Одного дня приїхала відвідати свого тестя і побачила на подвір’ї невеличку купку цегли. Запитала, звідки. А він розповів, що люди розбирали колишню колгоспну ферму. За минулих відвідин ще був колгоспний бик, котрий самотньо, наче докір усім нашим реформам і починанням, ходив пасовищем. А це вже і його немає. Для кого та ферма? Валилася, валилася, ото й розібрали «на паї». Купка цегли — все, що залишилося від колишньої ферми на кілька сотень корів та телят, вівчарні на півтисячі овець, кількох рукотворних ставків із рибою...

Останнє «рох-рох»

Не те що сумно, страшно дивитися на такі «паї». І мені хотілося думати, що така біда тільки тут, у цьому селі із якоюсь пророчою назвою Нище. І що село це —не на моїй Хмельниччині, а на сусідній Тернопільщині. А там, за Збручем, усе зовсім не так. Та ні, чого себе дурити, обманюватись цифрами статистики? Варто приїхати у перше-ліпше село, щоб побачити в ньому зруйнований корівник, порожній телятник, давно забуту свиноферму. Від цього ніде дітись, і сьогодні на Хмельниччині змушені відверто визнати, що тваринництво просто втрачено.

Не знаю, чому, бо 1990 рік не назвеш піковим у цій галузі, але статистика порівняла такі цифри: тоді в краї налічувалося понад 930 тисяч голів великої рогатої худоби та більш як півмільйона свиней. А на початок нинішнього жовтня залишилося відповідно трохи більше двохсот та ста тисяч голів. Такі дані оприлюднив заступник голови облдержадміністрації Віктор Семенчук. Офіційна статистика наводить дещо інші цифри. В першому півріччі вона нарахувала в області 517 тисяч голів худоби та ті самі півмільйона свиней. Але до цього є істотне доповнення — в усіх категоріях господарств. Тобто враховували не тільки колективні сільськогосподарські об’єднання, а й приватні підприємства. І тут різниця особливо помітна. Якщо в першому півріччі обсяг сільгосппродукції, в тому числі і тваринництва, в приватних господарствах зріс на три відсотки, то в колективних — зменшився на 31.

Не можу не втриматися від риторичного запитання: чому мукає, рохкає та хрумає тільки в дядьковому хліві? А в спільній череді тільки реве від голоду та йде під ніж? Не знайдеш такого хазяїна, котрий сказав би, що йому невигідно тримати корову чи кабанчика. Важко, клопітно, навіть дорого, якщо треба купувати корми. Та й працювати треба до сьомого поту. Не кажу вже про сільську родину, адже навіть самотній пенсіонер не розстанеться зі своєю корівчиною, поки ще сам годен вийти за поріг та глянути до хліва. Зате в кооперативному дворі тільки й чути: невигідно, нерентабельно, збитково...

Світлий досвід «Променя»

Володимир Ковальчук, голова сільськогосподарського кооперативу «Промінь» із Красилівського району, розкладає на пальцях усю «свинячу» арифметику.

Своє господарство він хоч і вважає не дуже передовим, а таким собі, середнім, проте товарної продукції цьогоріч вони виробили на 4,5 мільйона гривень. І головний дохід мають від м’яса і молока. Ще торік за м’ясо одержали близько восьмисот тисяч гривень, а цього року вже продали більш як на 2,6 мільйона.

І телят годують тисячу голів, хочуть мати відбірне, здорове молочне стадо. Бо побачили, замінивши 420 корів на продуктивніших, що молока реалізували на 750 тисяч гривень більше. А чи багато знайдеться господарств, котрі свої прибутки мільйонами рахують?

— І ми б не рахували, — каже Володимир Федорович, —якби не наші ферми. Бо на них і зерно, і цукор тримаються.

