Чому комуністи затребувані часом і народом?

А все почалося з ідеологічної боротьби з комунізмом, яка на Заході ніколи не припинялася, а в нас структурно і функціонально сформувалася в роки зради номенклатурою національних інтересів, названі горбачовською перебудовою. Заперечення комунізму як ідеї соціальної (суспільної) справедливості, потребу якої для суспільного розвитку обгрунтовували найвизначніші мислителі людства, реально перетворилося на розгром економічних, соціальних, політичних і культурних основ розвитку українського суспільства кінця ХХ і початку ХХІ століття. Але ж ідеї комунізму з’явилися ще на зорі людської цивілізації. Комуністичні ідеї та ідеали зародилися в античній філософії, у християнському й інших віровченнях давнини. Сьогоднішня комуністична ідеологія — синтез раціонального зерна багатьох філософських учень і релігій. У цьому сенсі комуністична ідеологія —кодифікація уявлень про соціальну справедливість за всю історію людства.

Серед найбільших мудреців античності, великих учителів людства, котрі стояли біля витоків соціалізму, з повним правом можна назвати Платона, Арістотеля, Епікура. Із часів зародження людства ніколи не припинявся пошук таких принципів взаємин між людьми, які забезпечували б найкращі передумови для розвитку суспільства й особистості. Подумайте, скільки гуманізму і справедливості закладено вже в принципі, сформульованому великим Конфуцієм ще в VІ столітті до н. е.: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». Цей соціальний імператив у різних формах відтворювався усіма світовими релігіями і вченими, котрі прагнули пізнання і встановлення справедливості у громадському житті.

У «Євангелії від Матфея» читаємо: «І так у всьому, як хочете, щоб до вас ставилися люди, так ставтеся і ви до них, бо в цьому закон і пророки».

На цьому побудований і відомий імператив Канта. Проблему соціальної справедливості глибоко проаналізовано у праці Платона «Держава». Основною умовою, принципом досконалого державного устрою Платон вважав справедливість. У Платона чинити несправедливо чи робити людям зло — одне й те саме, це кваліфікується як ганебне для людини діяння. Розглядаючи справедливість у двох іпостасях, — стосовно окремих людей і в громадському сенсі, — Платон геніально зазначав, що для розв’язання проблеми справедливості потрібно з’ясувати походження держави, її форму правління, ті соціальні сили, що перебувають при владі. Як співзвучно це постановці проблеми справедливості в марксизмі. Не менш глибоко аналізуються гносеологічні й історичні норми справедливості в Арістотеля. Він пов’язує ідею про соціальну справедливість з ідеєю рівності між людьми: «Справедливе стосовно іншого є, власне кажучи, рівність... справедливість і справедливе — в рівності зобов’язань». Арістотель вважав, що без установлення справедливості у взаємостосунках громадян не може існувати держава й неможливо створити умови для оптимального економічного розвитку країни. Для цього він пропонував поділити в державі всю землю на дві частини — громадську і приватновласницьку, вважаючи, що це сприятиме встановленню в суспільстві справедливості і рівності. Як співзвучно це програмним вимогам комуністів в аграрному питанні сучасної України.

На жаль, наші реформатори здатні тільки руйнувати, а не осягати істини тисячоліть, де комуністичні ідеї й ідеали вироблялися як потреба осмислити найоптимальніші, найраціональніші форми відносин між особистістю і суспільством.

