Доля вітчизняного моторобудування й виробництва сільгоспмашин вирішується не в міністерських кабінетах і заводських цехах, а на міській площі.
Три тижні на центральній площі Харкова, біля стін облдержадміністрації, кілька десятків робітників і пенсіонерів моторобудівного заводу «Серп і Молот» вимагають звільнення адміністрації підприємства й ліквідації самого заводу. У такий спосіб сучасні пролетарі розраховують повернути десятимільйонний борг у заробітній платі, котру, як вони стверджують, не одержували вже кілька років. Пікетники заявили, що не залишать площу доти, доки їхні вимоги не буде задоволено цілком. Не дочекавшись протягом кількох днів належної реакції влади, юрба паралізувала приблизно на годину автомобільний рух на головній вулиці міста. Перший заступник керівника області Олександр Колесников, котрий вийшов тоді до народу, з миротворчою місією вочевидь спізнився. Слухати його ніхто не став. Підігріті агітаторами й обмануті не раз люди віддали перевагу екстремістським діям над здоровим діалогом.
Ціла галузь пішла в небуття
Профспілкові лідери і активісти лівого руху Харківщини, що стали на захист інтересів трудящих «Серпа і Молота», не без підстав думають, що в Харківському регіоні, а ймовірно і в країні, триває цілеспрямоване знищення сільськогосподарського машинобудування. Хто стоїть за цим руйнівним процесом, вміло і всесильно ним диригує, зрозуміло, невідомо, але факти кажуть самі за себе. За кілька років у Харківській області пішла в небуття величезна індустрія, ціла галузь, котра нещодавно була честю й гордістю не тільки регіону, країни, а й величезного СРСР. Першою жертвою упав «Куп’янський ливарний завод». Потім прийшла черга «Харківського заводу тракторних двигунів». На ладан нині дихає ВАТ «Лозівський ковальсько-механічний завод». Рік не працює АТ «Серп і Молот». Скоріше простоює, ніж працює головний конвеєр знаменитого Харківського тракторного заводу.
Наголошую, йдеться про комплекс підприємств сільгоспмашинобудування, заводи-велети, де раніше працювали десятки тисяч людей, виробляли продукцію, котра мала попит у багатьох країнах світу. У вісімдесятих, навіть на початку дев’яностих років чимало виробничих ліній цих підприємств було переоснащено дорогим, цілком сучасним устаткуванням, закупленим здебільшого за рубежем за тверду валюту. Тепер усе це перетворено чи перетворюється на банальний металобрухт. Тому головне гасло страйкуючих — «Борючись за себе — ми боремося за промисловість країни!» — не може не викликати співчуття перехожих.
Утім, у директора АТ «Серп і Молот» Олександра Юдакова з цього приводу інша думка: акції протесту мають одну мету — знищити останній завод країни, здатний виробляти дизельні двигуни. Тому що саме лідери профспілкового руху, каже він, і усі, хто до них приєднався, виконують волю сил, які жадають цілковитого розвалу цієї галузі в країні.
У кращі роки завод «Серп і Молот» поставляв дизельні двигуни середньої потужності на тракторні й комбайнові складальні конвеєри не тільки Союзу, а ще 18 країн світу. У благополучний час щорічно виробляли до 190000 штук двигунів різної модифікації. Про якість і конкурентоспроможність, схильний вважати директор, свідчить і кількість виробів, що їх випускали. Серед закордонних споживачів — багато арабських країн, Куба, Китай, країни Східної Європи. Нещодавно десь в Угорщині «відкопали» ще радянський комбайн, який дотепер працює на «серпівському» двигуні без капремонту. Отож усі розмови про нікудишність двигунів із клеймом «СіМ», на думку О. Юдакова, не що інше, як міф, породжений не фактами, а зовсім іншими причинами. Це підтверджують і закордонні фахівці, зокрема представники німецьких фірм, визнаних світових лідерів у галузі машинобудування, що тепер працюють над модернізацією деяких ліній «Серпа і Молота», провадять випробування його продукції і вважають її такою, що відповідає основним параметрам для цього виду виробів.
Після незграбного розподілу Союзу, внаслідок недальновидної економічної політики новостворених держав, а точніше — її відсутності, неефективних дій керівництва самого підприємства з підтримування належної якості і цінової політики величезний світовий ринок було загублено і, зважаючи на все, назавжди. А двигуни самі по собі були не такими вже й поганими. Найцікавіше, що на багатьох російських складальних заводах та й підприємствах інших країн про харківські дизелі дотепер збереглася найліпша думка. За минулі жнива в Росії, приміром, згоріло майже 80 комбайнів, вигоріли чималі хлібні масиви через загоряння двигуна ЯМЗ. Двигуни СМД, стверджують фахівці, не горять та й працюють не гірше. Але що цікаво: усі дороги України обвішані рекламними плакатами, які закликають купувати надійні ярославські мотори, білоруські трактори. І майже ніде нічого про власні двигуни, трактори, комбайни. От і не вір, що галузь поховали живцем.
Зайве майно піде з молотка?
