових родовищ у Сумській, Харківській, Полтавській та Чернігівській областях. Геологорозвідувальні роботи останніх років засвідчили надзвичайну перспективність цих районів. Про це свідчить такий показник: середньорічний приріст запасів нафти і газу загалом по Україні за останні роки становить 82,1 тонни умовного палива на 1 метр буріння, а в районі робіт нафтогазовидобувного управління «Охтирканафтогаз» цей показник — 190 тонн на 1 метр. Тож перспективи на майбутнє тут вселяють тільки радість. Але це окрема тема, яка заслуговує й окремої розмови. У неї заглиблюватися не станемо. Зазначимо лишень, що «Охтирканафтогаз» — солідний донор міського бюджету та ще опора й надія майже півторитисячного колективу заводу «Нафтопроммаш», підприємства, яке вибралися з лабетів кризи і нині на півдорозі до тих вершин і здобутків, котрі колектив мав до 1991 року.

Колишній завод «Промзв’язок» союзного підпорядкування, де працювало три тисячі робітників, мав багату трудову біографію, яка не вміщається навіть у заводському музеї, що нині занедбаний. Основним профілем продукції заводу було поштове та лінійно-кабельне обладнання і вироби для телефонного зв’язку, машини для механізації обробки поштової кореспонденції, різноманітні транспортери аж до поштових скриньок. Звісно, що технологи і конструктори цей асортимент весь час розширювали та вдосконалювали, включно до виготовлення антен радіорелейного зв’язку, які успішно працюють досі. Коли до цього додати, що технікою охтирського «Промзв’язку» обладнано поштамти Києва, Харкова, Одеси, Мінська, Риги, Тбілісі, Алмати, Новосибірська та багатьох інших міст, а експортували її до 29 країн світу: Індії, Індонезії, Афганістану, Пакистану, Ірану, Монголії, В’єтнаму, Куби, Чехії, Польщі, Румунії, Болгарії, Угорщини тощо, то можна уявити, що промзв’язківці були героями у своєму місті і їх мало не носили на руках.

І раптом все це розвалилося. Експортні зв’язки обірвалися, а внутрішні замовники в особі держави, для яких нова техніка зв’язку була хоч і вкрай потрібна, опинилися на роздоріжжі і без грошей. В результаті ситуація склалася хоч і типова для кризових явищ, але від того не менш ганебна: працівникам перестали платити зарплату. Заборгованість зростала, як снігова лавина, кваліфіковані робітники зі слізьми на очах забирали трудові книжки, шукаючи кращої долі та поповнюючи лави безробітних. Чим би це все закінчилося, гадати не треба: «Промзв’язок» збанкрутував би і його розікрали б. Та знайшлися рятівники.

У нинішньому році промзв’язківці відзначатимуть своєрідний ювілей — десятиріччя другого народження. Саме 11 грудня 1993 року розпорядженням Кабміну «Промзв’язок» було передано до сфери управління Держнафтогазпрому.

— Шлях відродження підприємства, — каже міський голова Ірина Демченко (на якому вона, нагадаємо, працювала понад 10 років), — тернистий. Завод став ВАТ «Нафтопроммаш». Головний напрямок —виробництво техніки для нафтогазової промисловості.

Входження в нафтогазовий комплекс України заводчанам далося не просто. Передусім новий етап у діяльності підприємства вони пов’язують з тодішнім директором «Промзв’язку», заслуженим працівником промисловості України Миколою Казбаном, котрий тонко відчув, на якому напрямі можна ефективно використати досвід і уміння промзв’язківців. У Держнафтогазпромі вирішили одразу взяти бика за роги і запропонували виготовити найголовніший виріб — верстат-качалку. На це претендували інші конкуренти — Дніпропетровський та Ново-Краматорський машинобудівні заводи, але тендер виграв «Промзв’язок».

Тепер це історія, наповнена хвилюючими сторінками. Бо тільки «технарям» зрозумілі сотні недоспаних ночей над кресленнями, на дільницях і в цехах, де освоювали нове литво, зварювальні роботи, складання вузлів і агрегатів. Хвилюючий момент настав, коли готова качалка запрацювала на Бугруватському родовищі, де й успішно пройшла випробування.

А в червні нинішнього року заводчани склали соту качалку СК 12. Голова правління ВАТ «Нафтопроммаш» Віктор Марущенко на цьому святі сказав: «Це — наш загальний успіх, наша загальна гордість». А бригадир слюсарів-складальників цеху № 5, де народжувалася сота качалка, В. Дульський передав це почуття в заводській багатотиражці поетично: «Я з моїми товаришами по бригаді склав уже не один десяток цих качалок. І виявляється — це вже сота! Аж дивуєшся — наче гай засадили. Іноді їдеш на Бугрувате або Лутище на рибалку і бачиш, як качають наші качалки українську нафту. На серці стає радісно».