Кажучи про багатотисячолітню історію комуністичних ідей і навіть комуністичної практики, не можна не звернути уваги на філософські школи і вірування древніх іудеїв. Ось що ми читаємо в давньоєврейського історика Йосипа Флавія у праці «Іудейська війна». «Саме в іудеїв є троякого роду філософські школи: одну утворюють фарисеї, другу садукеї, третю — ті, котрі, очевидно, становлять особливу святість, так звані есеї. Останні також народжені іудеї, але ще більше, ніж інші, пов’язані між собою любов’ю... Вони нехтують багатство, і гідна подиву в них спільність майна, бо серед них немає жодного, хто був би багатший від іншого. За чинним у них правилом кожний, хто приєднується до секти, має поступитися своїми статками громаді; а тому в них ніде не можна побачити ні крайньої нужди, ні блискучого багатства — всі, як брати, володіють одним спільним майном, утворюваним в результаті об’єднання в одне ціле окремого майна кожного з них». А ще раніш від Йосипа Флавія інший учений Філон Олександрійський писав, що в есеїв «ніхто не має узагалі нічого власного... бо все, що хто-небудь у них має, вважається надбанням усіх, а спільне надбання вважається надбанням кожної окремої людини». Про есеїв, їхній спосіб життя також писали Плиній Старший і Філастрій. Слід зазначити, що Йосип Флавій звернув увагу на те, що есеї вважають прагнення справедливості вищою метою: «Гідне подиву те почуття справедливості в них, що вони, крім усіх інших народів, ставлять вище чесноти... Це таке розвинене почуття укоренилося в них не вчора, а здавна, і завдяки йому вони не заважають нікому жити з усіма спільним, рівним життям: майно в них спільне, і багатій користується в них не більшим, ніж бідняк, котрий нічого не має». Варто сказати, що усуспільнення майна характерне і для ранньої християнської громади. Сьогодні, коли відомі Кумранські рукописи, що свідчать про спосіб життя і філософії есеїв, став очевидним глибокий і тісний зв’язок між ученнями Ісуса Христа і віруваннями древніх есеїв. Отож, панове, коли ви стоїте зі свічками у християнських храмах і замолюєте свої гріхи, ви молитеся засновникові комуністичних ідей. Бо якщо послідовно втілити в життя суспільства ідеї Христа, то настане ера соціальної справедливості, царство Боже на Землі, де немає місця ні олігарху, ні жебраку. Не сьогоднішнім комуністам належать відомі вислови: «хто не працює, той не їсть», «власність—це грабунок». Це сказали великі апостоли християнської церкви, а комуністи розвинули ці ідеї у відомий принцип — «від кожного за здібностям, кожному за працею», що є найвищим смислом соціальної справедливості. І заперечувати це ви, панове, не можете. Так само не можете заперечувати й те, що через додаткову вартість ви привласнюєте частину праці трудівника і наживаєте за його рахунок своє багатство. То хіба ваша власність, нажита за рахунок чужої праці, це не грабунок? Батьки церкви мали рацію, а марксизм, як наукова база сучасного комунізму, тільки науково обґрунтував ці древні християнські тези.

Отже, комуністичні ідеї і навіть комуністична організація життя суспільства зародилися ще в далекій давнині, і розвинулися вони в міру розвитку людського суспільства. І марксизм, як наукова основа комуністичної концепції суспільного життєустрою, з’явився і розвивався у загальному плині європейської політико-філософської думки. Марксизм і лібералізм — творіння Просвітництва і раціоналістичної традиції пізнання. Про родову близькість марксизму й лібералізму свідчать багато які постулати чи тези марксизму, котрі ліберали змушені покірливо додержувати і підтримувати. Наприклад, лібералам нема чого заперечити проти таких тверджень марксизму, як «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», «свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством, на орган, який цьому суспільству цілком підпорядкований», «немає прав без обов’язків, немає обов’язків без прав», і багато які інші. Але ці тези марксизму цілком вписуються у парадигму капіталістичної системи. Вони «працюють» і за капіталізму, і за соціалізму. Вони не достатні, щоб розв’язувати соціальні конфлікти. Тому К. Маркс йде далі у глиб лібералізму, досліджуючи насамперед закономірності й механізми функціонування та розвитку економічної системи капіталізму.

Сформульоване К. Марксом учення про соціально-економічні формації, що передбачає теорію класів і класової боротьби, і сьогодні є основою розуміння соціальних процесів у сучасному світі. Намарне намагаються «видатні» і «недоторканні» «світила» буржуазної науки спростувати теорію класів і скасувати класову боротьбу. Життя спростовує ці надумані твердження. Адже не можна спростувати той очевидний факт, що в кожній із формацій, які йшли одна за одною, — від рабовласницької, азіатської до капіталістичної, — продуктивні сили контролювала незначна меншість можновладців, котрі використовували свою економічну владу для експлуатації переважної більшості народу, привласнюючи вироблюваний ними додатковий продукт. Звідси протиборчі один одному клас експлуататорів і клас експлуатованих. Між ними завжди була, є і буде конфліктна ситуація, боротьба класів довкола питання про власність і контроль над засобами виробництва.

