1 грудня 1991 року відбулися референдум на підтримку Акта проголошення незалежності України і вибори Президента країни
Понад 90 відсотків українців схвалили документ, ухвалений Верховною Радою 24 серпня того ж таки року. І майже дві третини виборців проголосували на виборах глави держави за Леоніда Кравчука.
Дванадцять років, які минули відтоді, як видно сьогодні, — надто короткий відрізок часу, щоб оцінити подію. З’ясувалося, що можна цивілізовано, без кровопролиття перерізати пуповину минулого і почати творити власну історію.
Однак, на жаль, тодішня політична еліта не змогла виробити єдину програму розбудови новоутвореної держави, а повела жорстку боротьбу за владу. На задній план відійшли народногосподарські проблеми, які загострилися з початком переходу до ринкової економіки. Понад те, не було одностайності й у виборі шляхів модернізації української економіки.
Сьогодні можна стверджувати: не готовим до цього випробування виявилося і українське суспільство, яке напередодні референдуму стверджувало: «Нам набридло жити у злиднях». Наслідки непослідовності, інколи — сліпого копіювання економічного досвіду сусідів відчуваються ще й досі. Як і прагнення розв’язати проблеми найпростішим шляхом: заміною «поганого царя на доброго».
На мій погляд, сьогодні треба спокійно і неупереджено проаналізувати всі досягнення і помилки протягом дванадцятирічного шляху. І влада, і суспільство повинні бути відповідальні за свої кроки, за свій вибір. Щоб не було розчарувань у подальшому.
