Три дні у центрі Києва знову було велелюдно — тисячі людей прийшли на Майдан із квітами, лампадками, національною символікою, не стримуючи емоцій і сліз, або мовчки підносячи погляд до неба в молитві чи схиляючи голову. 20 лютого на Майдані Незалежності відбулося вшанування пам’яті Небесної Сотні, загиблих під час Революції Гідності, а 22 лютого — багатотисячний Марш Гідності за участі керівництва держави та високих іноземних гостей.
Вшанування відбулося без зайвої помпезності, краще за будь-які слова лунали над Майданом «Реквієм» Моцарта і «Ода радості» Бетховена, а також молитви за мир представників різних релігійних конфесій, у яких згадали не лише загиблих на Майдані, а й «Небесну гвардію» — тих, хто не повернувся із війни, зони АТО, захищаючи рідну країну. Із промовою виступив лише Президент, а «голос Майдану» — Євген Нищук — зачитав вірш «Мамо, не плач, я повернусь весною». Петро Порошенко закликав українців бути єдиними в цей непростий час, аби не допустити розвитку внутрішнього фронту в державі. Син загиблого героя Небесної Сотні запалив лампадку.
Особлива атмосфера панувала на вулиці Інститутській, на відрізку між Майданом і входом до метро, який вже нарекли Алеєю героїв Небесної Сотні. Чи «вулицею розстріляних людей», як хтось написав на табличці. Меморіал загиблих і фотографії героїв, над кожною з якою схилився білий паперовий янгол — у морі квітів та вогниках свічок. А на кожному місці, де загинули люди, — у небо здійнялися світлові доріжки, «промені гідності». «Хоча і хмари, дивишся на той промінь — і ніби в ньому хтось є...» — каже киянка Мирослава, запалюючи лампадку. «Сьогодні на Майдані повернулося таке ж відчуття, як і рік тому — коли ми всі були єдині, — зізнається черкащанин Вадим, — але, на жаль, за рік, що минув, з’явилося дуже багато розчарувань. Де реформи? Де боротьба з корупцією? Де обіцяне швидке припинення війни?». «Вони — такі молоді, а очі, очі! Тепер уже вічно молоді, — не приховує сліз пенсіонерка Тетяна перед меморіалом із фото загиблих біля виходу з метро. — Вони — німий докір усім нам». А шестилітній Денис, обмотаний жовто-блакитним прапором, тримає власноруч намальований плакатик із призабутим, але добре знайомим ще з радянських часів гаслом, яке сьогодні набуває особливої ваги: «Діти за мир». І, шепелявлячи, говорить прості, але такі вагомі слова: «Я хочу, щоб був мир, і добро перемогло зло».
За рік, що минув після Майдану, у багатьох із нас змінилося дуже багато. Такі поняття, як «гідність» і усвідомлення власної гідності, «патріотизм», «незалежність», «державність» перестали бути чимось абстрактним. З’явилося більше рішучості, впевненості, відповідальності. Водночас — і більше нових викликів. Дедалі важче чітко розмежувати, де біле, де чорне, де добре, де погано, де плюс, де мінус, де друг, де ворог. Складніше полюбити Майдан у собі, а не себе на Майдані. Хтось кладе життя заради інших, стає волонтером чи віддає останню копійчину пораненим у госпіталі, а хтось наживається на чужому горі й зміцнює статки. Ще більша відповідальність — на політиках, від рішень яких залежать долі мільйонів та й усієї країни. Революція не завершується швидко і не завжди приносить очікувані результати. Тож Майдан, не як центральна площа у Києві, а як Революція Гідності, як переворот у свідомості, як очищення від бруду і кіптяви, як боротьба добра зі злом ще триває. І на сході України, у кожній сфері життя у державі загалом, і в кожному з нас.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
ЦИТАТА
Із листа Івана Михайлова, 8 років, місто Бровари:
«Любий солдате! В мене немає тата, мій дідусь інвалід і, окрім тебе, нас з мамою нема кому захистити. Дякую тобі за те, що я можу гратися на майданчику, їсти морозиво, дивитись мультики! Ми з мамою ніколи не забудемо того, що ви зараз робите! Коли я виросту, я хочу бути таким же сильним, як ви! Бо я дуже люблю Україну і буду її захищати! І свою маму! І бабусю з дідусем! І тебе! Дякую тобі за те, що ти зараз борешся за моє майбутнє! Обіцяю — я не підведу! Слава Україні!»