А що, є така загроза? Відверто кажучи, ми цього не знали, аж поки не зустрілися з головою правління відкритого акціонерного товариства «Петросталь» Петром Ламбовим. Досі думалося, що то в часи компартійної боротьби з алкоголізмом, коли гоніння поширилися й на сонячну ягоду та благородний напій з неї, далекоглядні господарники, не поспішаючи розкорчовувати виноградники, просто не зазначали їх у звітах, тримали в «тіні», за що нерідко розплачувалися партквитками та посадами. А тепер держава начебто підтримує розвиток виноградарства та виноробства.

— Загроза нині в іншому, — роз’яснює Петро Георгійович, — хоча держава до цього теж причетна. Звернімося до такого ось факту: провели ми розпаювання землі — і позбулося наше товариство одразу 490 гектарів ріллі, на яких люди вирішили господарювати одноосібно чи здаючи свої паї в оренду фермерам. На черзі — розпаювання виноградників. Маємо їх 460 гектарів. Скільки залишиться, якщо люди проголосують за розподіл діляночок в 0,6 гектара? Хто віддасть оту діляночку товариству, а хто вийде з нею у самостійне господарювання? На це сьогодні важко відповісти.

— Але чому люди полишають товариство? Може, скупо та невчасно розраховуєтеся за паї?

— Ні перше, ні друге. Навіть за неврожаю нинішнього року за оренду паїв розрахувалися сповна. А про зарплату можете судити з таких цифр: якщо п’ять років тому її загальний фонд становив 232 тисячі гривень, то нині буде 750 тисяч. За тієї само кількості працюючих. Окрім грошей видаємо натуру — механізатор може заробити до 6—8 тонн зерна. Головна причина виходу з товариства інша — величезна різниця в оподаткуванні землі: фермер, скажімо, платить за її гектар майже удвадцятеро менше, ніж наше товариство. В нас чіткий облік врожаю винограду, а у окремого приватника — все «зі стелі», отже, є можливість використати отримане тільки на своє збагачення. То чому б не вийти з товариства власникові «паю» багаторічного насадження? Тільки ось сумні наслідки цього далеко не всі, на жаль, передбачають.

П. Ламбов, який багато років віддав виноградарству, був агрономом і бригадиром, переконаний, що на плантаціях багаторічних насаджень можна успішно господарювати тільки за умов належності їх до великотоварного виробництва. Тоді можна налагодити своєчасний і повноцінний обробіток плантацій, надійний захист рослин від шкідників та хвороб, вигідно реалізувати сировину, подбати про оновлення насаджень. Це засвідчила і практика «Петросталі». П. Ламбов почав тут головувати, коли сільгосппідприємство мало близько мільйона гривень боргів. Згодом списали тільки 160 тисяч. Десь стільки відсудили. А 680 тисяч гривень кредиторам віддали. Переважно з коштів, отриманих за виноград. І оте зростання зарплати — теж звідси. І розбудова в селі соціальної сфери, яку сільрада самотужки, без товариства поки що не в змозі здійснити. Сировину скуповує в основному Київський завод шампанських вин. Первинну переробку її здійснюють, щоправда, не у себе в господарстві, а в сусідів, та завод пропонує встановити відповідне обладнання в «Петросталі» — і на це варто піти. Чи захоче мати справи з окремим приватником, скажіть, неблизьке столичне підприємство? Нарешті, таке: виноградники «Петросталі» закладено в основному 25—27 років тому, вони потребують оновлення. А воно недешеве — закладка гектара нової виноградної плантації з наступним трирічним доглядом молодих насаджень потребує 48—50 тисяч гривень. Це теж під силу тільки великому господарству. Акціонерне товариство останнім часом посадило 37 гектарів молодих вино-градників. Якоюсь мірою підсобила держава за рахунок одновідсоткових відрахувань з реалізації алкогольних напоїв, та чимало вкладено й власних коштів.

