«Рушій прогресу» ставить заслін монополії

Щоб збагнути логіку рішення народних депутатів, і тих, хто голосував «за», і тих, хто просто не голосував, бо тих, хто «проти», взагалі не було, розглянемо історію питання у динаміці.

Друга половина 90-х років. Розпал офіційної і неофіційної приватизації. Більшість металургійних та коксохімічних підприємств набули нових власників. Різних. Вдалих і невдалих, чесних і не дуже. Але попри все у керівництві держави знайшлися люди, які прийняли чи не єдино правильне, важливе рішення, що дозволяло державі тримати в руках важелі контролю над усім гірничо-металургійним комплексом. Створивши у 1998 році Державну акціонерну компанію «Укррудпром», держава зберегла за собою контроль за головним — сировиною.

Сьогодні холдингу ДАК «Укррудпром» належать контрольні чи великі пакети акцій п’яти ГЗК: Північного, Центрального, Інгулецького, Південного, «Сухої балки». Частка підприємств ДАК «Укррудпром» у виробництві товарної продукції становить 69 відсотків від усього українського видобутку залізорудної сировини.

У суміжних із гірничодобувною галузях важкої індустрії за ці роки також викристалізувалося співвідношення нових власників. Дві третини виробництва українських труб контролює одна відома структура. 70 відсотків коксівного вугілля йдуть через дві компанії з одного міста. Лише у чорній металургії зберігся хоча й невеликий, але паритет — її поділили між собою п’ять великих власників.

Програма приватизації в Україні вже багато років тісно пов’язана із надходженням коштів до держбюджету, залученням потужних стратегічних інвесторів, виконанням певних вимог чи побажань впливових міжнародних організацій.

Для прикладу скажу, що із п’яти ГЗК тільки Інгулецький працює на рівні проектної потужності, бо за останні три роки в підприємство було вкладено 950 млн. грн. Інші комбінати використовують свій потенціал наполовину. Для реалізації програми розвитку залізорудних підприємств на період до 2010 року необхідно спрямувати 8,96 млрд. грн. капітальних інвестицій. Забезпеченість власними інвестиціями від потреби становить 59,6 відсотка. Де взяти решту?

Тож «Укррудпром» еволюційно підійшов до зміни власника. Розробляючи плани приватизації ДАК, Фонд держмайна спочатку обговорював кілька варіантів, зрештою викристалізувалися два: продаж пакета «Укррудпром» у цілому; підприємства, які входять у холдинг, будуть приватизовуватися окремо. Як бачимо, народні депутати віддали перевагу другому варіанту. Чому?

Як було сказано, на долю «Укррудпрому» припадає 69 відсотків виробництва залізорудної сировини. Тож питання, кому дістанеться єдиний майновий комплекс з видобутку руди, геть не просте, бо держава отримує некеровану монополію, яка почне диктувати ціни й умови поставок сировини вітчизняним металургійним комплексам. П’ять паритетних холдингів, які контролюють металургію, потрапляють у залежність від одного постачальника. А якщо цим новим власником «Укррудпрому» стане структура, яка вже вибудувала вертикаль «вугілля — кокс — метал» і для повного «щастя» їй бракує тільки руди? Відповідь однозначна. Держава, судячи з її сьогоднішнього впливу на відомі в Україні велетенські монополії у важкій індустрії, навряд чи зможе ефективно використовувати свої важелі управління. Як наслідок — дестабілізаційний ефект у декількох галузях-суміжниках і регіонах країни. А хто заперечуватиме, що монополія сьогодні — це велика зовнішньо-торговельна проблема завтра, бо вже завтра ми хочемо бути у СОТ? А там до подібних речей ставляться прискіпливіше, ніж у нас. І прикладами антидемпінгових звинувачень нас уже не здивуєш.

Вартість пакета «Укррудпрому» в цілому — 1,5—2,0 млрд. грн. Скільки в Україні структур, які готові викласти одразу такі гроші? Одна—дві. Не більше. Тож підсумок наперед відомий. А якщо продавати пакети окремих ГЗК, зберігши за державою 25 відсотків акцій кожного з них? Тут знайдеться добрий десяток компаній, які на конкурсній основі готові викласти до сотні мільйонів. Відтак і загальна ціна надходжень від приватизації АПК буде більша. Роздріб завжди перекриває опт.

Отже, депутати стали перед дилемою: мати одного велета чи низку конкуруючих між собою підприємств. 226 із них віддали перевагу «рушію прогресу». Так, як вчили підручники політекономії.

Які основні положення законопроекту?

Буквально тезисно. Підприємства, які входять до ДАК, приватизуватимуть окремо за умови закріплення у державній власності 25 відсотків плюс одна акція кожного із підприємств, що приватизуються. Першочергове право на викуп акцій буде надано акціонерам, які володіють пакетами «укррудпромівських» підприємств у розмірі не менш як 25 відсотків. До особливих принципів приватизації ДАК «Укррудпром» належать також заборона перепрофілювати підприємства, заборона продажу пакетів акцій інвестором, зареєстрованим у офшорній зоні, недопущення дроблення пакета, збереження АПК як особи, уповноваженої здійснювати управління державними корпоративними правами, переданими до статутного фонду ДАК. Водночас такий законопроект, схоже, справить поминки за ідеєю приватизації держхолдингу консорціумом інвесторів, але є ще друге читання...

Мало того, деякі структури з одного обласного центру, які чи не найбільше зацікавлені у придбанні частини «Укррудпрому», згідно з проголосованим «проектом Мовчана» не можуть бути «інвесторами», а значить не мають першочергового права на придбання акцій АПК. Тож боротьба ще не завершилася.

Цікаво, як проголосували народні обранці за цей законопроект. Позафракційні, які не пов’язані корпоративною дисципліною, переважною більшістю підтримали законопроект. «Нашоукраїнці» стояли за нього стіною — 97 голосів «за». Комуністи, яким за ідеологією чуже саме поняття «приватизації», навіть з «особливостями», дружно не голосували. Соціал-демократи об’єднані розділилися навпіл — 16 «за», не голосували — 19. БЮТ також продемонстрував еквілібристику рівноваги: 11 — «за», не голосувало — 8. Соціалісти злилися в єдиному пориві з «нашоукраїнцями». Аграрії, напевно, дали зрозуміти, що вони все-таки фахівці в іншій галузі і до загальної скарбнички делегували тільки один голос «за». Фракція НДП виявилась найзгуртованішою. Всі — однодумці, всі — «за». Цікаво порівняти результати голосування депутатів, які представляють шахтарські регіони — Донеччину і Луганщину. Так от: якщо луганчани з групи «Народний вибір» майже стовідсотково підтримали проект, лише один представник не голосував, то «Регіони України» «за» віддали тільки 5 голосів, а 56 — дружно не голосували. Правда, у цій п’ятірці є людина, яка, як ніхто інший, знає, що таке та чи інша форма приватизації гірничорудної промисловості та її наслідки для металургійної галузі. Йдеться про Володимира Бойка — керівника Маріупольського комбінату імені Ілліча. У фракції партій ППУ та «Трудова Україна» не голосувало 33 депутати, «за» — тільки восьмеро. «Демініціативи» також не дуже прихильно поставилися до проекту: 5 — «за», не голосувало — 13. «Народовладдя», маючи у своєму колективі чудового спеціаліста в цій галузі — Вадима Гурова, майже повним складом сказало — «за».