Якби щодня в касу господарства не надходила свіжа копійка за продане молоко, то й пшеницю не притримали б до вигідних цін. Довелося б збувати все одразу, з-під комбайна, як це роблять у багатьох господарствах. Бо треба знову орати, сіяти — а немає за що. А в «Промені» пережили цей час на м’ясі та молоці. Зате потім і взяли свою гривню. І тепер думають, як надалі збільшувати ферми. Вже взяли у сусідніх селах в оренду 1,2 тисячі гектарів зарослої бур’яном землі. І кукурудза на ній виросла така, що ні засуха, ні реформи їй не завадили. Комбайнерам, котрі її збирали, Ковальчук встановив таку плату, що за день кожному виходило по 80—90 гривень. На селі таке —нечувані заробітки, і дехто дорікав керівникові, що марно гроші витрачає. А він знову розвів свою мужицьку арифметику. Отих кілька тисяч гривень, що виплатив комбайнерам, молочна ферма заробляє за день-два роботи. А зібраних кормів у господарстві тепер вистачить на півтора року. То вигідно так працювати чи ні?

Розмінна монета, якою латають усі дірки

Здається, так усе просто. А між іншим тваринництво зайшло в такий глухий кут, що виходу не видно. Якщо сказати, що, приміром, у Ярмолинецькому районі на сто гектарів угідь припадає лише вісімнадцять голів худоби, то це не дуже вразить. Навіть тоді, коли порівняти цю цифру із колишньою — 60—65 голів на таку саму площу. А ось тепер зрозуміліше: в семи господарствах району вже не залишилося жодного громадського стада — жодної корови! Ще в десяти господарствах на фермах-пустках доживає віку від восьми до тридцяти худобин. Якої рентабельності та вигоди можна від них чекати? І скільки людей нагодуєш тим м’ясом, напоїш молоком?

Колись у СТОВ імені Мічуріна того самого району було понад три тисяч голів худоби, а залишилося... дві(!) корови та кілька телят. У недалекій Томашівці із колишнього стада у дві з половиною тисячі ледве сотню голів нараховують. І це ще не найгірші показники. Кажуть, у Старокостянтинівському районі на сто гектарів угідь мають лише по три корови. От вам і шмат сальця і глечик сметанки.

Горе-господарники виправдовуються: худоба пішла під ніж, бо стала приносити лише збитки. Не віриться. Просто вона перетворилася на розмінну монету, якою латають усі фінансові дірки. Нема чим зарплату заплатити — зарізали порося, треба сіяти — взяли з ферми бичка, банківські кредити горять — іде під ніж молочна корова. А заготівельники тільки й нишпорять по селах, шукаючи товар. М’ясокомбінатівські гінці їдуть за сотні кілометрів, пропонують один поперед одного свою ціну. Тож і вирізають худобу, не рахуючи, як замість нинішньої сотні-другої можна було ще не один рік отримувати гроші за молоко, масло та сметану.

Не піддається жодній логіці, але для декого вигідним стало не вирощувати, а знищувати стадо. Ту «тінь», яка впала від ферми на фінанси господарства, вже й не прибрати. В тому самому Ярмолинецькому районі за дев’ять місяців було продано 1,6 тисячі тонн м’яса. І дві третини — за ціною... 1,4 гривні за кілограм. І в тому самому Старокостянтинівському збули за такою самою ціною тисячу голів великої рогатої. Нехай живої ваги. Нехай з рогами і копитами. Але де, на якому ринку сьогодні можна знайти такі розцінки? Навіть голі кістки продають удвічі дорожче. То чому господарства так роздавали те, що тяжко вирощено і вигодувано? Проблеми зі збутом? Нема де тушку подіти? Та м’ясокомбінати дають удвічі вищі ціни. Чому тоді продавали не їм, а якимось заїжджим купцям?

Будь-якому дядькові в селі цей секрет відомий: якщо є така ціна, то має бути і кишеня, до якої йде різниця між тим, що записано в паперах, і тим, що виплачено насправді. А з м’ясокомбінатом треба працювати відкрито. Таку «розкіш» дозволяють собі тільки сильні господарства. Та їх одиниці.

