Ось уже не один рік поспіль головним аргументом у міркуваннях про благо народне чиновників від влади всіх рівнів виступає... сполучник «якби». Мовляв, ми б з дорогою душею розв’язали наболілі проблеми і вирішили питання своїх співгромадян, якби... були гроші, гарні закони, збільшилися місцеві бюджети... Список умов можна продовжувати нескінченно. Але не намагайтеся знайти в ньому визнання чиновників у власній байдужості та небажанні працювати. Зате докорів, що, мовляв, стало модним їх лаяти — цілком достатньо.
Не кривитиму душею, таке явище справді спостерігається. І розумію, що за сьогоднішньої ситуації в країні, коли криза охопила економіку, політику, соціальну і духовну сфери, коли державний бюджет не покриває і половини потреб, місцевій владі працювати складно. Але погано те, що часто-густо вона не робить навіть того, що їй під силу.
Пам’ятаю, який шок я отримав після першого прийому виборців. Незважаючи на відсутність досвіду, я, звичайно, здогадувався, що навряд чи всі мої виборці почнуть вести мову про перебудову держави і потребу прийняття нових законів. Але того, що я у своєму окрузі стану своєрідною філією місцевої влади одразу всіх рівнів — райдержадміністрації, міськради і всіх підпорядкованих їм структур, своєрідним «пожежником» місцевого масштабу — не очікував.
На кожному прийомі я терпляче вислуховував скарги людей на бездіяльність, лінощі, байдужість місцевих чиновників, їхнє небажання не лише розв’язувати пекучі проблеми, а навіть як належить вислухати. Одразу кудись починав телефонувати, розсилати листи, наносити представникам місцевої влади особисті візити... Питання вирішувалися в пожежному порядку, до того ж ті, до кого звертався, знизували плечима: «Ну навіщо, мовляв, одразу пішли до народного депутата?»
— Але людина була у вас багато разів, — казав їм, — читав я ваші відписки — на цілий роман назбиралося!
Не пам’ятають! Дивуються, дратуються, просто не виявляють жодних емоцій чи погоджуються, але... найжахливіше! — не пам’ятають, не соромляться своєї бездіяльності. Створюється враження, що люди їм просто заважають працювати. Тільки ось над чим? Якщо основне їхнє призначення саме цим людям і служити?
У нескінченних пікіровках з місцевим чиновництвом я поцікавився статистикою — може, даремно грішу на них? Тільки цього року провів дев’ять особистих прийомів і десять зустрічей з виборцями, на яких побувало і звернулося до мене з різними питаннями і проблемами більш як 1300 осіб. Ще 500 прийняли мої помічники в шести громадських приймальнях народного депутата і майже 300 звернулися до мене письмово. Загалом 2100 осіб. Майже 80 відсотків (ви тільки вдумайтеся в цю цифру!) від цієї кількості становлять скарги і проблеми, що у змозі й зобов’язана вирішувати місцева влада! До того ж (а це ще сумніше!) майже 900 осіб прийшли до мене вже після того, як по кілька разів відстояли в коридорах влади під різного роду кабінетами. Народний депутат — як остання інстанція. Але цікаво, що коли я починаю вирішувати питання, ті самі чиновники, котрі від людей не раз відмахувалися, ці проблеми і розв’язують.
Не писав би так докладно про це, коли це було б проблемою лише мого округу. З розмов з колегами-мажоритарниками знаю: співвідношення проблем, які не розв’язала місцева влада, до загальної кількості звернень до народного депутата, — всюди аналогічне. Так хто ж тоді народний депутат? Пожежник, дублер місцевої влади чи все-таки законодавець, державна людина? І для чого ж тоді місцева влада?
Питання це аж ніяк не означає, що я не перейматимуся проблемами своїх виборців, хоч якими б немасштабними вони здавалися деяким чиновникам. Буду обов’язково, як і робив і роблю постійно, тому що найбільше ціную довіру людей, тому що відповідаю перед ними своїм сумлінням, своїм словом, своєю високою посадою.
