Річниця з туманними
перспективами
Рік тому, 30 листопада, Президент підписав указ про призначення Віктора Януковича главою уряду.
Не будемо торкатися мусованих у ЗМІ політичних аспектів та інсинуацій і з приводу цієї дати, і навколо постаті самого прем’єра. Але економічні підсумки діяльності Кабміну спробуємо оцінити насамперед з точки зору рядового, чи, як зараз модно казати, пересічного українця, до яких, без удаваної скромності, належу і сам.
Найвідчутніший для кожного з нас підсумок — зростання цін на хліб. У листопаді, як наша газета уже відзначала, упав останній бастіон: ціни на прилавках хлібних крамниць підскочили і в Києві. І не могли не підскочити. Тому що до останнього часу трималися на старому рівні винятково за рахунок міської казни, через прямі грошові ін’єкції столичним хлібопекарням. Чим і користалися спекулянти. Зізнаюся, не знаю як нині, після підвищення, а ще місяць тому, за офіційними даними, спритні наші співвітчизники до 30 відсотків добової випічки, — а це близько 300 тонн — щодня вивозили із столиці для подальшого перепродажу. Киянам, зрештою, це набридло, і мав рацію міський голова Олександр Омельченко, підписавши відповідне розпорядження.
Чи варто нагадувати про марні спроби уряду адміністративними методами запобігти росту цін на найпопулярніший харчовий продукт серед зубожілого народу? Диктату, що еволюціонував від категоричної заборони пекарям підвищувати відпускні ціни, через установлення меж рентабельності, до запевняння про захист так званих «соціальних» сортів буханців і батонів. Тільки наша газета разів десять попереджала, що ні до чого хорошого така практика не призведе. На тлі постійного росту цін на зерно, борошно та інші інгредієнти тривало вимивання оборотних коштів і зростання кредиторської заборгованості хлібопекарень. І тому ціни, коли вже неможливо було їх стримувати, щоб остаточно не збанкрутіли хлібозаводи, підскочили набагато вище прогнозованих Кабміном параметрів у 10—15 відсотків.
Я не полінувався і поцікавився цінами в магазині, що працює на території одного з київських хлібозаводів на найзатребуваніші сорти. Отож, подовий хліб коштував гривню, став коштувати 1, 52 гривні; український коштував 1, 08 гривні, тепер — 1,78. І тільки білий батон подорожчав на 20 копійок, або на 20 відсотків, що хоч якось корелюється з заспокійливими прогнозами Кабміну. Та при цьому значно схуд у вазі. Але ж ця торгова точка не несе витрат на доставку хлібопродуктів автотранспортом.
Та й ще не вечір. Ріст цін навіть на 50 і більш відсотків нині ледь-ледь дає змогу пекарям зводити кінці з кінцями. Установлена міністрами для хлібозаводів гранична рентабельність заганяє хворобу всередину. Коштів для модернізації в підприємств бракує, а більшість з них, особливо у великих містах, давно переступили тридцятирічний рубіж. І незабаром почнуть зупинятися якщо і не через відсутність оборотних коштів на поточне виробництво, то з техногенних причин.
Туманною залишається і перспектива соціального розвитку країни, що в листопаді позначилося особливо яскраво. На перший погляд Кабінет Януковича має більш ніж вражаючі макропоказники. Ріст внутрішнього валового продукту досяг 5,3 відсотка, промислове виробництво — 14,6 відсотка. І, якщо вірити статистиці, те реальні доходи населення зросли на 6,8, а середньомісячна зарплата — на 21,5 відсотка.
Але якщо це так, то зовсім парадоксальний вигляд має позиція Кабміну, який настояв на тім, щоб народні депутати, котрі раніше законодавчо вимагали збільшення мінімальної оплати праці до 237 гривень, погодилися на її зменшення до 205 гривень. Що й сталося наприкінці листопада. За зростання цін на хліб, молоко, майбутнього їх підвищення на м’ясо — прожити на такі гроші більш ніж проблематично. Я вже не кажу про парадокс між позитивною динамікою макропоказників і тенденцією зниження якості життя. На що, до слова, звернув увагу наших міністрів Президент, відзначивши негативну динаміку росту заробітної плати. Якщо на 2002 рік у бюджет закладався її ріст у 20 відсотків, то на поточний — лише 13.
