Троянди й виноград...

Оті фонтани вразили найбільше: глибока осінь, не якесь там свято, а звичайний похмурий будень — й отаке. Ні, не випадало щось подібне бачити ще десь у глибинних селах, хоча й об’їздили, здається, всю Україну. Тут що, якийсь оазис благополуччя?

Ніби вгадавши наші думки, Костянтин Костянтинович мовив:

— Любить Братінов, щоб усюди — на виробництві й у селі — були не просто лад, а й краса, естетика. 

Аж тут підійшов і господар — високий, міцної статури чоловік. Широко всміхаючись, подав кожному міцну долоню.

— Новим містком зацікавилися? Ви знаєте, хоча он за два десятки метрів і є міст, яким люди переходять через канаву, та все ж якось незатишно було отут, у вуличному сквері. А тепер, бачите, навколо клумби розбили, навесні троянд, інших квітів насадимо. Не один хлопець, думаю, дівчині в коханні отут освідчиться. Я так і назвав це місце — «Місточок любові»...

Й отакого ліричного монологу, зізнаємося, не випадало ніколи ще чути від сільського господарника. Вже в кабінеті голови правління ВАТ, не втрималися й поцікавилися:

— Але уся ота естетика грошей варта. Що, маєте їх надлишок?

— Отаке скажете! Коли вміло господарювати, на найнеобхідніше завжди копійка знайдеться...

— Копійка? — перепитав К. Пеліван. — Торік скільки, Гнате Васильовичу, в соціальну сферу вклали?

— Та не менше, ніж за часів, коли ще були радгоспом, — близько 300 тисяч гривень.

Агроном Гнат Братінов очолив радгосп «Шампань України» шістнадцять років тому. Й одразу розгорнув широке виробниче та соціальне будівництво. А техніки для цього обмаль, особливо стримувало те, що не мали свого потужного крана. Де такі виготовляють, Братінов знав — у Росії. Довго не вагався, поїхав. Прийшов до директора підприємства. А той: «Перераховуй гроші та й забирай свій кран». Братінов йому у відповідь: «За гроші не можу, розрахуюся фруктами, овочами». Прощавайте, коли грошей не маєте». Братінов зателефонував до радгоспу: везіть. А ще через два дні під вікнами кабінету директора заводу зупинився рефрижератор. Гнат Васильович — знову до директора. Той аж розсердився. А Братінов чемно так: «Вигляньте, будьте ласкаві, у вікно». А там заводські жінки вже у довжелезну чергу вишикувалися. «За чим це вони?». «За нашими персиками». «Ти зі здоровим глуздом? Виробничий процес мені зриваєш». Ящик персиків, проте, до кабінету занести таки дозволив. Спробував: «Смачно!». Тут-таки прикинули, скільки кілограмів отих фруктів можна давати робітникам в одні руки. А на другий день прийшли рефрижератори з помідорами, перцем — усім стачило. Директор викликав фахівців: «Підрахуйте, на скільки оте все тягне». Підрахували: вийшло, що завод радгоспові ще й винен чималу суму. Братінов змилостивився: «Ніхто нікому нічого не винен. Можу забирати кран?». «Та забирай, настирливий болгарине, — аж розсміявся директор заводу».

— Й у виробництво, певно, у кілька разів більше, ніж у соціальну сферу, вклали, — це вже ми долучилися до розмови. — Ну хай не надлишок, та кошти все-таки маєте, виходить. Звідки, коли у багатьох місцях тільки й чути: не вродило, каса порожня, загрожує банкрутство?

І Братінов почав розповідати.

Сільгоспугідь у «Шампані України» небагато — 1450 гектарів. З них 800 — багаторічні насадження: виноградники, сади. Спеціалізація! Та Гнат Васильович переконаний: за багатогалузевого виробництва, не відкидаючи спеціалізації, маневр у господарника куди ширший — і в забезпеченні людей роботою, і в надходженні коштів. Потрібні, окрім винограду та фруктів, і зерно, і овочі, і молоко, і м’ясо. Як на селі без усього того? З другого боку, на вільних від багаторічних насаджень 650 гектарах угідь особливо не розженешся. Отож ще 800 гектарів землі взяли в оренду в сусідньому районі. Без цього не мали б достатку кормів для тваринництва. А так на цю зиму накопичили, вважай, подвійний запас поживи. Стачить і для громадської череди, і для тварин, що у приватних підсобних господарствах, яких теж кормами забезпечують. Матимуть, отже, і надої, і прирости ваги. Як і до цього мали. Про збитковість тваринництва не йдеться, як подекуди. Навпаки, його рентабельність на рівні 22 відсотків.

