Музиканти гурту “Ворождень” відсвяткували своє п’ятиріччя концертом у столичному Будинку актора. У повному складі я чула ворожденців уперше. Раніше чула їх на одній із вечірок у Молодіжному клубі “Барви”. Ризикуючи запізнитися на останній потяг метро, залишилась заінтригована чи то дивною назвою “Ворождень”, чи оцінкою київських бардів, мовляв, це послухати варто. Але тоді я ще не розпізнала тієї музики, як не одразу розпізнаєш смак коштовного вина.
“Ворождень” — не з тих гуртів, котрім потрібні численні фанати й активна реклама. Досить того, що вони просто існують, створюючи певний музичний простір, на який, мов метелики на світло, злітаються ті, хто про це знає. Тому їхню музику, спотворену вуличними інтерпретаціями, не почуєш у юрбі хмільних підлітків. Мелодії не спалахують блискавичною популярністю, бо відмінні від тих, що прості до непристойності і непередбачувані у своїй передбачуваності. А в текстах пересічний слухач не шукатиме глибинної суті й оцінить їх, швидше за все, іронічною фразою “Е, фільозофія!”
А Володимир Кучинський, соліст гурту, таки філософ. Він весь “у собі”. На запитання: “Чому — Ворождень?” він спершу відповів запитанням, мовляв, а чому “Океан Ельзи”, чому “За вікном”? На жоден з цих гуртів вони не схожі. Втім, я немарно підозрювала, що така назва не випадкова. Справді, каже Кучинський, це від язичництва. Ось звідки дитинна первісність музики. Вона чарує, вабить, приворожує. Її виміри ширші від звучання струн акустичної гітари, діапазону людського голосу, регістрових можливостей баяна чи сопілки. Це цілий простір, в якому, здається, я сама жила колись. І навіть знаю, який він на смак: як печена картопля дитинства, коли бабуся ворожила над вогнищем...