Протягом усієї історії людства ця боротьба насамперед визначала і ще довго визначатиме характер і напрям суспільного розвитку.

Капіталізм через свою класову експлуататорську суть має минущий характер і неминуче розвивається у бік соціалізму, зрештою переростаючи в суспільство гуманізму.

При цьому гуманізм К. Маркса — то не слізлива жалість до бідних, знедолених, не добродійність задля заспокоєння нечистої злодійської совісті, не емоційний протест на адресу несправедливості і жорстокості життя, не демонстрація вияву любові до ближнього. Ні. Гуманізм К. Маркса — дії, боротьба проти соціальної несправедливості за утвердження реальних можливостей людини. Гуманізм К. Маркса — боротьба за людину, за її перемогу над власним егоїзмом і себелюбністю в ім’я служіння загальному благу, гідного життя для всіх людей.

З цього приводу К. Маркс писав: «Якщо хочеш бути худобою, можна, звичайно, повернутися спиною до страждань людства і піклуватися про свою власну шкіру». Це гідна оцінка сучасного українського лібералізму, що утверджує тваринний індивідуалізм і егоїзм, орієнтований на особисті, видові, групові, станові, кланові інтереси.

Причини соціальної несправедливості Маркс пов’язує з відчуженням, причому із соціальною природою відчуження. За К. Марксом саме економічні й соціальні причини породжують відчуження, спричиняючи фізичну деградацію і духовне спустошення людини. Джерелом найбільш ненависних для людини форм відчуження є багатство, тобто продукт праці, що залишається після задоволення потреб. Багатство піднімає людину над його біологічною природою, але воно стає й основою соціальної несправедливості, пов’язаної з відчуженням — відокремленням людини від продуктів його праці. Найближчою причиною появи відчуження є те, що багатство набуває форми приватної власності. Саме приватна власність — джерело зла і несправедливості на землі. Тож цілком праві ті автори, котрі стверджують, що можна сперечатися про глибину несправедливості приватного володіння, про справжню чи удавану користь, яку приватна власність дає суспільству, про те, що приватна власність тепер інша, ніж за К. Маркса, але неможливо довести, що власник великої приватної власності створив своє багатство власною працею. Усі спроби довести, що приватна власність створюється не працею, а виникає з інших джерел чи з нічого, просто несерйозні. Приватна власність заснована на упередженому перерозподілі результатів праці людей, і Маркс мав рацію, коли казав про несправедливість розподілу суспільного продукту на принципах приватної власності. Хоча цей висновок Маркса дуже не подобається багатій меншості. Але як перебороти цю несправедливість? Спроби здолати її через замкнене натуральне господарство, через простий продуктообмін (бартер), через тотальне усуспільнення власності не дали позитивних результатів. Та й не могли дати. Бо суперечності двох полюсів не можна здолати шляхом ліквідації одного з них. Сьогодні немає альтернативи товарному виробництву, отже, не може йтися про повне знищення приватної власності й несправедливості, породжуваної нею.

Однак людство мусить шукати шлях до подолання суперечностей, пов’язаних з існуванням приватної власності, і тієї можливої несправедливості, котра виростає з протистояння бідності й багатства. Так, хід історії не підтвердив повною мірою закон про абсолютне і відносне зубожіння робітничого класу як головного чинника, що визначає неминучість катастрофи капіталізму. Але проблема протистояння багатства і бідності залишилася. І в цьому плані критика К. Марксом капіталістичної форми приватної власності й соціальної несправедливості, породжуваної нею, не втратила актуальності й у наш час. Тому ліберальні ідеологи завзято мусують тезу про те, що марксизм застарів. Проте несправедливість, споконвічно, природно закладена у приватній власності, не може застаріти. Отже, не може застаріти і критика цієї несправедливості, не може застаріти і марксизм.

