Ще минулої зими в своєму рідному селі отримав завдання від вчительки Тамари Вінниченко дістати їй книжку народного артиста України Анатолія Матвійчука. У Чернігові збірки віршів не знайшлося, тож невдовзі за клопотами я й забув про прохання. Та з села нагадали про замовлення: настільки педагогу хотілося мати особистий примірник поетичного видання, що зайшла навіть до мами запитати, чи не привіз, бува, син його... Тож, коли був у Києві, зрештою, зайшов до київської книгарні «Сяйво» і зрадів, побачивши «Ноєв ковчег» Анатолія Матвійчука. Невдовзі вчителька була щаслива, отримавши подарунок.
Про шанувальницю я розповів Анатолію, з яким нещодавно довелося випадково зустрітися у селі Вишеньки Коропського району на заходах Українського аерокосмічного об’єднання «Сузір’я». «Хочу вам презентувати нову книжку віршів», — сказав автор і подарував мені збірку нових поезій «Предтеча». Ми розговорилися. Я увімкнув диктофон.
— Як починалося те, що називають творчістю? Перше кохання, перші акорди на гітарі, перші пісні. Що ви тоді відчували, згадайте...
— Це було схоже на стихійне лихо з безсонними ночами, цигарковим димом, списаними аркушами паперу. Перші твори були банальні, але все ж наважився показати їх друзям. А через рік я вже навчався в індустріальному технікумі, де була музична апаратура. Там було створено ансамбль, який грав переважно те, що написав я. Я був у ньому і солістом. Пізніше грав та співав у багатьох колективах, де працювали чудові музиканти, які сьогодні відомі в Україні, а деякі й в Росії. А поезія з’явилася тоді, коли почали приходити глибокіші думки, поетичні образи, що не вкладалися у пісенну форму. Вийшло так, що моє друге захоплення визначило мою подальшу долю: з третьої спроби вступив до Київського університету на факультет журналістики, з п’ятого курсу мене зарахували у штат газети «Молодь України», де я з часом отримав перший досвід журналістської роботи.
— Що таке популярність, коли ви відчули її?
— Ми грали на танцях, молодіжних вечорах, часто хтось звертався з проханням переписати вірш, акорди пісень, я ніколи не відмовляв. А згодом, йдучи, приміром, дніпровським пляжем, чув, як мою пісню співає компанія молодих людей. І це в той час, коли про радіо чи телебачення я не мав змоги й мріяти. Першим професійним колективом, що зацікавився моєю творчістю, була одіозно відома в Києві група «Крок», яка своєю авангардною творчістю значно випереджала час. З керівником Володимиром Хадзицьким ми створили кілька оригінальних композицій, які потрапили на телебачення. Згодом була співтворчість з групою «Дисплей», Вадимом Лащуком. Кілька вдалих композицій одразу потрапили до тодішніх хіт-парадів. Один з тих творів — пісня «Динамо-Динамо» є неофіційним гімном уболівальників київської команди.
— Тодішня молодіжна естрада була переважно російськомовна, але ви вже тоді пропонували свої українські вірші композиторам, виконавцям...
— Співпрацював з ансамблями «Кобза», «Беркут», «Краяни», Назарієм Яремчуком, який був дуже уважний до моєї творчості, завжди підтримував. З композитором Ігорем Корнілевичем ми випустили на фірмі «Мелодія» платівку з красномовною назвою «Українці всюди українці», пісні з якої розлетілися по світу, їх передруковували українські видання Канади, Америки, Аргентини.
До речі, перший зразок української поп-музики ми також створили в співдружності з композитором Костянтином Осавуленком. Це була співачка Руся, яка певний час мала у підлітків України шалену популярність. Нині вона живе і працює в Америці. На якомусь етапі я зрозумів, що варто повернутися до власного виконання своїх пісень. Так народився мій перший сольний альбом «Запорожці» у співдружності з композитором і аранжувальником Миколою Павлівим. Ці пісні винесли мене на орбіту популярності саме як співака.
— Що дає найбільшого стимулу — імпульсу вашій творчості — сторінки власного життя, невдачі, проблеми, успіхи?
— Мої батьки передали мені свої гени, нелегкий життєвий досвід. Тато родом з Хмельниччини, а мама —з Сумщини, там, під містечком Путивлем, пройшли мої кращі дитячі літа, тобто кожного літа я набирався тут вражень на все подальше життя. Тут усе було вперше: перший стрибок у річку, перший велосипед, перший поцілунок. Та й тепер я намагаюся бувати там, відчуваю страшенну ностальгію за тими днями.
