Леонід ЖАБОТИНСЬКИЙ
Досьє «Голосу України»
ЖАБОТИНСЬКИЙ Леонід Іванович, олімпійський чемпіон 1964, 1968 рр. з важкої атлетики, неодноразовий рекордсмен світу, чемпіон світу 1965, 1966 рр., чемпіон Європи 1966, 1968 рр., чемпіон СРСР 1964—1965, 1967—1969 рр. Прапороносець олімпійської команди на іграх 1964 та 1968 рр. Полковник Радянської Армії.
Після Олімпійських ігор у Римі 1960 року кумиром мільйонів шанувальників «залізної гри» (хоча яка то гра!) у світі став Юрій Власов. Після огидного важковаговика американця Пауля Андерсона, олімпійського чемпіона Мельбурна, який навіть пересуватися не міг самостійно на своїх слоноподібних ногах, Власов мав вигляд справжнього легеня. Любив перемагати легко й красиво, охоче спілкувався з журналістами. До Токіо він прибув у ранзі світового чемпіона та рекордсмена, у новій блискучій перемозі якого мало хто сумнівався. Американців: 42-річного Норберта Шиманського та молодого Гаррі Губнера, — Власов усерйоз не сприймав.
Правда, був ще хлопець із Запоріжжя, теж міцної статури, з безмежної ширини плечима, але без зайвої ваги, хоч і важив більше за москвича. Леонід Жаботинський, колишній токар з Харківського тракторного, вже зумів заявити про себе, несподівано на початку олімпійського року відібравши світові рекорди у с а м о г о Власова. А коли той не приїхав до Києва на першість СРСР, пішли чутки, що з чемпіоном не все гаразд. Та й він не квапився з відповіддю: за кілька днів перед відльотом до Токіо помчав у підмосковний Подольськ і на міській першості встановив чотири фантастичні рекорди: 195, 170, 215 та 580 кг у сумі. Хто після цього міг заперечити його вищість?
Чесно кажучи, я не часто ходив на змагання важкоатлетів: не вабили перекривлені від страшного навантаження обличчя, перевиті ніби скривавленими венами м’язи, сльози на очах велетнів... Але Георгій Птиця, редактор популярного в ті роки журналу «Старт», просто-таки потягнув до театру «Сібуйя», де ввечері повинен був вийти на поміст Юрій Власов.
Ми прийшли заздалегідь, зухвало захопили місця в першому ряду, який відводився офіційним особам. Птиця вже встиг мене нашпигувати інформацією про змагання. Про лідерів та аутсайдерів (до них він відразу записав американців), розповів про Леоніда Жаботинського, людину талановиту, але з таким характером, що одного разу лише втручання голови федерації важкої атлетики прославленого льотчика Михайла Громова врятувало його від дискваліфікації. «Нелегко буде Власову, побачиш!» — завершив розмову Птиця.
Та вже у першому виді — жимі — Власов ніби дає відповідь усім, хто сподівався на гостру конкуренцію: 197,5 кг, новий світовий рекорд. А в Жаботинського на 10 кг менше, у Шиманського ще гірше — на 17,5 кг.
У Власова ривок — найулюбленіший вид, він просто-таки кохається у кожнім русі, смакує його. Жаботинський вириває штангу вагою 160 кг, в олімпійського чемпіона 162,5. Але Власову вдалося перемогти вагу лише з третьої спроби, коли в залі запанувала тиша, яка передує сенсації: великий Власов програє? Судді вже почали змінювати «млинці» на грифі, коли з-за куліс майже вибігає москвич і просить поставити... 172,5 кг, що перевищує офіційний світовий рекорд. Ніби граючись, Юрій під шалені оплески залу, навіть не похитнувшись, легко фіксує залізо над головою. Але досягнення не йде йому до заліку — четверта спроба. Та хто пам’ятає про це, коли починається заключна дуель українця та росіянина? Власов — чемпіон, два світові рекорди! Але Власова і Жаботинського відділяють лише п’ять кілограмів.
Жаботинський починає з 200, Власов з 205. Далі Юрій замовляє 210 і впевнено фіксує штангу над головою. Розрив досягає 15 кг. Кінець? Жаботинський радиться з тренером Олексієм Медведєвим і просить 210. Та раптом судді починають нарощувати вагу до 217,5 кг, це вище за світове досягнення Власова. У залі неголосно лунає сміх: українець вирішив наостанок грюкнути дверима? Але куди йому — він не дотягнув штангу навіть до плечей! Не встиг Жаботинський піти зі сцени, як упевненою ходою виходить Власов. Без вагань бере на груди, розножка і... штанга грюкає об сцену. Зал аплодує чемпіону, навіть забувши, що Жаботинський має ще одну спробу.
І тут на наших очах відбувається чудо. Леонід Жаботинський підходить до непокірної штанги, легко, навіть з якоюсь усмішкою, бере на груди і так само легко штовхає над головою. Вже судді дали сигнал, а Льоня стоїть собі, красується, у залу поглядає — ну що, бачили? А в залі така тиша, що муху було б чутно. Та раптом, наче гірський обвал, — крики, рев, оплески, і блідий, як стіна, Юрій тисне Жаботинському руку, якось невпевнено обіймає...
Пізніше багато років поспіль московські журналісти, згадуючи цю дуель, обов’язково бідкалися: «Обдурив ваш Льоня Власа, обдурив, коли не взяв вагу у другій спробі, приспав його пильність!» І чомусь забували, що у спорті, крім голої сили, є ще й тактика боротьби...
Тоді, у 1964-му, наступного дня в олімпійському селищі я запитав Жаботинського: «Ти спеціально не взяв штангу?» Хитрун жартівливо посміхнувся і сказав, як відрізав: «Нехай нас за дурнів не тримають!» І в тих словах не було ані грана легковажності чи зневаги до суперника. За тими словами стояли роки й роки важкої, нелюдської праці, створення себе як особистості.
До Мехіко на Олімпійські ігри—68 Леонід прибув уже неперевершеним авторитетом в елітному клубі найсильніших людей планети, незаперечним претендентом № 1 на олімпійське золото. Та ось зустрічаємо ми з Птицею в олімпійському селищі Жаботинського, який виходить з їдальні. Замість розкішної усмішки, яка майже ніколи не сходила з його вуст, якийсь дивний вираз, ніби Леонід тільки-но проковтнув кислицю. «Як життя, Льоню?» — обережно питає Птиця. «Яке тут життя? Не лізе в горло їхня кухня... Вже схуд на кілька кілограмів. Якщо й далі так піде, себе з ліжка не підійму. Зараз би оселедця нашого та пива...» — «Є оселедець, ціла кілограмова бляшанка!» — радісно вигукує Георгій Олексійович (ми, українські журналісти, кожного разу змушені були везти з собою сумки з харчами: валюти не вистачало навіть на сувеніри).
За кілька днів ми побачили на вустах нашого богатиря знайому широку й добру усмішку, а потім і з другим олімпійським золотом поздоровили.
І ще. Після першої зустрічі з Жаботинським я більше ніколи не пропускав змагань з важкої атлетики. Готовий заприсягнутися: більш артистичного та драматичного виду спорту не існує, бо ж тут на твоїх очах розкривається душа людини, її справжня сутність...