Краще інших індикаторів якість життя відбиває так званий прожитковий рівень. Для рядового українця його розраховує знову ж Кабмін. Сьогодні він дорівнює 342 гривням. Це, як бачимо, трохи більше, ніж мінімальна зарплата, однак цікаві нормативи в цю цифру закладено.
Відповідно до них, пересічний українець має задовольнятися в день: 100 грамами хліба, 19-ма грамами риби, 160-ма грамами молока, 22-ма — свинини, 5-ма — кролятини, 13-ма — олії. До цих 342 гривень треба ще додати і витрати на відвідування перукарень, на ліки, придбання мила, зубної пасти тощо. Але не будемо про сумне. Прожитковий мінімум враховує і потреби в одязі. Отож, на думку уряду українським жінкам шести пар колготок має вистачити на 2 роки, а однієї краватки нашим чоловікам — на 10 років...
А тепер згадайте своїх сусідів, знайомих і, хоча непристойно заглядати до чужої кишені, скажіть, поклавши руку на серце: багато хто з них мають на кожного члена родини цей самий горезвісний життєвий мінімум? Якого, за визначенням, має вистачити «для забезпечення нормального функціонування організму людини і збереження її здоров’я».
Об’єктивності заради зазначимо, що наприкінці минулого місяця Кабмін виступив з ініціативою підняти планку прожиткового мінімуму в наступному році аж на 20 гривень! Краса, заживемо, братці! Як казав великий вождь і учитель усіх народів Йосип Сталін, жити стане краще, жити стане веселіше.
Ми уже відзначали в нашій газеті, що всі схожі на ці парадокси нашого життя наводять на думку про інфляційний характер зростання макропоказників. І хоча тенденцію падіння курсу гривні стосовно долара США, що намітилася в середині минулого місяця, було зупинено різким окриком Нацбанку (він пообіцяв увести 5-відсоткову межу маржі стосовно офіційного курсу, якщо міняли не зупиняться), та ціна гривні на міжбанківській валютній біржі сьогодні, на мою думку, аж ніяк не відображає реального становища в українській економіці. Це — раз. По-друге, монетарні інструменти утримання макропоказників вочевидь себе вичерпали. А перспективи технічного і технологічного розвитку і вітчизняної індустрії, і сільського господарства, як і раніше, залишаються вельми туманними. За дуже малим винятком. Але оптимізму в наших міністрів стає дедалі більше. Часом вони випромінюють його такими порціями, що стирається межа між фантастикою і відвертою брехнею.
У листопаді особливо відзначився на цьому поприщі Міністр палива та енергетики Сергій Єрмілов. Він, ні багато ні мало, заявив, що українська енергосистема має найвищу в країнах СНД готовність включитися в синхронну роботу з єдиною енергосистемою Європи!
Чорт його знає, на кого більш розрахована ця заява. На цілковитих дурнів, чи на зовсім недосвідчених. Уже не знаю, чи дійшла єрмілівська сентенція до тих із наших співгромадян, хто з настанням зими мерзне, а протягом року відчуває на собі багатогодинні відключення електроенергії? Лише в останні місяці мені за домашнім комп’ютером стає працювати усе складніше і складніше. У самому центрі Києва, в Печерському районі, по кілька разів на день, усе частіше й частіше відбуваються короткочасні — на одну-дві секунди — відключення електроенергії. Як така якість електроенергії відбивається навіть на менш чуттєвих, ніж персональний комп’ютер, побутових електроприладах, відомо всім нам зі шкільного курсу фізики: вони просто згоряють. І з такою якістю електроенергії в Європу?