А найбільший стимул — коли ти відчуваєш, що твоя творчість долітає до людей, западає їм в душу. У різні часи у мене були різні твори: спочатку «Дим-димок», «НЛО». Вони були веселими хітами свого часу, пізніше з’явилися ліричні «Сивий музикант», «Эта женщина», «Два птахи», а ще далі — філософські «Матінка-вовчиця» , «Балада про пісню», «Фотограф». Всі вони знайшли свого слухача, їх сьогодні просять виконувати на концертах. Ще радує, коли твої пісні стають визначальними в репертуарі твоїх колег. Так було з творами «Красива жінка незаміжня» у Алли Кудлай, «Простий мотив для двох сердець» у подружжя Білоножків. Остання пісня дала назву прекрасному фестивалю родинної творчості. А на першому моєму сольному концерті-бенефісі «Полустанок Любові» у 1996 році, де разом зі мною виступали друзі-артисти, прозвучало чимало кращих моїх творів, за які не буде соромно ніколи. А ще надзвичайно ціную листи від серйозних вдумливих шанувальників. Я дуже поважаю їхню думку: колись видам книжку, де обов’язково будуть ці щирі проникливі рядки, які варті того, щоб я продовжував займатися творчістю.
— Ви згодні з такою думкою, що коли творча людина сита, не страждає, у неї все гаразд з коханням, то зникає привід творити геніальні речі?
— Зважаючи про яку ситість, про які страждання ви кажете. Я особисто відчуваю страшенний голод на розумні телепрограми, глибокі фільми, на змістовні пісні, щирі стосунки. Цей голод примушує мене страждати, виснажує, забирає натхнення. Але я відчуваю, що це комусь вигідно, тоді в мені прокидається шалена впертість. Хочеться працювати на радість добрим людям, на зло нездарам, цинікам, пройдисвітам різних мастей.
Останні роки в Україні надзвичайно насичені подіями. Осмислити їх, відчути, пережити, відтворити у поетичному рядку — це завдання для моєї музи. У піснях я ще маю змогу бути таким, яким мене хоче бачити публіка, а в поезії не може бути жодних компромісів. Тому як думаю, так пишу. А теми — вони довкола нас кричать, плачуть, страждають, моляться, сподіваються. Найсильніше враження у мене від моїх останніх поетичних вечорів, коли повний зал разом зі мною завмирає, зітхає, а тиша — як натягнута струна. Зараз готую презентацію книжки «Предтеча». Сподіваюся, це також буде цікавою подією.
— У житті кожної людини бувають злети, падіння. Чи були такі роки, коли не створено жодної пісні? Чи ви живете за принципом: жодного дня без рядка?
— Вважаю себе професіоналом у своїй справі, а це означає, що я не маю права чекати, поки на мене зійде натхнення. Сам шукаю контакт з ним. Творчість буває різною: речі, які пишуться на потребу дня, сценарії, газетні публікації, епіграми, легкі невибагливі шлягери. Але є твори, котрі, сподіваюся, переживуть мене. Інакше не варто творити. До речі, пишаюся тим, що минулого року здобув Національну журналістську премію імені Івана Франка за музично-публіцистичну діяльність останніх років.
— Пане Анатолію, у мене склалося таке враження, що на телебаченні й радіо здебільшого розкручують якусь мелодію чи певного співака великі гроші. Чи можна у цій справі відновити справедливість, щоб глядач, слухач мав можливість бачити не тільки одні й ті самі обличчя?
— Телебачення — це дзеркало нашого життя: кримінально-меркантильного, естетично-здеградованого. Українське радіо ще тримається, а от з телебаченням складніше. Це ж дивовижний ящик! З абсолютної сірості й бездарності може за лічені дні зробити зірку. А бажаючих — море! Тому й черга туди занадто велика. Не всім вистачає грошей, винахідливості. А от коли з екранів телевізорів зникнуть наші останні талановиті земляки, можна буде сміливо заявити про загибель нації. Але, сподіваюсь, до цього не дійде, адже ми не самогубці.
— Чи може народний артист нині за рік заробити мільйон?
— Здається, у 95-му я отримав гонорар за концерт мільйон купонів! Привіз їх додому у великому ящику і віддав мамі. Якраз вистачило, щоб протягом місяця купувати у магазині продукти. А якщо серйозно, то таких артистів в Україні, на жаль, немає. Можливо, хіба що Вєрка Сердючка привезе з російських гастролей мільйон у своїй пазусі (сміється).
— Наостанок лишається побажати вам натхнення, чудових віршів та пісень!
Розмову вів Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігівська область.