На сьогодні неупереджені, не зв’язані путами конкретної ідеології вчені стверджують, що проблему приватної власності не розв’язано. Якщо приватну власність не можна знищити, то не можна знищити і її антигуманний несправедливий характер. Протистояння бідності й багатства зостається і триває. І перед теоретичною думкою та практикою людства стоїть надгостре завдання знайти цивілізовану, прийнятну форму зняття суперечності між неможливістю цілковитого знищення приватної власності і тією кричущою несправедливістю, яку вона породжує. Сама постановка цієї проблеми уже свідчить про затребуваність марксизму, його актуальність і потребу розвитку в наш час, особливо в умовах реформаторської України. І сьогодні немає більшої помилки, ніж заперечення марксизму, ніж демонстрування зарозуміло презирливого ставлення до ідей, спрямованих на пошук розв’язання проблем влаштування справедливого суспільства на нашій загрузлій у злості і несправедливості землі. 

Треба наголосити, що без марксизму не може бути сконструйована, а тим паче розгорнута справжня концепція гуманізму. Бо в основу концепції гуманізму має бути покладено проблему справедливості, а капіталізм розв’язати проблему справедливості не в змозі.

Між капіталізмом, у будь-яких його формах, і суспільством гуманізму неминуче має бути перехідний період, що в марксизмі називається соціалізмом. Окремі паростки соціалізму ми можемо спостерігати в найрозвиненіших капіталістичних країнах. А капіталізм Швеції, Норвегії, Німеччини, Франції, Італії і навіть США показує, що соціалізм важко, але неминуче прокладає собі дорогу в майбутнє людства. Тому заслуговує глибокого презирства і жалю те безглузде словоблуддя, що звалилося на марксизм і соціалізм під час реформ лібералів в Україні. У своєму антимарксизмі, антисоціалізмі ліберали-реформатори продемонстрували справжнісіньке неуцтво в теоретичному і практичному розумінні основ громадського життя. Той, хто заперечує матеріалістичне розуміння історії, той заперечує основу раціонального... проникнення в історичний процес. І найбільша історична заслуга К. Маркса в тім, що він підвів базу системного, передбачуваного розуміння суспільних процесів.

К. Маркс зумів виявити головні вузлові центри господарсько-економічного та соціально-політичного життя суспільства й визначити типи відносин, що єднають і зумовлюють ці центри. Марксизм вніс ясність у розуміння основ громадського життя, заснував учення про діалектичний рух протилежностей як засіб розв’язання соціальних конфліктів, і не його провина, що так звані номенклатурні будівники соціалізму цим ученням не скористалися, а розвалили основи соціалізму й повернулися до дикого капіталізму середньовіччя. Та хоч би скільки бруду, свисту і тюкання не вивергали ліберали на марксизм, він не може зникнути з фонду людської культури і завжди буде затребуваний, коли настане його час. Сьогодні, коли в Україні настав кінець реформаторським експериментам лібералів, коли суспільне багатство поділено між маленькою зграйкою політичних пройдисвітів із колишньої радянської номенклатури і тіньового криміналу, коли сформовано дві протиборчі сили, — грабіжники-олігархи, переважно колишні радянські керівники, і пограбований, ошуканий, доведений до приниження і відчаю народ, — марксизм і його соціалістичні ідеї затребувані як ніколи гостро і вкрай потрібні. Марксизм і за умов сьогоднішньої України — це готова система знань, за допомогою якої можна чітко сформулювати план виходу України з безвихідного кризового становища, куди її завели реформатори. Однак перш ніж говорити про сьогоднішні можливості марксизму у справі виходу України з нинішньої кризи, потрібно коротко сформулювати, чого домоглися ліберали-реформатори в ході контрреволюції 1985—2003 років.

По-перше, забрали в народу суспільну, що належала усьому народові й забезпечувала добробут усіх, власність на основні засоби виробництва і зосередили цю власність у руках невеликої групи новоявленої кримінальної необуржуазії з колишніх державно-партійних апаратників-керівників.

По-друге, кримінально-компрадорська необуржуазія через своє економічне панування сконцентрувала всю політичну і державну владу в руках декількох кланів, що запекло борються між собою за провідні державні позиції, називаючи це демократією, де народу відведено роль завжди ошуканого лоха-дурня, що голосує проти  власних інтересів.

По-третє, в Україні відновлені в повному обсязі усі «хвороби» капіталізму: безробіття, бідність, жорстка експлуатація, злиденність, злочинність, проституція, корупція та ін.

По-четверте, контрреволюція реформаторів різко знизила рівень якості життя переважної більшості народу України. Реформатори практично здійснили геноцид власного народу.