Однак це хоч і славні, але лише окремі фрагменти становлення охтирського «Нафтопроммашу», де ще є безліч нерозв’язаних проблем. Нині охтирці пропонують нафтогазовидобувачам, крім верстатів-качалок, підігрівачі нафти трубопровідні автоматизовані, комплект обладнання для буріння та підготовки і циркуляції бурових розчинів — загалом 40 найменувань нової техніки. Важливо, щоб керманичі нафтогазовидобувної політики, а, особливо «Укрнафта» та «Укргазовидобування», менше дивилися в бік постачальників імпортного обладнання, а більше турбувалися про вітчизняного виробника.

— Сьогодні, — каже міський голова Ірина Демченко, — на «Нафтопроммаші» заборгованість із зарплати становить ще значну суму — 1 млн. 200 тис. грн. Це —спадщина тих гірких часів, які довелося пережити промзв’язківцям. Але півдороги до відродження колектив уже подолав.

У цехах ВАТ «Охтирсільмаш» було холодно. На цьому, колись також провідному, підприємстві складали агрегати для кормовиробництва, дробарки, лінії з виробництва соняшникової олії, універсальні сівалки тощо. Працювало на «Сільмаші» півтори тисячі робітників та інженерів. Тепер залишилося 150. Зустрічалися ми з сільмашівцями у «червоному кутку» — світлій, просторій залі, розрахованій десь на 200 осіб, не роздягаючись, як і господарі.

Головний інженер Володимир Пелих розповідає, що, опинившись без замовлень, вирішили втілити такий проект: брати в Канаді старі комбайни, тут їх рихтувати і пропонувати на ринок. Але коли канадці приїхали і переконалися, що селяни бідні і їм не до комбайнів, від співпраці відмовилися. Натомість підказали інший варіант співробітництва: з 1981 року одна з югославських фірм за французькою ліцензією випускає пневматичні сівалки, які себе добре зарекомендували у Європі.

Два роки тривали переговори. Представники фірми вивчали можливості охтирців, кваліфікацію робітників, ринок збуту. Нарешті в 2000 році сільмашівці з поставлених комплектуючих склали дві сівалки. Одну продали в Шевченківський район Харківської області, а другу придбала фірма «Косовщина», що на Сумщині. Сівалки зарекомендували себе відмінно. Порівняно з іншими вітчизняними, охтирські точніші та витрачають менше насіння. Замість п’яти кг насіння буряків на один гектар, наприклад, вони витрачають 3,5 кг. Сівалка універсальна: сіє буряки, соняшник, сою тощо. Вартість за лізингом — 71 тис. грн.

— Ціна могла б бути нижча, якби більшість вузлів ми робили самі, а не складали з привезених, — каже головний інженер. — Партнери на це поки що йти не хочуть, бояться, що не матимемо збуту. Ставлять умови: зробіть таку сівалку з вузлів 50:50, ми випробуємо, а тоді побачимо, хоча для цього маємо всі умови і відповідну кваліфікацію».

Нинішнього року на заводі виготовили 11 таких сівалок. Обійшли всі банки, щоб взяти кредит. Скрізь відмовили. Один лише «Дніпрокредит» ризикнув, дав 830 тис. грн. під 23 відсотки. Під заставу взяв усе заводське майно, вартість основних фондів якого — 18 млн. грн. До 26 грудня кредит треба повернути.

— Розрахуєтеся?

— Сподіваємося, бо сім сівалок купують у Чернігівській області, а чотири — в Сумській. Але прибуток, на який розраховували, з’їдять відсотки за кредит.

Випускають тут ще малопомпові агрегати для тваринницьких ферм, але ферм стає дедалі менше, тому переважно техніку купує Білорусь.

Налагодили виробництво жаток-чесалок. Це передова австралійська технологія. Жатки на жнивах зчісують тільки колоски, які потім обмолочуються. Солома прибирається окремо. Заощаджується все: час, пальне, менші втрати зерна, забезпечується висока якість жнив. Та кому це потрібно?

Хоч як це прикро, але на такій сумній ноті довелося прощатися з охтирськими сільмашівцями. Коли хоч головою об стінку бийся, коментарі, як кажуть, зайві.

На під’їзді до ВАТ «Охтирський сиркомбінат» перед входом до головного корпусу майорять два державні прапори: український та російський. Це означає, що сиркомбінат — спільне українсько-російське підприємство, яке до приходу його директора Юрія Ситника так само лежало, а, може, ще й гірше, ніж нинішній «Охтирсільмаш». Проте цим двом різнопрофільним підприємствам дошкуляють однакові проблеми.

— Знищується поголів’я худоби, — непокоїться Юрій Ситник. — Підтримуємо тваринництво, як тільки можемо. Нині закуповуємо молоко по 95 коп. за кілограм. Платимо за максимумом.

