На цьому наголосив Голова Верховної Ради Володимир Литвин на Всеукраїнських зборах депутатів-аграріїв Верховної, обласних, міських, районних та селищних рад, що відбувалися в столичному Українському домі. І запропонував створити комісію з посадових осіб та депутатів, яка на прикладі кількох районів проаналізувала б становище, що склалося в аграрному секторі країни.

Ситуація на селі, зазначив В. Литвин, катастрофічніша, ніж це було після Великої Вітчизняної війни, ніж це показує навіть наша «правильна» статистика. Говорити про позитивні результати можуть лише теоретики, наділені багатою уявою, зазначив він, підсумовуючи виступи віце-прем’єра з питань АПК Івана Кириленка, інших представників Аграрної партії. «Не вірю отим величезним цифрам, які звучали з трибуни. Не вірю». Довіряти суцільним позитивам, за словами Володимира Литвина, не дають можливості хоча б його «екскурсії» на село: «По собі знаю, село показують, де краще, реальної картини не бачиш. Одне підприємство (в районі. — Г. К.) погоди не робить. Як одна ластівка не робить весни».

Голова ВР закликав рятувати село, розібратися — чи не надто поспішно ми виштовхали наших годувальників на недостатньо вивчену дорогу. Бо навіть уже перерозподіл власності видається за велику справу, за розвиток. Тому темпи, методи і шляхи реформування вимагають критичного осмислення і критичних оцінок. Вочевидь, авторам реформ з першого дня слід було усвідомити, що усталений спосіб життя мільйонів співгромадян не треба ламати докорінно. Це — тривалий, органічний процес, а не операція: зробили по живому, без наркозу, і далі продовжуємо різати. Натомість чомусь зовсім не брали до уваги, що новозміни здійснюються не лише для зростання обсягів, поліпшення якості, здешевлення продукції, а головне — добробуту людей, тих, хто працює на землі. А наша реформа відбулася начебто для звіту про її масштаби і глибину. Проводилася без прискіпливого державного ока, яке дивилося б і коригувало те, що відбувається на селі.

На думку глави парламенту, посилання на негоду послужило індульгенцією для відпущення гріхів, для недоробок, які мали місце. Навесні, коли провідники аграрної політики знали справжню ситуацію з посівами озимини і дефіцит збіжжя у засіках можна було спрогнозувати, на світовому ринку реалізували немало дешевої пшениці. «Але замість того, щоб раціонально розпорядитися залишками і спокійно докупити того, що не вистачало, за кордоном, ми затіяли полемічну дискусію про очікувану біду. Є значна вина тут Верховної Ради. Це підштовхнуло до зростання цін на продовольче зерно як на внутрішньому ринку, так, очевидно, і на світовому. Спромоглися розпочати імпорт збіжжя аж після жнив, у другій половині вересня, коли ціна на пшеницю підскочила майже вдвічі — до 200 доларів за тонну».

Інша біда, з якою повсюдно стикалися хлібороби, — деякі керівники забули про ними ж проголошені ринкові засади і вдаються до адміністрування. А треба просто платити селянам ту ціну, яку платимо на світовому ринку. Тоді хтось із селян взуття дітям купить, хтось — підручники до школи. Але для цього треба, звісно, ходити до дядька, домовлятися. Куди легше купувати великими партіями за кордоном. А той дядько, якщо на нього натиснути, продасть і за безцінь. Часто нинішнього сезону насильно за участі працівників міліції, прокуратури в аграрників практично конфісковували збіжжя. Примушували віддавати пшеницю якимось невідомим комерсантам по 650 гривень за тонну. Тоді зерно, начебто, рахується в регіональних ресурсах тієї чи тієї області. Багатьом обіцяли доплатити — не заплатили й досі. Тепер тонна збіжжя йде на млин по 1200 гривень. Хто поклав різницю собі у кишеню — питання риторичне.