Нагадаємо читачам, що поняття якості життя включає наступні параметри-показники: по-перше, здоров’я населення і демографічне благополуччя, які оцінюють за рівнем народжуваності, тривалості життя, природного відтворення, працездатності. По-друге, задоволеність населення індивідуальними умовами життя (матеріальний статок, житлові умови, повноцінність харчування, цікава робота та ін.), а також соціальна задоволеність станом справ у державі (справедливість влади, доступність освіти, охорони здоров’я, безпека існування, економічний добробут).

По-третє, моральний стан суспільства, який визначається за частотою порушень загальнолюдських моральних заповідей: не вбий, не вкради, шануй батька й матір своїх, не створи собі кумира тощо. Одиницями виміру тут є дані офіційної статистики про убивства, грабежі, тяжкі тілесні ушкодження, алкогольні психози, наркоманію, покинутих батьків і дітей, чисельність ув’язнених.

За всіма перерахованими параметрами влада реформаторів за 13 років реформ розписалася у своїй цілковитій неспроможності забезпечити якість життя людей в Україні. «Нові українці», що дорвалися до влади, а по суті, колишні радянські і партійні керівники, які зрадили народ, виявилися спроможними лише розграбувати загальне надбання народу і катастрофічно знизити якість життя переважної більшості громадян України. У результаті в руках буржуазії, яка пограбувала народ, на правах приватної власності опинилися всі базові галузі народного господарства, що дають постійний прибуток, а в руках більшості громадян на правах приватної власності — присадибні ділянки, земельні паї і квартири, що потребують постійних витрат на утримання.

Одні жиріють, другі бідніють і вимирають. До речі, варто звернути увагу на те, що контрреволюція завжди повзуча, потайлива, діє тайкома, підло, наскрізь брехлива і довго приховує свої справжні наміри. А тому одурманює свідомість людей, вуалює політичну, економічну і соціальну сутність кінцевих цілей.

Подивіться, грабунок народної власності назвали «приватизацією», експлуатацію — «лібералізацією», уседозволеність криміналу і державних чиновників — «волею», владу кланів — «демократією» і т. д.

У результаті контрреволюції 1991—2003 рр. в Україні з’явилися проблеми бідності й убогості 80 % населення, відчуження державної влади від громадян, розгул, уседозволеність, безкарність криміналітету і корупції, протистояння силових відомств, прокуратури, суду і народу, різке розшарування і розмежування багатих і бідних, падіння рівня життя населення і параліч виробництва й сільського господарства, проблеми доступу населення до вогнищ науки, культури, освіти й охорони здоров’я, зниження, звуження і ліквідації програм соціальної допомоги нужденним, безробіття, соціальних хвороб тощо.

Постає питання, хто і коли розв’яже ці проблеми в сучасній Україні? Хто зацікавлений розв’язувати ці проблеми на користь народу, більшості населення? Аналіз показує, що жодна з партій, що сповідують цінності лібералізму, не здатна і за природою своєю не зацікавлена в розв’язанні цих проблем на користь бідної більшості.

Усі партії, що сповідують лібералізм, є виразниками інтересів багатої панівної меншості. Тому жодна із тих партій, які сьогодні підтримують Ющенка, не здатна і не збирається розв’язувати проблеми кризової України, яка агонізує, на користь більшості населення. Протистояння між Кучмою і Ющенком і тими партіями, котрі за ними стоять, полягає в тому, щоб розв’язувати проблеми збагачення одного клану олігархів на шкоду іншому. Це міжкланова боротьба, що має на меті створити два блоки буржуазії, щоб по черзі грабувати народ України, змінюючи один одного біля штурвалу влади. Так «працює» еліта в США, Великій Британії, Німеччині та інших країнах «розвиненої» демократії. Такий політичний сценарій теперішня «еліта» пише і для України. Вони хочуть створити двопартійну систему для «вічного» класового панування капіталу над найманою працею, олігархів над населенням. Це старий прийом політичних класових терористів, які утверджують не просто державу, а диктатуру буржуазії. Це наочна форма організованого насильства одного класу для придушення інших класів. Ще в ХІХ столітті Ф. Енгельс оцінював республіканську і демократичну партії, що складають двопартійну систему США, як «дві великі банди політичних спекулянтів, котрі поперемінно забирають у свої руки державну владу й експлуатують її за допомогою найбрудніших засобів і для найбрудніших цілей». Це найточніша, чесна й об’єктивна характеристика для прихильників Кучми і прихильників Ющенка. Тому сподіватися, що ці віроломні, брехливі політичні цілі, які переслідують свою вузькокланову мету, вирішуватимуть проблеми України, яка агонізує в кризі, в інтересах більшості, немає жодних підстав. Можна, звичайно, сумніватися, сподіватися, давати обманювати себе обіцянками політичних спекулянтів, але реальність така, що злодії-номенклатурники, які захопили публічну суспільну власність, хочуть увічнити своє панування, а не рятувати населення України від бідності і геноциду.