Купили десять містких холодильників, які безплатно передали господарствам, що мають ферми.

Але це не рятує господарів. У них немає жодної копійки обігових коштів на відтворення тваринництва. Державі слід замислитися над кризою у тваринництві і якнайшвидше.

Нині — проблеми з хлібом, завтра можемо залишитися без молока, масла, сиру... А можемо...

Обличчя директора проясніло. Господар кабінету показав медаль, що вигравала золотавим блиском.

— Одержали на змаганнях, що проводилися за 1400 кілометрів від Охтирки! — не стримуючи радості, сказав він.

Раз на п’ять років Російський науково-дослідний інститут сироваріння і маслоробства влаштовує конкурс з якості сирів та масла серед країн СНД. Цього разу конкурс «Масло-сир—2003» проходив у старовинному російському містечку Угличі. В ньому взяли участь 177 сиро- та маслоробних заводів. Охтирці виставили сири «Російський», «Пошехонський», «Костромський», «Мармуровий» і здобули бронзову медаль та два дипломи за високу якість і асортимент.

— Перше місце завоювали алтайці, але ж там альпійські луки, — ніби виправдовуючися, каже директор.

Однак і без цього уточнення було зрозуміло, якого грандіозного успіху досягли охтирці у вирі нещадної конкуренції. Навіть в Україні обійти визнаних грандів сироваріння, таких, як пирятинці чи харків’яни, котрі також брали участь у конкурсі, — це вже неабияка перемога. А тут бронза у змаганні серед сироварів на неміряних просторах СНД.

— Перемога в конкурсі хоч і визначна подія, — розмірковує директор, — але все-таки це деталь. Нині працюємо над системою управління якістю за участю інспекторів із Росії. Основа — сертифікат якості, виданий Держкомітетом харчової промисловості та Держстандартом України. Впровадження системи управління якістю дасть можливість без ризику випускати всю продукцію підприємства з цим високим знаком.

— Не можна далі миритися з низькосортними сирами та маслом, які виробляють дрібні підприємства, що з’являються, як гриби після дощу. Вони встановлюють нижчі ціни, створюючи нездорову конкуренцію низькосортною продукцією високоякісним сирам. Держава має запровадити атестацію таких підприємств, — переконаний Юрій Ситник.

На комбінаті працює 480 сироварів. Вони вже забули, що таке заборгованість із зарплати. Хоча свого часу пережили цю біду.

Півтори гривні тут платять за обід. Хліб, сало, часник на столах — безплатно. У фірмовому магазині працівники купують сир і масло за собівартістю. Закінчують обладнання такого собі побутового мінікомбінату: стоматологічний кабінет, ательє, перукарня. Пообідати, пошити чи поремонтувати одяг, постригтися, полікувати зуби... Отже, можемо...

У нашій розмові з міським головою Іриною Демченко найболючішою темою виявився міський бюджет. В Охтирці 50 тисяч населення. Міський бюджет становить 28 млн. грн., 90 відсотків якого — прибутковий податок з громадян. Із міського бюджету майже три мільйони гривень казначейство забирає на користь дотаційних регіонів. І хоча з початку року місто запланованих податків не отримує, гроші в рахунок держави забирають справно.

— Зимуватиме місто з теплом, — каже пані Ірина, — хоча борги населення за комунальні послуги становлять 10 млн. грн. за міського бюджету 28 млн.

Голова вважає, що наші законодавці приймають багато популістських рішень. Так було, коли народні депутати виступили з ініціативою списати комунальні борги. В результаті платити припинили ті, хто робив це справно, і треба було докласти багато зусиль, щоб уладнати ситуацію.

Популістським рішенням вважає міський голова встановлення 13-відсоткового прибуткового податку.

— З огляду на окрему людину, можна почути, як це добре, — каже Ірина Демченко, а щоб забезпечити зарплатою лише бюджетну сферу, в Охтирці треба утворити 30 відсотків нових робочих місць до тих, що вже є. Але ж це зовсім нереально.

За заборгованість з населення можна по-справжньому спитати, коли зникне проблема з виплатою тієї самої заборгованості із зарплати. А нинішніми методами цього можна не досягти і через десять років. Не виплачують — подавайте в суд. Подали. Виграли. На керівника наклали штраф 255 грн., а зарплати як не було, так і нема. Пішли писати скарги, включно до Президента і Верховної Ради.

Пані Ірина запитливо подивилася кожному з нас у вічі і сказала:

— Своїми думками з цього приводу я, між іншим, хотіла поділитися з читачами «Голосу України». Але газета щось мовчить, чи не злякалися бува?

Ми пообіцяли розшукати цей матеріал у редакції, ним і закінчуємо розповідь про охтирські зустрічі.

...Поверталися з Охтирки у супроводі холодного, рясного осіннього дощу. Там, де поля засіяні, стелилося зеленим килимом надії вмите, густе озиме вруно пшениці.