Іван Левченко просто увірвався в інформаційний простір Севастополя. У липні 1997 року, коли його призначили директором телерадіокомпанії, що тільки спиналася на ноги, до направленого з Києва чужинця в російськомовному місті поставилися насторожено. Сьогодні його беззастережно приймають усі: і телеглядачі, і міська влада, і очолюваний ним колектив. За сім років його роботи в якості керівника маленька студія перетворилася на добре організовану структуру, що веде передачі відразу на трьох мовах: українській, російській і кримськотатарській.
Недавно вийшов друком перший збірник віршів кандидата історичних наук заслуженого журналіста України генерального директора Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії, лауреата багатьох загальнонаціональних і регіональних конкурсів журналістської майстерності, члена Союзу україномовних поетів Севастополя «Світоч», віце-президента Фундації Тараса Шевченка у місті-герої. «Мигдаль на руїні» — так назвав своє перше дітище Іван Левченко.
У відповідь на запитання, коли він почав писати вірші, Іван Васильович розсміявся: «Скільки живу, стільки і пишу, але ніколи не вважав це серйозним заняттям, не прагнув зібрати усе в книжку. Думку цю підказали мені художні керівники двох військових ансамблів: Чорноморського флоту — Олександр Сметанін та Військово-Морських Сил України — Олександр Горшков. Вони й запропонували деякі вірші покласти на музику». Тоді народилися пісні на вірші Левченка «На тихом причале», «Дружина моряка», «Весілля», «Спогади». До деяких своїх віршів Іван Левченко і музику сам написав. До кращих він відносить «Синові» і «Приходи, хороший мой». Обидва флотські ансамблі, Севастопольський театр пісні «Подворье», міський Будинок культури, самодіяльні колективи співають більш як тридцять пісень на вірші Івана Левченка українською та російською мовами.
У Санкт-Петербурзі видано аудіоальбом «Синові». Друзі поета, його брати і сестри по дитбудинку видали альбом на свої гроші і надіслали Іванові Левченку такий несподіваний, незвичайний подарунок до золотого ювілею, що він відзначав торік. Тоді він зі сльозами на очах згадував Новомиколаївський дитбудинок, роки навчання в запорізькому інтернаті № 9 на вулиці Лізи Чайкіної і улюблену вчительку Таїсію Іванівну Байракову. Це їй треба подякувати, що в новомиколаївській газеті «Наше життя» до ювілею було опубліковано добірку віршів колишнього учня, журналіста і поета.
Візьміть у руки нещодавно виданий томик «Мигдаль на руїні» і почитайте.
Севастополь.
Мигдаль на руїні
1.
Вже місто дихає весною
І чепуриться, як до свят.
...У серця — знову перебої
Від квіту, сонця і дівчат...
Чиновник лоба тре ретельно:
Шляхи й дахи — у голові.
А на руїні повоєнній
Проріс мигдаль. І теж зацвів.
В однім — святкове і буденне.
Весна дорогу проклада.
І так кольнуло серце в мене,
Як бабця гладила мигдаль!
2.
В старім воєннім бліндажі
Зацвів мигдаль — уже у лютім.
Немов хтось гірко затужив
За тим, кого не повернути.
І цей квітучий острівець
Пробивсь до сонця на руїнах,
Де зайда фріц знайшов кінець,
Де батько мій, матрос, загинув.
А що на крові тій зійшло?
Гіркий мигдаль і більш нічого.
Каміння мохом обросло.
Війни нема. І слава Богу!
3.
І все ж знайшлась лиха рука,
Що жить не може без вогнива:
Миттєвий спалах сірника —
І вже горить квітуче диво.
А де ж ми всі тоді були,
Коли вогонь мигдаль той нищив?
Немов фашисти знов прийшли
І запалало бойовище.
Зайшлося серце від жалю —
Одна обвуглена руїна.
...А як хотілось мигдалю
Нам нагадать про тих, хто згинув.
І їх очима глянуть в світ,
Що вже не сивіє від туги
...Згорів мигдаль. Зів’янув цвіт,
Мов поховав я батька вдруге.
Життя у сонці — мирний день.
І ми щасливі, бо живі ще.
Не треба нищить, що цвіте,
Бо знов займеться бойовище.
Я вірю — корінь не згорів.
Мигдаль до світла знов проб’ється.
Нам не загрожує бліцкриг,
Допоки пам’ять має серце.