У цих умовах єдиною політичною силою, яка протистоїть олігархам, можуть бути тільки люди, котрі поділяють комуністичні ідеї. Тому що ці люди, визнаючи необхідність існування приватної власності, відстоюють пріоритет публічної суспільної власності. Вони вимагають забезпечити матеріально вільний розвиток кожної людини як умову вільного розвитку всіх членів суспільства. Вони вимагають, щоб суспільство контролювало державну владу, в тому числі президента, уряд, парламент, суди, прокуратуру і силові відомства. Вони вимагають ділити суспільні багатства України не за законами ринку, а за принципом соціальної справедливості, яка виражається в тому, що ці багатства належать усьому народу України, а не купці олігархів. Вони вимагають, щоб не президент, а народ формував владні органи України знизу догори. Вони вимагають не розмов про боротьбу, а реальної нещадної і безкомпромісної боротьби з криміналом і корупцією. Вони вимагають провести націоналізацію базових галузей промисловості, землі, горілки і тютюну як умову виходу України з кризи і реальної ліквідації бідності, убогості, безробіття, соціальних хвороб і припинення «тихого» геноциду населення України. Вони вимагають, щоб хазяїном орних земель України був не скупник паїв, а той, хто її обробляє. Вони вимагають не створення латифундій на селі, а кооперації як вільного об’єднання селян. Вони вимагають, щоб кожен громадянин України мав безплатний доступ до користування можливостями освіти, охорони здоров’я, науки, культури, соціального забезпечення. Вони вимагають, щоб державна влада в Україні слугувала національним інтересам, а не інтересам іноземних держав. Вони вимагають, щоб припинили вивіз   із України капіталу, інтелекту і матеріальних ресурсів. Вони вимагають, щоб усі діти в Україні були нагодовані, одягнені і навчені, щоб кожен старий був забезпечений увагою, турботою і матеріальним статком, а працездатні громадяни мали роботу. Всі ці вимоги складають структуру загальнолюдських цінностей, але їх реалізація неможлива, поки базові об’єкти загальнонародної власності перебувають у приватних руках олігархів. Сьогодні в Україні немає сили, крім людей, які поділяють комуністичні ідеї, що могла б реально протистояти олігархічній меншості й іноземному поневоленню. От чому сьогодні, як і в роки воєнних випробувань, розрухи і боротьби з контрреволюцією, так затребувані комуністи, справжні комуністи, люди, готові заради звільнення народу від гноблення піти на будь-які випробування, нестатки і жертви. Таких людей в Україні не тисячі, а мільйони. Однак вони роз’єднані, оббрехані, на них зведено наклепи, вони обмануті, задавлені нестатками і бідністю. Потрібні політична організація і політична воля, здатні об’єднати цих людей у єдиний рух з єдиною метою, загальними засобами і методами її досягнення. Такою політичною організацією в Україні на сьогодні є тільки Комуністична партія України (КПУ Симоненка).

