Як з’ясувалося недавно, Україні для успішного здійснення європейської інтеграції не вистачає не лише «позитивних сигналів» від ЄС. Дуже хочеться й людянішого, так би мовити, ставлення. «Ми віримо в своє світле майбутнє, хочемо, щоб над нами було світле небо, щоб довіра в ЄС була до України, — заявив під час недавньої зустрічі з членом Єврокомісії Крісом Паттеном Президент Леонід Кучма. — Якщо так буде, то нам стане набагато легше долати труднощі».

А наші труднощі на шляху до Євросоюзу загальновідомі: брак демократії, катастрофічна багатовекторність зовнішньої політики, непрозорість економічних процесів. Бачиться, однак, що величезні резерви для подолання цих проблем має насамперед сама українська влада — за наявності, зрозуміло, відповідного бажання. Та все-таки... «Довіра — ставлення до кого-небудь, що виникає на основі віри в чиюсь правоту, чесність, щирість і т. ін.», — каже Новий тлумачний словник. Чи має підстави Євросоюз саме для такого ставлення до України, до її запевнень у бажанні реально наблизитися до Євросоюзу, до його стандартів? На підставі чого ЄС має повірити в чесність, щирість, непохитність євродекларацій українського керівництва, в проєвропейськість опозиції і, зрештою, в однозначний європейський вибір самого українського суспільства?

Із владою особливо важко. Просидівши з півгодини у глибокій задумі, автор цих рядків так і не зміг знайти хоч щось, через що Євросоюз міг би бодай трохи довіряти євродеклараціям українського керівництва. Хоча й дуже хотілося, бо інакше зовсім банально виходить. Можливо, ЄС повинні були б вразити численні накази про «втілення», «сприяння», «пришвидшення», про створення «євроінтеграційних» посад, органів? Можливо, довіра мала б зрости після проведення Дня Європи? Може, оте давнє й наполегливе бажання нашого МЗС добитися безвізових поїздок до ЄС для власників українських дипломатичних паспортів свідчить саме про щире тяжіння цих власників до Європи? Мабуть, в певному розумінні так. Але на іншій шальці: Єдиний економічний простір, ретельно пропущені крізь сито теленовини, замкнені для з’їздів та форумів опозиції палаци культури... Уповноважений України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції — Перший віце-прем’єр Микола Азаров. Одне слово, облишмо.

Не набагато менше запитань і до опозиції. Чи є, скажімо, Компартія тією політичною силою, яка заохочувала б Євросоюз до віри в європейський вибір України? «Росія і Білорусь — наші економічні партнери, політичні союзники та історичні побратими. У союзі з ними має бути і Україна», — це з передвиборної програми КПУ, і коментарі тут зайві. Якщо зазирнути в подібний документ блоку Юлії Тимошенко, то й там про бажання вступу до ЄС або ж просто про європейський вибір ані слова: «Зовнішня політика здійснюватиметься в ім’я своєї нації, на основі мирних рівноправних стосунків з усіма державами, з якими Україна має спільні інтереси». У програмі Соцпартії також немає жодної згадки про членство в Євросоюзі, та й про зовнішньополітичні орієнтири загалом. Однозначно проєвропейською вважається «Наша Україна»: там так багато прізвищ відомих «євроінтеграторів». Загалом імідж правдивий, але... Обіймаючи свого часу дуже високу посаду, один з лідерів блоку завзято переконував європейських партнерів у розквіті демократії в країні — а були 1999—2000 роки. дав практичних кроків, які мають бути зроблені, щоб прискорити процес реформ... Виконуючи волю громадян, Президент України видав наказ «Про всеукраїнський референдум за народною ініціативою», — переконував цей високопосадовець одну поважну європейську інституцію напередодні тодішнього референдуму. «Давайте згадаємо 2000 рік, сумнозвісний референдум, який розпочав антидемократичний процес, який триває і сьогодні», — каже він в інтерв’ю тепер. То як бути зі щирістю, чесністю, послідовністю? З довірою?

Воля українських громадян, до речі, і нині викликає сумніви. Керівництво країни зробило європейський вибір, а народ його підтримав — це популярна теза наших можновладців. Але низка соцопитувань, проведених цього року Центром Разумкова, засвідчує досить цікаві уявлення українського суспільства про майбутнє країни. Скажімо, 62,9% вважають, що Україні потрібно вступити до ЄС, водночас 26% переконані, що цьому сприятиме участь країни в ЄЕП, а ще 31,7% відповіли, що ця участь принаймні не заважатиме! 29,7% опитаних вважають, що пріоритетом зовнішньої політики мають бути відносини з країнами ЄС, а 32% — з Росією. Зрозуміло, що такий «вінегрет» спричинений насамперед плачевним станом засобів масової інформації, а отже, майже повною неможливістю для громадян розібратися в нюансах стратегічного вибору. Проте картина є така, яка вона є. Отож чи має-таки ЄС підстави довіряти Україні, вірити в непохитність, остаточність, виваженість нібито одностайно обраного стратегічного курсу?

