Сьогодні минає 225 літ від народження Григорія Квітки-Основ’яненка. Ким лиш не був цей славний нащадок старовинного слобожанського козацького роду! Армійським офіцером і монахом, журналістом і театральним діячем, предводителем дворянства й директором інституту шляхетних дівчат. І — письменником. Він перший привів у нашу літературу «простих людей», випередивши у цьому Жорж Санд на десять літ, а Тургенєва — на п’ятнадцять. Про Основ’яненка свого часу із заздрістю писали москвичі: «Ах, если бы у нас так писали по-русски, как г-н Квитка по-украински!». Втім, нація наша ще тоді (не кажучи вже про тепер) втомилася всерйоз сприймати своїх мудреців. У пам’яті більшості з нас Квітка лишився як автор «смішного» Шельменка й «дурного» Стецька. А чи справді Стецько був нерозумним? Погляньмо на нього неупереджено і спробуймо чесно відповісти: чи багато серед нас отаких — здатних любити простодушно, не прикидаючись, не ховаючись за солідність? Найдурніша в цій ситуації таки Уляна, котра зневажила Стецька, вийшла заміж за кріпака й сама стала кріпачкою — «по любові», й нічого страшного в тім не бачила! От про кого пізніше писав Шевченко: «неначе люди подуріли!». Втім, ми й досі такі серйозні, аж мухи дохнуть, посміюємося над Стецьком, а в глибині душі заздримо йому, бо він вільний був — ще тоді, а ми — ні, навіть тепер.