Улітку 2003 року відбувся черговий з’їзд КПУ, де в доповіді П. Симоненка ми читаємо практично ту програму дій, що відповідає усім вимогам і сподіванням мільйонів громадян України. У доповіді П. Симоненка чітко констатувалося, що на частку приватного капіталу в Україні припадає 80% ВВП. Однак це не дало ні реального зростання виробництва, ні упровадження прогресивних технологій, ні великих закордонних інвестицій, а головне, не поліпшило життя переважної більшості народів. Приватний капітал став формою пограбування народу України. Комуністи бачать шлях виходу України із кризи через економіку, що спирається і на загальнонародну власність, на базові галузі виробництва, і на приватну власність, що грунтується на особистій праці, де власник і трудівник виступають в одній особі. Цей теоретично, науково обґрунтований висновок з’їзду Компартії України відкриває шлях до нової перебудови суспільства. Саме поєднання суспільної власності на базові галузі промисловості, землю, горілку, тютюн і приватної трудової власності дає можливість установити в Україні справді демократичний соціалізм, де державно-ринкове регулювання забезпечить і соціальну справедливість і приватну ініціативу, і пріоритет суспільних загальнодержавних інтересів у стосунках особистості і суспільства. Комуністи рішуче відкидають на смітник історії дурні ліберальні ідеї про слабку і бідну державу. Тільки сильна, багата держава може забезпечити кожній особистості умови для справжньої свободи і реалізації її здібностей і нахилів. Тому комуністи вимагають повернути базову власність державі і справжнього народовладдя через систему Рад як найдемократичнішу і найефективнішу форму організації державної влади і самоврядування. Не призначенці президентського клану, а обрані і підзвітні народу представники повинні керувати державою знизу догори.

На ХХХVІІ з’їзді Компартії України комуністи чітко сформулювали: вони за націоналізацію базових галузей народного господарства, землі, горілки і тютюну, за владу Рад з виконавчими комітетами, обраними народом, за держмонополію банківської діяльності і зовнішньої торгівлі, за чіткий облік і планування використання державних ресурсів, за подолання демографічної катастрофи, бідності, безробіття й злиденності. План комуністів з виходу України із кризи і перехід до соціалістичного способу виробництва здається простим, але він надійний і реальний.

1. Націоналізація базових галузей господарства, землі, горілки і тютюну дасть можливість збільшити державний бюджет України в кілька разів. Тут необхідний референдум про націоналізацію або закон.

2. Ця матеріальна база дасть можливість почати відродження усіх галузей народного господарства України. В тому числі мале і середнє підприємництво, особливо засноване на власній праці. Тут приватна ініціатива доповнюватиме державне виробництво.

3. На базі розвитку народного господарства негайно приступити до розв’язання соціальних проблем: зменшити плату за комунальні послуги, електроенергію, житло тощо, підвищити пенсії, стипендії, зарплати не нижче прожиткового рівня, розв’язувати проблему забезпечення житлом усіх громадян, забезпечити доступність цін кожному громадянину на основні продукти харчування і ліки. Це зупинить зростання смертності в Україні, що вже вдвічі перевищує народжуваність.

4. Майбутнє України прямо залежить від розвитку освіти, охорони здоров’я, науки і культури. Комуністи виходять з того, що тільки багата і сильна держава може забезпечити доступність цих життєво важливих галузей кожному громадянину України, незалежно від його соціального стану.

Навіть визначення лише цих чотирьох напрямів політико-соціальних перетворень показує, що тільки комуністи реально можуть вивести Україну із кризи і забезпечити її майбутнє.

Комуністи проти агресивного космополітизму, за національні інтереси, проти пропаганди жорстокості, аморальності, бездуховності, культу грошей як вищої мети життя, за валютний суверенітет, за справжню незалежність України від будь-яких іноземних нав’язувань нам чужої волі.

Незалежна, нейтральна, соціально справедлива і чесна перед своїм народом держава Україна — от ідеал комуністів. Хіба це не збігається зі сподіваннями і інтересами більшості громадян України? От чому комуністи затребувані часом і народом. От чому в цей грізний час жорстокої, підступної і невідворотної небезпеки для народу України необхідно підтримати комуністів, підтримати їхні вимоги і скинути ці божевільні, дурні, вигідні тільки нашим ворогам реформи, а разом з ними і реформаторів на смітник історії і будувати новий соціальний лад, де трудівник і власник поєднуються в одній особі.

Не будемо лукавити і добродії, і товариші, якщо чесно, то в сучасній кризовій обстановці України хто бажає добра народу України, той змушений підтримати комуністичні вимоги. От чому комуністи затребувані історією і народом. І будуть затребувані, поки на землі багата меншість пригнічуватиме бідну більшість. Комуністи вимагають: багатство має бути не награбоване, а зароблене. У цьому і закон, і пророки.