Думка експерта

Євген ФедЧенко,політолог, викладач національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Можливо, нині в ЄС справді можуть бути підстави для сумнівів у тому, наскільки європейський вибір України є не лише гаслом для легітимації нашої влади на міжнародній арені, а й прагненням усього народу. Та якщо простежити ситуацію на рівні окремих регіонів, то неважко помітити один простий факт: навіть там, де опитані виступають не категорично «за» вступ України до ЄС, або навіть виступають за переваги «російського» напряму інтеграції України, більшість людей все одно погоджується, що хотіла б жити за європейськими стандартами й нормами. Тобто у випадку з українським народом, у якнайширшому сенсі цього слова, бажання бути причетним до європейської спільноти досить чітко виражене, навіть якщо воно напряму не пов’язується з членством України в ЄС, або навіть якщо вважається таким, що його можна, наприклад, поєднувати з членством у ЄЕП. І ситуація з таким латентним європрагненням у рамках громадянського суспільства є повною протилежністю української влади, яка каже, що хоче інтегруватися до ЄС, але робить усе, щоб цього не сталося якомога довше. І якщо Євросоюз сам почне подавати певні сигнали цьому громадянському суспільству з наміром долучити його до справи повернення України в Європу, цей латентний євроцентризм можна буде з часом трансформувати в євроінтеграцію. Але робитиметься це не завдяки владі, а незважаючи на її небажання ставати в залежність від норм та принципів ЄС, які вимагають від влади будь-якої країни-члена поділяти ті цінності, навколо яких збудовано Євросоюз та які вимагають високого ступеня прозорості та підзвітності органам ЄС.

До речі

Інформація про ухвалення Європейським парламентом резолюції «Відносини з нашими сусідами на сході і півдні» була надзвичайно оперативно розповсюджена представництвом України при ЄС. Воно зрозуміло: це ж такий «сигнал»! Щоправда, як з’ясувалося згодом, до прес-релізу увійшли аж ніяк не всі положення документа.

 

Найсуттєвішими для України є в резолюції два абзаци 18-го пункту. В одному з них Європейський парламент «вважає, що Україні через її розміри, географічне розташування, історичні, культурні, економічні та інші зв’язки з Центральною та Західною Європою, так само як і з Росією, і її потенціал стати ще ціннішим партнером ЄС у важливих сферах, має бути відведена особливо важлива роль у контексті політики ЄС «Ширша Європа — добросусідство»; підтримує бажання України до інтеграції в ЄС і нинішню cфокусованість Ради і Комісії на підготовці Плану дій для України». Цей абзац в офіційних повідомленнях було викладено детально. Але ж відразу за ним — інший. А там Європарламент «відзначає, що заплановане створення Єдиного економічного простору разом з Росією, Білоруссю й Казахстаном може зашкодити подальшому співробітництву між Україною та ЄС; вважає, що лише цілком демократична й незалежна Україна з таким розвиненим відкритим суспільством, що його можна було б порівняти з тими, які є в нових членах ЄС, може визначати свою остаточну орієнтацію; закликає до тісного моніторингу стану демократії в перебігу президентських виборів 2004 року; висловлює погляд, що задля підтримки тих, хто намагається просувати процес реформ, ЄС має залишати його двері відчиненими для членства». Із усього цього другого абзацу до офіційних повідомлень увійшло лише останнє речення.

Чому ж така вибірковість? У представництві України при ЄС «ГУ» пояснили, що прес-реліз, мовляв, готувався в екстремальних умовах (представництво знаходиться в Брюсселі, а засідання ЄП проходило в Страсбурзі), і дипломати ніби не мали при цьому остаточного тексту резолюції. А про вже ухвалені формулювання дізнавалися телефоном від депутатів Європарламенту. «Ми готували прес-реліз на цій хвилі позитиву, на визнанні нашого права на вступ, це хотілося підкреслити, і тому це так пішло, — пояснили в представництві. — Завдання щось вилучати або прикрашати не стояло».

Зазначимо, що прес-реліз (з ним можна ознайомитися на сайті представництва) містить-таки посилання «в остаточно погодженому депутатами тексті документа...» У будь-якому разі, трохи згодом, коли остаточний варіант резолюції було вже давно оприлюднено, на брифінгу в МЗС України також згадали про резолюцію ЄП. Зовнішньополітичне відомство, було заявлено, вітає положення документа, вважає це дуже важливим сигналом і т. ін. Але, відповідаючи на уточнююче запитання, речник МЗС заперечив існування в резолюції згадок про ЄЕП та президентські вибори: «Ні, там йшлося лише про загальні речі, такі, як свобода слова, верховенство права тощо». Ще за кілька днів була оприлюднена вже офіційна заява прес-служби МЗС, в якій також акцентувалося лише на «відчинених дверях».

За великого бажання можна, звичайно, припустити, що й справді жодного умислу тут не було. Кожен може оцінювати ситуацію, виходячи з наведеного вище і свого знання українських реалій і тенденцій. Але що ж зрештою вийшло? По-перше, суспільство не отримало об’єктивної інформації про зміст і характер ухваленого Європарламентом документа, що порушує відповідні права громадян. По-друге, партнери з ЄС мають усі підстави поставити ще одну галочку в переліку прикладів дозування українськими урядовими структурами інформації і представлення її лише у вигідному для себе світлі. Чи сприяє це зростанню довіри до України?