Аби мати добрі врожаї зернових, технічних, кормових культур та овочів, підтримують у робочому стані зрошення, яке в багатьох місцях давно занехаяли. Навіть на отих 400 гектарах, де воно було столичним відомством уже списане, нині його відновлюють. 17 кілометрів електропроводів до насосних станцій, викрадених зловмисниками, теж відновили. Зате мають щедрі на трави культурні пасовища. А зерна кукурудзи взяли з кожного гектара по 80 центнерів, насіння соняшнику — по 31 центнеру. Переробляють на власному консервному заводі. Його продукцію охоче беруть санаторії усього чорноморського узбережжя. Як, до речі, і власна база відпочинку, що в селі Приморському Кілійського району.

А що ж ото за літак посеред села, що за символ такий? Історія ця відома в усьому районі. Командир військової льотної частини, що ліквідовувалася, бідкався: «Ех, бойового літака шкода! Хоч він і відлітав своє, та все-таки був символом нашого військового містечка. Залишиться без господарів — відразу поріжуть, здадуть на металобрухт зловмисники. Прилаштувати б у добрі руки».

«Добрі руки» знайшлися аж у неблизькій Надеждівці. Гнат Братінов з командиром домовився швидко. Знайшов потрібний автомобіль із платформою, кран. Завантажили, укріпили, повезли до села. Та ба, не вписався літак у вулицю, вперся крилами в крайні хати. Полем оминути б те село, та мороз спав, грунт розвезло. Гнат Васильович — до діда, господаря хати: «Постережіть літака, поки мороз знову візьметься». А той: «Могорич буде? Літр вина за добу». «По три літри плюс по п’ять гривень». На тому і зійшлися. За тиждень знову вдарив мороз.

У центральному сквері села не тільки літака на постамент встановили, а й обеліск пілотові, який фприїздила рідня: вклонитися прахові, подякувати надеждівцям за увіковічення пам’яті. До щему в грудях, до сліз запам’яталися ті хвилини.

Ну а літак, що рветься в небо, сприймається в Надеждівці як цілком конкретний символ: отак і їхнє село, їхня «Шампань України» — в постійному устремлінні вперед, у височінь.

А основні грошові надходження дають акціонерному товариству, само собою, виноградники. Недарма ж воно таку ось промовисту назву має — «Шампань України». Братінова, щоправда, старі насадження вже не задовольняють: їх продуктивність падає, сортовий склад не той. Тому взявся активно оновлювати плантації. Тільки торік молоді саджанці розмістили на 90 гектарах. Причому за новою схемою: не традиційно 4 на 2 метри, а 3 на 1,5 метра. Тим самим, не погіршивши площу живлення й освітлення кущів, збільшили їх кількість на гектарі з 1200 до 2000. Вищою, отож, буде і врожайна віддача —це вже випробувано. Нині зібрали близько 2,7 тисячі тонн ягід, а приціл — мати принаймні вдвічі більше. Винзавод, споруджений у Надеждівці, може переробити й 10 тисяч тонн ягід. Виноматеріали звідси беруть провідні виноробні підприємства країни. Мають тут і власну лінію розливу. 

Дехто Братінову казав: «Навіщо тобі це? Інший район, чужі села». А він у відповідь: «Зате людей чужих не буває. Куди їм зі своїми дітьми подітися, коли ми найближчі?». Й таки наполіг на своєму — організував підвезення дітей з недалеких сіл сусіднього району до Надеждівки: в дитсадок, до школи. З «чужих» вони стали своїми, про них тут дбають нарівні з усіма.

Ми, перш ніж попрощатися з гостинною Надеждівкою, зайшли до церкви, спорудження якої, знову-таки коштом акціонерного товариства, тут завершується. Зовні усе вже готове, навіть ажурна металева огорожа просторо окреслила територію православного храму. А всередині молоді майстри-художники ще розписували вівтар, стіни, купол. Споруду храму заздалегідь з любов’ю уквітчали своєрідним яскравим вінком: висадили навколо неї 300 кущів троянд...

А в полі, тільки виїхали за село, ми замилувалися рівненькими рядами штамбових виноградників, що бігли до самого горизонту.

Матеріали добірки підготували