Про те, як цей пишний похорон мудро обставлено, красномовно свідчить хоча б схема тихого розтаскування «Серпа і Молота». Спочатку ціна на двигуни злетіла до неймовірних висот. Потім робітникам перестали платити заробітну плату. Навколо заводу було створено майже 40 фірм, що торгували запчастинами і складали нові двигуни. За одну наймізернішу ходку за огорожу працівник, що нині страйкує, міг легко виручити 30—50 гривень, збувши ділкам крадений товар за третину вартості. Зібрані на околиці, по підвалах і гаражах, дизелі продавали за вартістю вдвічі нижче від заводської. Звичайно, їх купували. Але через рік-два від колишньої репутації не залишилося і сліду. Харківське клеймо на двигуні стало синонімом наперед відомого браку. Навіть рідний, здавалося б, ХТЗ змушений був відмовитися від виробів суміжників, хоча їх і створювали саме для нього. До того ж цю справу було поставлено так ґрунтовно і з таким розмахом, що нова адміністрація заводу дотепер, визнаючи чесно, не може до кінця справитися зі злодійськими каналами і незаконними конкурентами. Цікаво, що в ті роки жодних акцій протесту на площі не було. Усе всіх влаштовувало?
Майже рік вся господарська діяльність підприємства була під судовою забороною. І лише сьомого листопада Господарський суд Харківської області затвердив план санації ВАТ «Серп і Молот». Проект плану санації розраховано до 2006 року, його узгодили з усіма кредиторами, серед яких: АК «Харківобленерго», ТПО «Харківкомунпромвод», ДКП «Харківкомуночиствод», обласне управління Пенсійного фонду, податкові органи, соціальні фонди, ВАТ «Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе», АТ «У. П. Е. К.» й інші господарські структури, а затвердила рада кредиторів. Санацією заводу передбачено, крім фінансового оздоровлення (організаційної і технічної реструктуризації), модернізацію продукції, підвищення її якості й обсягів, ліквідацію надлишків основних фондів, не задіяних у виробництві, і списання 50% кредиторської заборгованості четвертої черги. Відповідно до інформації керівника санації підприємства Олександра Юдакова, протягом тижня після затвердження в суді плану санації планується продати частину майна заводу. Керівник санації повідомив, що реалізовуватимуть устаткування, не задіяне у виробництві після зменшення його обсягів.
Здавалося б, попереду — світло в кінці тунелю. Але в лавах пікетників особливої радості не спостерігається. Голова обласної ради профспілки працівників автомобільного і сільгоспмашинобудування Віктор Янушиць переконаний: така туманна процедура санації без участі великого банківського капіталу і держави закінчиться так само, як і на інших підприємствах — остаточним розграбуванням, в результаті якого борг у зарплаті працівникам так і не буде виплачено. Але от що цікаво: попадеться мужик у полі з мішком краденого зерна — і доля бідолахи визначена: щонайменше рік умовного строку. А тут автогеном ріжуть на металобрухт надбання, що створювалося не одним поколінням — і ніколи не знайти керівника, що віддав такий наказ. Усе покрито мороком невідомості.
За твердженням Олександра Юдакова, його команда розробила план, реалізація якого дасть змогу вже через рік-півтора виробляти три тисячі двигунів на рік. Саме така кількість, каже він, дасть можливість підприємству зводити кінці з кінцями. І саме стільки треба двигунів для річного випуску комбайнів, і майже вдвічі більше — для виробництва тракторів. Але загальний борг підприємства 42 мільйони гривень, 10 з яких — із заробітної плати. До того ж з двох тисяч працівників, що залишилися на заводі, 48% — пенсіонери, 20 % — передпенсійного віку. А ще — занепалі цехи, деяким уже 120 років, застаріла штатна структура управління, що не відповідає обсягам випуску продукції і сучасним економічним розрахункам, охорона, що не справляється зі своїми обов’язками. У кращому разі за все це добро можна виручити мільйонів 30, у гіршому — не більш як 20. Будувати грандіозні плани з такою спадщиною може лише відважна людина, що володіє секретами нового українського дива, чи менеджер, що виношує ідеї, котрі не дуже збігаються з його публічними заявами.
АТ «Серп і Молот» — підприємство майже стопроцентно державне. Єдиний в Україні виробник дизельних двигунів середньої потужності й запасних частин до них. Номенклатура продукції — 84 модифікації двигунів СМД. Утратити таке виробництво означає позбавити вітчизняне сільгоспмашинобудування взагалі перспективи реанімації, не те що якого-небудь розвитку. Сподіватися на інвестора як на доброго дядька, що прийде рятувати наше розбазарене добро, на жаль, не доводиться. Змінити ситуацію на краще могла б держава. Але в планах «Цільової комплексної програми розвитку виробництва складної сільськогосподарської техніки» на найближчі кілька років закладено аж 39 мільйонів гривень.
Погасити борги одного підприємства, може, і вистачить. Та казати про те, що держава оточила батьківською турботою підприємства, що належать їй, піклується про розвиток власного сільгоспмашинобудування, я не можу. Таке опікування — не що інше, як безвихідь галузі, котра могла б створити за інших обставин могутність країни, що має кращі у світі чорноземи.
Харків.