Йдеться про рівень відповідальності місцевої влади перед своїми виборцями, про професійне виконання своїх посадових обов’язків тих чиновників, котрі злочинно байдуже ставляться до нестатків і турбот людей. Водночас з телеекранів, зі сторінок газет керівники місцевої влади не стомлюються по-батьківськи посміхатися виборцям, повідомляючи про чергові «подарунки» запоріжцям і зворушливу турботу про розв’язання їхніх проблем. Ось уже кілька років у моєму регіоні все, що робить місцева влада з благоустрою міста (за що вона, власне, і одержує зарплату, для чого й обрана!), підноситься не інакше, як «подарунки» запоріжцям. Заасфальтували кілька кварталів проспекту і вистелили плиткою тротуари — влаштовують урочистості з перерізанням стрічки, з мітингом і промовами, відремонтували міст — знову стрічка, мітинг...
Це нічого, що останні метри асфальту укладали під дощем прямо в калюжі, а квіти саджали на клумбах за п’ятнадцять хвилин до початку урочистостей, коли на об’єкті уже стояли юрби школярів із сусідньої школи. Даремно, що тротуарна плитка через кілька днів провалювалася, і ремонт починався знову, що урочисто відкриту до визначеної дати вулицю наступного дня знову закривали на ремонт. — Даєш свято, даєш показуху!
Де ж знайти час за такого підходу для розв’язання рутинних, непомітних проблем городян. Цього по телевізору не покажеш! І нікого не хвилює, що «ощасливлений» черговим святом городянин завтра вистоюватиме для вирішення своєї «маленької» проблеми під чиновницьким кабінетом і піде, так і не одержавши допомоги?
Ні, я не проти свят. Я проти показухи, проти «подарунків», які насправді є нічим іншим, як звичайним виконанням своєї роботи. На жаль, почасти неякісної. Я проти того, щоб люди ходили по інстанціях, не одержуючи не те що допомоги, а часом навіть виразної відповіді. Проти того, що їх змушують відчувати себе постійними боржниками і прохачами, тоді як вони в цьому місті — господарі. І хоч як банально і неприємно для величезної армії чиновників від влади — це вони існують для людей, а не люди для них!
Кожний має робити те, за що він одержує зарплату. А якщо не справляєшся з цією роботою, якщо прості люди, їхні проблеми дратують тебе, не хвилюють твоє холодне серце — звільнись! Розпочни що-небудь інше, менше шкоди завдаси тій країні, тому народу, про любов до яких ти не стомлюєшся повторювати з трибун. Але любити народ узагалі куди легше, ніж любити одну конкретну людину, якій потрібна твоя допомога...
І ще про один аспект відносин з місцевою владою не можу не сказати. До народних депутатів вона (у всіх, без винятку, регіонах, про що не раз розповідали мої колеги) ставиться по-різному. До тих, хто представляє в парламенті так звану більшість, — ставлення трепетне і любовне. До представників опозиції — до прихованого зубного скреготу. І не звертав би я на це уваги (як казав поет: «Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любовь...»), якби це ставлення не позначалося на розв’язанні проблем моїх виборців. Як важко «пробиваються» деякі питання, як часто чую вслід: «Ви там у себе, у Верховній Раді, а ми тут...». Гадаю, саме в цьому: «Ви — там, а ми — тут», — корінь багатьох наших бід. Саме від такого розуміння розташування гілок влади страждають люди, не розв’язано багато проблем.
Не треба нас любити. Народні депутати не цукерки, щоб усім подобатися, любіть чи хоча б з повагою ставтеся до наших і своїх (про це шкідливо забувати!) виборців! Поважайте свій народ, але не загалом, а кожну конкретну людину зокрема з його бідами і проблемами, що так вас дратують, допомагайте йому, служіть йому. А ми допомагатимемо вам і робитимемо все, що належить державній людині і законодавцю, щоб життя у країні було справедливіше і заможніше, щоб усі ми — на всіх рівнях влади — могли сказати, не кривлячи душею: «Я служу своєму народу!».
Юрій АРТЕМЕНКО, народний депутат України.