— А тепер уявіть, що вся оця структура розвалилася, що виноградні плантації розтягли на дрібненькі діляночки, — каже Петро Ламбов. — Не тільки ми — держава загалом втратить сировинну базу. А значить — і чималі грошові надходження з внутрішнього та зовнішнього ринків...

— Сподіваємося, що такого не станеться, — коментує ситуацію голова Тарутинської райдержадміністрації Василь Цапенко. — Ми, звичайно, не можемо силоміць тримати селян, які мають у приватній власності землю, у великих сільгосппідприємствах, хоча перевага таких безсумнівна. Треба зацікавити власників земельних паїв, а тим паче тих, хто отримає ділянки з багаторічними насадженнями, щоб вони здавали їх в оренду саме великим товаровиробникам і мали від того не менший, а більший зиск, ніж коли господарювали б самотужки. На забезпечення переваг великих товаровиробників у виноградарстві та виноробстві передусім і спрямована розроблена в районі програма розвитку галузі на період до 2015 року.

Переповідати бодай основні пункти тієї програми, з якою мали можливість ознайомитися, ми, звичайно, тут не будемо — не на читацький загал газети, а на фахівців розраховано той доволі солідний за обсягом розроблений науковцями та практиками документ. Зазначимо лише, що на виконання програми передбачено спрямувати чималу суму — 300 мільйонів гривень з трьох джерел: коштів самих сільгосппідприємств, інвестицій (переваги — вітчизняним) та державної допомоги. Площі виноградників розширяться з нинішніх шести тисяч гектарів до восьми тисяч. Були часи, коли район мав і близько 12 тисяч гектарів, та науковці, ретельно дослідивши грунти й природно-кліматичні умови, зупинилися на оптимальній, на їхню думку, цифрі. А «недобір» до колишніх площ компенсується підвищенням врожайності ягід та якості сировини. Щорічно передбачено розкорчовувати старі виноградники на 360—680 гектарах, а саджати нові — на 400—700. Оновлення плантацій ітиме переважно технічними перспективними сортами, такими, скажімо, як «одеський чорний», «каберне-совіньон» та іншими, придатними для виготовлення високосортних червоних вин. Віддаватимуть належне й порівняно мало поширеним сортам винограду «шардоне», «піно», з яких отримують чудові шампанські вина. Загалом виробництво виноматеріалів має зрости десь учетверо, що, безперечно, значно зміцнить економіку і окремих сільгосппідприємств, і району загалом.

Заманлива перспектива, не раз випадало чути під час перебування в районі, вже на перших порах реалізації програми раз по раз натикається, на жаль, на штучні перепони. Непросто отримати кошти на оновлення плантацій, приміром, з отих одновідсоткових відрахувань уже через те, що до їх розподілу «присмокталося» чимало організацій-посередників, працюючих в них та поза ними чиновників і просто ділків. Є сумніви: чи все доходить до села? «Ділити», вважають практики, має не якась там людина, а закон. Утім із прийняттям законів про виноградарство, виноробство і вино аж надто зволікають. У районі є сім підприємств з первинної переробки виноградних ягід, однак устаткування там давно застаріло, доцільно мати один великий виноробний комплекс, де можна було б отримувати продукцію найрізноманітніших уподобань. Та чи варто його споруджувати, вкладати величезні кошти, коли вироблений товар може не відшкодувати витрат? Адже держава має намір різко збільшити ціни на спирт — незамінний компонент виготовлення низки популярних нині сортів вин. Та й загалом політика оподаткування вітчизняних виновиробників чомусь набагато жорсткіша (застосовують подвійне і потрійне оподаткування однієї і тієї продукції), ніж відносно іноземних постачальників вин. Ось і заполонила наші ринки продукція часто далеко не кращої якості. Є й інші проблеми, що стримують розвиток високоефективної, в принципі, галузі. І виноградарі, винороби не тільки Тарутинського району, а й усієї Одещини, яка нині має найбільші площі виноградників у країні і серйозно взялася за розвиток галузі, очікують, що держава не перешкоджатиме, а конкретно і вагомо підсобить їм. Заради поліпшення економічно-фінансового стану і виноградарських регіонів, і країни загалом.