Розбалансованість вітчизняної енергосистеми панові Єрмілову відома, треба думати, набагато краще, ніж мені. Більш як 60 відсотків теплових енергоблоків простоюють через старість і фактично не підлягають відновленню. Їх треба будувати заново. Рятують атомні станції. Але і це ще не усе. У вітчизняній енергосистемі практично відсутні маневрені енергоблоки. А, значить, наші диспетчери позбавлені можливості регулювати пікові навантаження. Звідси багатогодинні і короткочасні збої в подачі енергії, і недосяжна для української енергосистеми частота в 50 герц.
Так званий Бурштинський енергоострів, на постійну паралельну роботу з яким Європа таки так, погодилася (чим і пояснюється такий оптимізм пана Єрмілова) — скоріше політичне, ніж економічне розв’язання проблеми. Адже ні для кого не таємниця, що синхронно з Європою він працює собі у збиток. Півтора мільярда кіловат-годин з початку року, перекинутих у Європу, ми змушені приймати назад, та ще і з надлишком і в не найзручніший для країни час, що і призводить до прямих фінансових втрат.
За оцінками експертів Україні необхідно щонайменше 10 мільярдів доларів США, щоб вивести енергосистему на прийнятні для цивілізованого світу показники. Ну і де вони, ці мільярди? З нашими темпами відновлення генеруючих потужностей час задуматися, у кого енергію купувати будемо. Не сьогодні, так завтра. Якщо за старих часів в Україні щорічно вводили по одному-два енергоблоки, то нині реставрація одного єдиного на Старобешівській ТЕС розтягнулася майже на п’ять років. Трохи швидше модернізується, знову ж єдиний із 12, енергоблоків на Зуєвській ТЕС. Винятково завдяки німецькому інвестору. Але на пропозицію взятися ще за один — закордонний інвестор не пристав. І з чого б це?
А поки що один за одним українські обласні центри залишаються з відключеними тролейбусами і трамваями. Як сталося це, — в котре! — наприкінці минулого місяця в Миколаєві та Дніпропетровську. Такі сюрпризи нашим співгромадянам пояснюють боргами комунгосподарств енергорозподільчим компаніям. Можливо. Але я не здивуюся, якщо міський електротранспорт завтра зупиниться через дефіцит вироблення електрики.
Оригінальний сюрприз підніс Кабмін і нашим людям похилого віку, котрі очікували підвищення пенсій згідно з новим, який має набути чинності з 01.01.2004 р., законом про пенсійне забезпечення. Якщо спрощено, то перерахунок буде робитися за співвідношенням, у чисельнику якого — середня зарплата (СЗП) по Україні за 2002 рік, а в знаменнику — СЗП у рік виходу ветерана на пенсію і його власний заробіток. Їжаку зрозуміло: що менше чисельник, і більше знаменник — то менше виведений для перерахунку коефіцієнт, а, отже, менший і остаточний результат. Отож, 20 листопада Кабмін наказав при перерахунку в знаменнику враховувати і СЗП, і заробіток наших пенсіонерів до оподатковування, а в чисельнику — після оподатковування. У чому тут хімія? А в тім, що за статистикою СЗП без обліку податків у 2002 році була 376 гривень. При перерахунку ж до чисельника вноситимуть чисту СЗП, тобто — 306 гривень. Отже, чим більше був заробіток наших ветеранів у дні їхньої трудової діяльності, тим більше їм буде недоплачено.
І взагалі. Бажання наші і можливості усе далі й далі розходяться, як кутові промені. Буквально в останні дні листопада Верховна Рада прийняла закон про пільги сільським вчителям і медпрацівникам. Гарний закон. Давно час про них подбати. Зокрема, новим законом передбачено 25-відсоткову надбавку до зарплати. Безкоштовні житло, тепло і світло для медпрацівників. Тільки от чи підпише Президент закон, і якщо так, то звідки для його виконання візьмуться гроші? Якщо ухвалений у другому читанні бюджет на наступний рік має 5,3 відсотка дефіциту?
