Сучасні театральні версії “Ревізора” вочевидь звузились. Якщо Гоголь колись зробив з анекдота притчу, то нині все ніби знову обертається анекдотом, розказаним навіть не Гоголем, а самим Хлестаковим.
У Києві протягом останнього місяця показали два “Ревізори”. І в обох є один прикметно-злободенний прийом: Хлестаков говорить по-російськи. В цьому все — він приїхав “із століци” до малоросійського міста, і місцеві чиновники звично лягли догори пузом.
Москаль-чарівник
Першими свого “Ревізора” показали одесити — Український муздрамтеатр імені Василька. Виставу поставлено відомим київським режисером Юрієм Одиноким.
Російськомовність Хлестакова в одеській постановці, окрім злободенного нагадування про Тузлу (тоді це була свіжа новина), нагадує й ще про дещо. А саме — про давні російсько-українські культурні суперечки, які завжди закінчуються словами “Зате ми співаємо краще!”.
Тут це показано буквально: Городничий у мить тріумфу виходить на сцену з баяном, а співають одесити таки гарно, так, як уміють лиш у провінційних наших театрах, справді потужно й прекрасно. При цьому в одеських акторів специфічно-штучна українська мова — мабуть, від традиційно-невинної звички “дражнити хохла”. Така мова мимоволі “хохляндизує” персонажів, тому цей “Ревізор” нагадує швидше “Шельменка”. Ю. Одинокий і не намагався це виправити, а навпаки, поклав в основу: саме серед дурних Шельменків легко почувається водевільний москаль-чарівник Хлестаков. Фітюлька — але ж говорить по-великоруському!
Просто і точно знайдено фінал вистави. Виявляється, Осип і Хлестаков якраз і є справжні ревізори, котрі перевіряли місто на вошивість.
Вистава здавалась добре задуманою й слабо (хоч і чесно) зробленою. Але одесити не раз згадувалися з приємністю — після того, як довелося побачити столичну постановку.
Блакитні в жовтому
У столичному театрі імені Франка “Ревізора” щойно поставив Ігор Афанасьєв. Тут з появою Хлестакова всі персонажі переходять на російську. Це очевидна зайвина, бо переклад Садовського зовсім не застарів. Крім того, є ось яка несподіванка: актори-франківці добре володіють “беглым русским” у побуті, але на сцені це у них звучить штучно, не личить їм. Не маю з того жодної зловтіхи, просто цікаво відзначити як факт. Та річ навіть не в тім — Афанасьєв зводить персонажів не на філологічному (як одесити), а на фізіологічному рівні!
Уявіть, що до якогось нашого обласного центру приїхав танцівник Борис Мойсеєв і морочить голову місцевому начальству. Оце і є “Ревізор” франківців. Утім, справжній Мойсеєв може бути й трагічним, але тут усе — фарс, капусник, що геть не налазить на каркас “Ревізора”. Думаєш: ну, Хлестаков, Осип, Бобчинський і Добчинський — “блакитні”, то й що, який у тім сенс? Дехто з “блакитних” вдягнений у жовте — тут теж щось є? Може, тут десь сховано натяк на непевні культурні орієнтири нації? Чи натяк на взаємини двох республік-сестер, котрі насправді — браття? “Велик и могуч этот намек, ну й шуточки у вас, поручик!”
Що у виставі чудово, незалежно ні від чого, то це — актори. На Остапа Ступку (Хлестакова) дивишся й думаєш: в отак перекособоченій ролі вже й триматись нема за що, а він — не падає, і це ознака сильного артиста. Вражають Наталя Сумська (прекрасна Городничиха), Василь Мазур (Городничий), Лесь Задніпровський (Осип). Лесь таки великий комік, його фразу “Я человек крепостной!” можна заносити до хрестоматії, бо так ще ніхто цю фразу не подавав.
...Виставу якось дивився провінційний отець-василіянин. Він мужньо витримав “блакитне” богохульство, а потім плакав. Чого плачете, отче? Каже: “Можна сміятися з нерозумної влади, але не з нерозумних людей!” Гоголь зрозумів би його.
