Із дос’є «ГУ».
Валерій АСАДЧЕВ — народний депутат України по 220-му виборчому округу (Київ), заступник голови Бюджетного комітету ВР, член фракції «Наша Україна», голова Київської міської організації Української народної партії. Народився 1953 року в Києві. Має три вищі освіти: закінчив у 1977 році водночас Київський політехнічний інститут (інженер-технолог) та Київську консерваторію ім. П. Чайковського (хоровий диригент), а також у 1997 році — Національний університет ім. Т. Шевченка (юрист). Одружений. Донька Тетяна — студентка.
— Ви родом з чернігівського Радуля. Як відомо, це село засновано у 1708 році старообрядцями та переселенцями-осадниками з Правобережної України. Ваше прізвище — підтвердження того. Чи цікавилися витоками свого роду?
— Я народився в Києві, але до дев’яти років жив у бабусі у цьому селі. Це дуже мальовнича місцевість на кордоні з Білоруссю. Знаю, що по лінії мами мої прабабка і прадід були пекарями. Їхня сім’я була досить заможна, їх поважало все село, але потім — «розкуркулили». Своє глибше коріння, на жаль, не встиг дослідити.
— І досі в деяких родинах Радуля панує дух усіляких обмежень. Вони вплинули на становлення вас як особистості?
— У нашій родині був «дух» не обмежень, а старих традицій. І насамперед — релігійних. Моя бабуся була дуже набожна. Звичайно, і я постійно ходив до церкви, не лягав спати без вечірньої молитви, проходив обов’язкові християнські обряди. Мене навіть сварили в школі за надзвичайну релігійність. Пам’ятаю, коли мені у школі заборонили носити хрестик, то бабуся зашила його в кишеню сорочки.
Водночас я розвивався як вільна особистість. До речі, у Радулі не було колгоспу, а, отже, й типового для багатьох сіл протистояння між головою колгоспу та сільським головою — всю владу уособлювала сільрада. Думаю, це також сприяло вільному розвитку і водночас формувало досить прохолодне ставлення до радянської системи. Дев’ятирічним я переїхав до Києва. Батько рано помер, а мати багато працювала, тож я змалечку став самостійним. І це дається взнаки й досі — не можу сприймати ніякого примусу або чиїхось вказівок.
— Але чи можна в політиці бути вільним?
— Бути вільним важко, хоч би ким працював. Але інакше — не можна. Є мета, ідеали, прагнення, яким не можна зраджувати. У політиці — є певна політична сила (для мене це — Українська народна партія, «Наша Україна»), яка бореться за національні інтереси України. Це близько і важливо для мене, тому ми й разом. Не дуже розумію «блукаючих форвардів», які переходять із фракції у фракцію залежно від політичної кон’юнктури.
— Як ви потрапили у політику?
— Випадково. На зібранні під час висування кандидатів у депутати райради запропонували мою кандидатуру (до речі, я на ньому був відсутній). І хоча й не очікував «високої довіри», але тоді обійшов усі квартири у своєму окрузі. Мене скрізь радісно зустрічали, запрошували на чай. Паралельно зі мною висунули кандидатом Юрія Костенка. Там ми з ним уперше познайомилися. Костенко потрапив до Верховної Ради, я — до районної. Через рік став заступником голови, а у 1992 році — головою райради Московського району Києва.
— У парламенті любите додавати перцю до політичних страв різкими заявами...
— Люблю не різкі, а сенсаційні заяви. Але будь-яка заява мусить бути обгрунтована, підкріплюватися фактами, аналітичними даними. Якщо це прогноз, то він повинен мати високий ступінь вірогідності, який, знову-таки, досягається завдяки політичному досвіду і наявності матеріалів.
— А які проблеми сьогодні доводиться розв’язувати народному депутатові України?
— Проблем вистачає. Насмаперед хочеться навести лад у законодавстві. Наприклад, нещодавно закінчив роботу над новою редакцією Бюджетного кодексу. Нове бюджетне законодавство розв’язує багато соціальних проблем суспільства — розмір заробітної плати та пенсії, культурні проблеми, проблеми молоді тощо. Новий кодекс дасть можливість підняти рівень зарплати бюджетникам до виробничого, багато уваги приділено й питанню контролю за використанням бюджетних коштів.
Крім того, оскільки я — депутат-мажоритарник, доводиться вирішувати багато проблем у своєму окрузі.
— А чи є у вас якісь плани щодо допомоги «малій батьківщині» — Чернігівщині?
— Так. У бюджеті-2003 вперше було закладено кошти (2 млн. грн.) на відродження давньої гетьманської столиці — Батурина. Треба розв’язати багато питань, пов’язаних з газифікацією регіону, тощо. Загалом, у комітеті я намагаюся відстоювати інтереси місцевих бюджетів. Ми маємо створити систему, за якої місцеві бюджети стануть самостійними і здатними вирішувати проблеми місцевого самоврядування. До речі, проект нового Бюджетного кодексу передбачає впровадження стимулюючої системи для місцевих бюджетів.
— Чи вистачає часу на ще щось, окрім політики?
— Вільний час — мрія політика. Якщо видається вільна хвилинка, намагаюся присвятити її своїй сім’ї.
— А який найщасливіший день у Вашому житті?
— Він іще попереду!
Сергій ПАВЛЕНКО, Тетяна ЦИБА.