У Волочиському районі із чотирьох тисяч голів лише чотири відсотки продано місцевим м’ясокомбінатам. І це тоді, коли, скажімо, Шепетівський комбінат розраховується день у день за здану продукцію, і ціну завжди дає не нижчу від конкурентів, і сировина йому постійно потрібна, бо їздять, шукають по сусідніх областях. А м’ясо все одно пішло до чужих рук. Чому?

Довго селяни говорили про те, що ціна низька, праця тваринника невигідна. І тепер за кілограм живої ваги не візьмеш стільки, як за кілограм копченої ковбаси. І все-таки на нинішніх цінах працювати можна, адже існують дотації, котрі повертаються господарствам за добру високовагову худобу. Отож, з’ясовується, знову не всім догодили.

У вже згаданому Волочиському районі цієї дотації заробили лише 93 тисячі гривень, а, для порівняння, у Красилівському — більше мільйона. Не хочу та й не можу нікого звинуватити в лівих доходах, але хіба не парадоксальною є різниця в офіційних доходах і дотаціях. Про неофіційні — мовчу.

Стопилася рентабельність смальцем на гарячій пательні

Сьогодні в області не можуть порахувати, куди поділося сто тисяч свиней. Бо на початку року їх було 143 тисячі. За простою дядьківською логікою, до кінця року стільки само повинні були і забити. Та вийшло, що на початок жовтня реалізували лише 43 тисячі. І знову на місцеві м’ясокомбінати здали лише 6,5 тисячі голів. А скільки ще набиратиме вагу решта? І куди потім повезуть ті ратиці? За такого розкладу вже не дивує, що рентабельність цієї галузі просто стопилася смальцем на гарячій пательні. А декому й топити не було що. Навіть гіркий сільський п’яниця не заріже порося, як їх масово різали у Чемеровецькому районі. Середня вага 2,2 тисячі свиней становила... 28 кілограмів. Та й із тих доходяг лише 31 здали на обласні м’ясокомбінати. Кажуть, шукали вигоди. Та чи знайшли? І для кого? Жоден із керівників сильних господарств не відмовляється від тваринництва, бо саме воно тримає господарство. Ні зерно, ні буряк не дають таких доходів, які щодня приносять молоко та м’ясо. Сьогодні на всю область можуть похвалитися своїми фермами декілька господарств Теофіпольського району. В колишньому невеличкому бригадному селі Кузьминці є і дитячий садок, і фельдшерсько-акушерський пункт, і зубопротезний кабінет, своя пекарня, молокопереробний заводик. І кажуть, що все це на фермах тримається. А худобу так доглядають, як не кожен господар у своєму хліві. Щодня бичкам і поросятам віддають півтонни молока. Соєвого. Від нього худоба росте, як тісто на дріжджах. Соя щодня економить стільки само справжнього молока. Бо його продали — і кожного дня близько двох з половиною тисяч гривень до своєї каси поклали. Чого так не жити?

У сусідній Поляховій телиці стоять — аж вилискують. А таких поросят, як на свинофермі, ще пошукати треба.

У ТОВ «Старт» справу поставлено із ще більшим розмахом. В одному селі комплекс із відгодівлі великої рогатої худоби переобладнали у свиноферму замкнутого циклу, зате в іншому взялися за розведення племінного молочного молодняку. Тут корови на язиках не просто молоко — гроші приносять.

А тепер у районі готові взятися і за птахівництво. До того ж не за новомодних заморських страусів, а за своїх курей, гусей, індиків та качок. Перші золоті яйця уже почала отримувати гусяча ферма в Кузьминцях. Два інші господарства вже розводять курей. А до весни готується ще одне, котре відгодовуватиме качок.

Істина проста: що повніший живністю хлів, то заможніший господар. Так було завжди, так залишається і тепер. Але є ще одне правило: не можна постійно тільки виносити з того хліва. Бо швидко спорожніє, провалиться дах і осядуть стіни. І залишиться тільки купка цегли на подвір’ї. А спробуй звести з неї нову стайню — не місяці, роки знадобляться. А ми тим часом їстимемо заморські стегенця, підкидаючи свої грошики до чужої годівниці.

 

Хмельницький.